Московитія проти України: політика, культура...

Нас із Грузією єднають демократичні перетворення, хай на перших порах з напругою м’язів і волі. Грузія вистояла свободу і до неї зі свободою поспішає Україна.

Україна і Грузія — держави з тисячолітньою історією, культурою, релігією. Вони зближені волелюбним духом, настроями дружби, щирого братерства, гостинністю, відкритими поглядами і добросусідством. Дерзновенна мрія позбутися наказів, розпоряджень, порад кремлівського «Мишки» нас збратала, поріднила вкотре.

Грузіє, тобі сьогодні важко! Нелегке ваше трудове життя, браття й сестри грузини. Але ти дорога нам, Грузіє, близька, зрозуміла, зростаєш на нових щасливих обертах демократичної Долі. У нас одна значуща мета, ясна попереду дорога, щасливий момент історичної спокуси почувати себе вільними серед вільних, — не в рабських поклонах, не з рабською пригніченою думкою, а з блиском очей, щасливою усмішкою, тверезою думкою творити демократичне суспільство.

…Московська бюрократична демократія закінчується там, де починається територія України, де українці виборювали упродовж багатьох століть і виборюють по нинішній день право українців на незалежну самостійну державу і культуру. Зрештою, таке право виявляли усі сусіди і близькі Україні народи, які на власній шиї відчули мотузок інтернаціоналізму, що нав’язувався впродовж ХХ століття стратегами Москви.

Немає підневільної волі — як немає підневільної дружби. Ніхто не замінить батька і матір. Спершу захопити чужу територію, заполонити автохтонний на цій території народ, а відтак нав’язати полоненим «братам» волю і диктувати їм права та закони, норми поведінки, які нібито мають історично об’єктивний характер, — ось віковічна внутрішня і зовнішня політика нападників, в першу чергу імперської Москви, стосовно України.

Українців треба примусити полюбити стиль підневільної залежності, — цього силовими методами домагалися від України кремлівські автократи. З більшовицькою затятістю вони виробили найпідступнішу, найжорстокішу систему впливу на людську свідомість, не церемонилися з нацистсько-більшовицькою жорстокістю знищувати мільйони невинних людей, відправляти їх на муки в концтабори, і про це уже написано немало різними мовами. Адже мали московські «лицарі демократії» мету — знекровити поневолену націю, вбити і викоренити найменший вияв людської волі і спротив рабській покорі. Чи не є це нацизм?! Була ця мета цілеспрямованою. І здійснювалася системою витонченої ленінсько-марксистської «наукової» демагогії про братерство культур, спільний народ, спільну колиску слов’янських народів, дружбу поневолювачів з поневоленими.

Поєднання інтернаціоналізму з національною свідомістю — річ неможлива, розуміння цього свого часу вистраждав Володимир Винниченко, намагаючись служити радянській владі і вірячи в ідеали соціалізму. І зболений сумнівами, що його бажання увійти в контакт з Москвою билися як горохом об стінку, він писав: «[…] руський високодержавний націоналізм є ворог небезпечний… Руський шовінізм […] весь час вимагає від керівних центрів собі жертв українцями […]. Щоб бути справжнім інтернаціоналістом, треба, значить, перестати бути українцем, білорусом, грузином (а німцем, французом, англійцем і т. д. можна бути, будучи інтернаціоналістом, чи теж для цього треба бути руським?). Ось через те він і намагається весь час зробити з мене контрреволюціонера, ворога соціалізму та комунізму, він не вірить і не хоче вірити, що можна бути і щирим комуністом, і свідомим українцем»20.

Великодержавна модель імперії стара. Вона зводиться до красивого життя за рахунок визиску інших. Ця модель спрацьо-вує у вигляді баєчки про рай, який приносить завойовник підневільним народам. Найбільшою облудою, що її вигадала для українців радянська система, був трудодень. Москва з селян зробила рабів, аби легко корилися чужій волі; сильних волею, розумом чіпких згноїла в концтаборах і вивела породу довгоносиків. Москва домагалася знищити українське село як стрижень національної ідеї, коріння могутнього колись дерева — і це ціною неймовірних наруг, катувань, вбивств, насильницьких депортацій їй вдалося частково здійснити. Основа вільної незалежної України — відроджене українське село і щасливі, працьовиті селяни у ньому!

Московська модель «слов’янського базару» в культурі зрошена бацилою інтернаціоналізму, розмиває уявлення про рідну землю, перекручує об’єктивне буття народу в історико-культурному зрізі. Вона слугує тому, аби протягти думку, що культура Москви продукує первинне. Ідеологема «базару» на примітивному побутовому рівні важлива для ролі і значення московських «кавеенів», примітивних шоунад, сумнівної попси, панславістичних клоунад, євроазійських політичних мізансцен, а на глибшому аналітичному зрізі — це міфи про одну колиску, місію «старшого» і «молодшого братів». Культура Київської Русі однозначно приписувалася Москві, починаючи з ХІХ ст. Так народжувався панславістичний міф про виняткову місію Москви стосовно культурної еволюції «молодших братів». А щоб не рипалися, то усе, що не пасувало Москві, викорінювалося, затискувалося або перелицьовувалося згодом на московський кшталт, ставало московським, себто інтернаціональним. Звідси — офіційні оплески покручам, перевертням, хамелеонам та приниження, історичне замовчування, викривлене тлумачення сенсу життя патріотів, справжніх демократів, що в хронологічній перспективі винесли на раменах ідею незалежної України і самодостатнього розвитку культури її народу. Мазепа донині Москвою не прощений, а Петлюра далі залишився ворогом.

