Розділ «Глава VI. Медвідь-Комбат»

Він і його хлопці лежали на підлозі. Обличчя в усіх закривавлені. Замість професіоналів у балаклавах навкруги стояли бандитського вигляду хлопці, без балаклав, у камуфляжі, зі шматками залізної арматури в руках.

— Значит, так, фашисты х…вы. Мы у вас в «коробочке» пулемет нашли, — кричить Ваха, крутячи бейсбольну биту в руці. — Кто из вас пулеметчик? Кто вчера с башни покрошил моих парней?[37]

Мовчання. Без жодної команди хлопці в камуфляжі починають бити арматурою всіх, хто лежить на підлозі. Удари, крики, стогони, знов удари. Через хвилину побиття припиняється.

Чути важке дихання й тих і других. Хтось стогне, хтось уже ні. Двоє лежать нерухомо.

— Ну что, твари, память не вернулась?[38] — знову кричить Ваха, піднімає руку з битою й трьома ручними годинниками на зап’ястку.

— Усе, харе-маре. Я кулеметник із вежі, — говорить Фелічита, по життю — Сашко Полунін, двадцятишестирічний шкільний учитель фізики із Сум, етнічний росіянин.

Фелічита не встигає виплюнути кров із розбитого рота, як на нього сиплються удари арматурою з усіх боків. Уже безживне тіло кулеметника сепари люто штурхають ногами хвилини дві-три.

— Все, парни, все, — раптом кричить із сильним кавказьким акцентом якийсь молодий сепар у чорному комбінезоні. Нахиляється над тілом Фелічити, мацає пульс. — Дышит еще. Балныца нужно[39].

В ангарі мертва тиша. Її раптом порушує інший кавказький голос, звідкись позаду натовпу. Не крик, не голосно, роздільно:

— Балныца, гавариш? А курорт, море Черное, шашлик-машлик нэ нада?[40]

Натовп розступається. Невисокий кремезний чеченець середніх років, лисий, із рудою бородою, повільно, перевальцем, на своїх міцних коротких і кривих ногах виходить уперед. В одній руці в нього ТТ, в іншій — довгий прямий кинджал.

Він простягає кинджал молодому чеченцю, що схилився над Фелічитою. Говорить щось різко й гортанно своєю мовою. Молодий підводиться, дивиться в очі рудому, відповідає щось тихо й коротко по-чеченському. Відводить простягнутий кинджал рукою й різкими кроками майже вибігає з ангара. Усі мовчать. І знову чутно тільки важке дихання і стогони тих, що на підлозі.

Старший чеченець повільно хитає головою, щось говорить сам до себе. Вставляє кинджал у піхви, опускає руку з пістолетом у бік Фелічити й двічі стріляє тому в голову. Без слів розвертається й виходить з ангара слідом за молодим.

«Геть племінник знахабнів. Учити треба поважати старших», — думає командир батальйону Шаміль Бараєв, поки повільно й важко крокує в супроводі озброєної до зубів охорони в чорному тихими, сірими, неживими донецькими вулицями. Ще один день у чужому місті не вдався.

— Что ж вы делаете, сволочи! — голос Медведя з підлоги порушує липку й щільну тишу в ангарі. — Он же просто солдат, как и вы[41].

Усі навколо мовчать, аж поки до смиканого Вахи повертається мова.

— Какие вы, на х…й, солдаты! Вы фашисты е…ные! Бендеровцы, б…дь![42] — істерить він.

Вимкнувши світло, Ваха і його люди виходять з ангара. Клацає залізо замка. Тьма падає на Медведя і його людей, як важка завіса…

За кілометр від ангару, де на холодній бетонній підлозі стікали кров’ю українські кіборги, у новому терміналі нічна пітьма поступово змінилася вогким днем, без неба, без повітря. Суцільний чад довкола.

Усі готувалися до прибуття «чайки». Стрільці, кулеметники на позиціях. Олексій сидів під підвіконням порожнього вікна, крізь яке замість світла й повітря всередину будівлі заповзав пороховий дим. Він перевіряв камери, виставляв режими, протирав оптику.