Розділ «Глава VI. Медвідь-Комбат»

Поруч просвистіла випадкова, схоже, міна. Медвідь гепнувся в брудну калюжу біля перекинутого, пробитого сотнями осколків жерстяного паркана. Міна ляпнулася в більшу калюжу метрів за тридцять від тієї, у який він лежав обличчям униз.

Він навіть не розчув звуку вибуху, наче ця калюжа на секунду засмоктала міну в свою тонну багнюки. А от на другій секунді (як розтягується воєнний час, поки його більше нема для тебе) наче як вибухнула, піднявши цунамі густого смердючого болота й опустивши все це на спину офіцеру.

«Тепер я з усіх боків замаскований, як снайпер», — подумав Медвідь, підвівся, підібрав автомат і рушив далі, навіть не намагаючись струсити болото ні з себе, ні зі зброї.

Цієї хвилини він раптом потрапив у зону дії мережі й почув звук вхідного повідомлення.

«Ти не забув, сьогодні Д.Н. у Санька? Ми тебе любимо й чекаємо», — написала дружина.

Наймолодшому з трьох його синів (після війни він пообіцяв їй дівчинку) виповнилося три роки. Той ще до пуття не розмовляв, але вже малював танки й літаки. І тата з рушницею.

«Б…дь! Як я міг забути?!» — Медвідь одразу спробував набрати Настю, але зона зникла. Тоді він набрав і відправив повідомлення: «Поздоровляю, цілую, люблю. Скоро приїду». Смс відправиться саме, коли знову з’явиться примарна зона.

Востаннє вони бачилися близько місяця тому вдома, у Харкові, уперше від кінця серпня, коли він вийшов з оточення й батальйон формували практично заново. П’ятдесят шість убитих, майже всі поранені з двохсот чоловік, які були в пеклі під Іловайськом. Тоді Медвідь провів аж три дні вдома, а «крайнього» (так тут усі говорили замість «останнього») разу встиг додому лише на ніч, коли його послали за двома новими БМП-2. П’ять годин він був із нею й зі сплячими хлопчиками. Коли вранці їхав, не стали їх будити. Настя так плакала, що й без дітей сліз вистачило.

Здоровезний мужик увесь у липкому стікаючому болоті, наче завмерши, стояв посеред зруйнованого села, посеред нескінченної війни. Плечі у нього опустилися, голова похилилася, сам він увесь якось стиснувся.

Ніхто не бачив його сліз. Поряд нікого не було. І навіть якби були, не помітили б. Через багнюку…

Рівно о п’ятій ранку бронеколона висунулася до КАПу. Першим пустили БТР, на ньому й поїхав Медвідь. Другою йшла МТЛБ, замикав колону БМП. Медвідь був у головній машині, так мобільніше й надійніше керувати. В усі три під зав’язку навантажили БК, їжу, лахи, воду, ліки.

«Мотолигою» замість дванадцяти чоловік їхало четверо. У БТРі було двоє, Медвідь і механ Вася, той, що напередодні за всіх прийняв рішення їхати. Беха містила чотирьох. З вежі треба було забрати чоловік двадцять, якщо ще, дай Боже, живі. Судячи з канонади й радіообміну, бій там тривав від самого вечора, цілу ніч.

Щойно заїхали на злітку біля вежі, перші дві машини проскочили, а БМП запалили. Довбанули з гранатомета прямою наводкою в паливний, із засідки. Схоже, чекали. Розвідник Ждан на ходу відчинив задній люк «мотолиги». З БМП ніхто не вибрався. Машина вже горіла як факел. Не скидаючи ходу, поїхали далі.

Під’їхали до вежі, «пришкерилися» з північного боку, щоби скоротити сектор обстрілу. Захисники вже сиділи й лежали внизу, посеред решток зруйнованих поверхів. Мертві й живі. Живі, хто міг, відстрілювалися навмання, на спалах, мертві терпляче очікували.

Хвилин п’ять евакуювали поранених, засовували в «мотолигу» сім мішків із трупами. Поранених чоловік вісім. Шестеро на ногах. За командира — старший сержант із позивним «Налим».

У глухій темряві вогкого ранку, посеред сліпого стрілецького бою розподілилися по машинах, як могли. Трьохсотих додалося. Двохсотих наче ні. До Медведя в БТР влізли легендарний коректувальник і кулеметник Фелічита, який не залишав вежу з жовтня, цілісінький, та ще п’ятеро з ним, усі на ногах.

Несподівано довелося затриматися. Усі не помістилися в «мо- толигу», хоч як пресуй.

— Двохсотих залишаємо, б…дь!

— Їдемо всі! Так, б…дь, веселіше! В’яжіть мішки з двохсотими на рами! Бігом, б…дь!

І лише коли, матюкаючись і відстрілюючись, перекантували трупи на рами, машини рушили далі.