Амбіційний віщун Олександр Солженіцин чимало сторінок присвятив російсько-українським стосункам у галузі науки і культури. Була певна закономірність в його писаннях: що відчутніше вростання України в коріння власної державності, яка має — хочуть цього чи не хочуть наші доморощені академіки разом з кремлівськими — свої тисячолітні числення, то активніше «пророк-демократ» відстоював імперську тезу «слов’янського базару», то більшав його спротив до незалежності України. Ми повинні погодитися, що точка Солженіцина була реальною у координатах захисту імперської доктрини «єдіної і нєдєлімої».

Класичною в апологетиці «слов’янського базару» можна вважати брошуру Солженіцина «Как нам обустроить Россию», що, як справедливо відзначила польська преса, ясно показала: Солженіцин стоїть на сторожі Всеросії. Каткови XIX ст., котрі вірно служили царю і поліції, у ХХ ст. набули якісної трансформації у подобі Солженіцина — повернути хід історії назад через шовіністичні ідеї імперської загарбницької політики. І це творилося наприкінці ХХ ст., готуючи ґрунт для покручів з України.

Перекручуючи об’єктивний розвиток історії та культури, Солженіцин виступив русифікатором чистої проби.

Він обґрунтував власні чорносотенні позиції в інтерв’ю журналові «Форбос», підсумовуючи враження від тих національних зрушень, що відбулися у незалежній Україні. За його спостереженнями, виявилося, що толерантна Україна загарбала автохтонні російські землі, в його розумінні — це 8–10 російських областей21. За Солженіциним Царство Польське і Фінляндія теж чисто російські.

Але глянемо далі, до чого добалакався Солженіцин. 25 мільйонів етнічних росіян (знову на світ виповзають арійські теорії про чистоту крові) за 24 години потрапили в становище «нєжєлатєльних іностранцев» — «в мєстах, гдє іх отци, дєди, прадєди жілі іздавна, даже с XVII вєка, іх прітєсняют в служєбном положєнії, подавляют іх культуру, образованіє і язик!».Ми бачимо, що брехня збаламутила пам’ять Солженіцина.

Що одвертіше виступав Солженіцин, то очевидніше ставало, що його слова з правдою розходяться. Процитуємо ще одну філіпіку святителя призабутої імперії, аби побачити, як залежало йому ствердити своє імперське пророцтво і переконати людей про націоналістичні амбіції українців. «Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, щиросердо бажаю усіляких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення (?) російських областей. І — не у вигляді «великої держави», на що українські націоналісти поставили ставку: вони очолюють і являють культ сили (? — О.Ф.), настирливо видувають із Росії образ «ворога», раз у раз проголошуються войовничі вигуки , і в українській армії ведеться пропаганда (?—О.Ф.) про неминучість війни з Росією. Великодержавний стан будь-якої країни спотворює обличчя народу і шкодить йому. Я ніколи не бажав великодержавності для Росії (і не бажаю Сполученим Штатам) — не побажаю і Україні. Вона не винесе навіть культурної задачі: у сучасних її кордонах 63% населення вважають своєю основною мовою російську (утричі більше, ніж там етнічних російських земель — що це за арифметика у пана Солженіцина?) — і треба їх перевчати на українську? А саму українську піднімають на міжнародні висоти і потреби. Це задача — не для одного покоління».

Покручі з України вчилися у Солженіцина. Він у них за духовного батька, словом пророчим вів отару за собою. Куди хотів завести? Слід, на його думку, створити об’єднання в одну державу трьох слов’янських республік і Казахстану на додаток («а усі інші республіки — відпустити»). Врахуйте, яка термінологія: тримати і відпускати, карати і милувати, але коли йдеться про Україну, то краще не відпускати.

Москва створила для Росії чимало проблем. Вони зростали роками. Хоч як будете бити кулаком об кремлівський стіл, на добре не складеться. «…Повертаючись до росіян — доки не стануть автентичним суспільством, до тих пір ситуація не стане кращою. У Росії досі суспільство не усвідомлює, як може існувати демократія?» — інтерв’ю варшавської газети «Жечпосполіта» з відомим російським письменником Володимиром Биковським означило переконання інтелектуала про втрату росіянами шляхів до демократії, цивілізованих методів співпраці з іншими народами, і в процесі бесіди вияснилось, що для Росії «потрібний внутрішній психологічний перелом в кожній людині. Кожен повинен відчути себе громадянином, а не підлеглим цієї країни. На жаль, росіяни досі не відчувають себе громадянами, членами громадянського суспільства. Доки це не станеться, доки не народиться суверенне суспільство — жодних змін на краще у Росії не відбудеться»22. Погляди Биковського, звичайно, відмінні від позиції тих, хто виявляє намір «обустраивать Россию» під одну шеренгу слухняних, покірних.

Московська бюрократична ідеологема має давню, усталену позицію поглядів на Україну. Кожен за умов демократії може думати, як хоче, і що хоче, говорити. Але для американця є святим поняття прапора і гімну. Для німця, француза, англійця — теж. І для росіянина — сміємо думати, теж. Солженіцин відмовляє в цьому праві Україні, і стосовно цього він виступає як кремлівська офіційна сила. Але ми добре пам’ятаємо, чого коштувала Україні така сила.

Люди доброї волі в нинішній, сколиханий опозиційними рухами час, беруть до уваги компас розуму і віри. Як ніколи, це відчутно стало після чорнобильської катастрофи, в час югославської і чеченської трагедії, румунської профанації з добуванням золота, що спричинилося до загибелі усього живого на Дунаї й Тисі, в час тривог на Близькому Сході, екологічних катастроф у південно-східній Азії та США.

Людство балансує над прірвою, не задумуючись, що біда понуро бродить поруч. Нехтуються віра й розум, і коли закалатає дзвін, — усі хапаються за голову.