Розділ «Глава ІІІ. Андрій-Боксер»

Коли «чайки» від’їжджали після завершення вивантаження й завантаження, бійці жбурляли на поле кілька димових шашок і притьмом бралися збирати розсипані навколо предмети першої, другої та третьої необхідності.

Вистрибнувши з люка з увімкненою камерою, не зважаючи на стрілянину з усіх боків, Олексій почав знімати свою чергову війну. Він був у своїй тарілці. Він був удома. Після смерті Ксюші колишнього дому в нього більше не було. Залишилася тільки війна — мать родна. Тут він знову наче виходив із наркозу. І отримував кайф. І знову жив…

Коли всі «мухи», інші гранатомети, цинки з патронами, ящики з гранатами, бутилі з водою, мішки з харчами й рюкзаки нових кіборгів були зібрані й складені в більш-менш безпечному місці всередині термінала, виявилося, що його рюкзака нема.

Але, на щастя, найголовніше — обидві камери, обидва об’єктиви, телефон, зарядка, лептоп — залишилися при ньому, в кількох підсумках, які він всюди носив із собою, дотримуючись найголовнішої заповіді фотографа: Omnia mea mecum porto[18].

У КАПі не було радіо, телевізора й нормального зв’язку, але всі новини — і погані й хороші — поширювалися миттєво, зі швидкістю куль і осколків, які безперестанку гули навколо набридливими металевими мухами.

Головна новина дня: приїхав американський фотокореспондент, а його лахи поїхали назад у Добермана на броні.

— Excuse me, sir, — доволі стерпною, можливо, ретельно тренованою англійською, промовив високий худорлявий боєць на ім’я Ігор. Він підійшов до Олексія, коли той знімав саперів, які встановлювали міни на сходах, що ведуть у підвал. Звідти іноді пробиралися сепари. — I am going into battle right now but you are welcome to use my pad and sleeping bag while I am gone and certainly if I don’t return[19].

Олексій засміявся й відповів чистою російською:

— Усе гаразд. Спасибі. Повертайтеся з перемогою!

В очах бійця промайнуло ледь помітне розчарування. Він розвернувся й знову пішов воювати. За пару днів, після півсотні кружок чаю, півтора блоку сигарет і з десятка солдатських анекдотів, Олексій став своїм серед кіборгів. Тепер вони, що важливо для його роботи, майже не звертали на нього уваги. Вони займалися своєю улюбленою справою, тобто намагалися лишитися в живих і при цьому відправити на той світ якомога більше орків.

Колега Олексія, старший іноземний кореспондент Los Angeles Herald Кетлін Дж. Вотерс, писала статті про війну в розкішному (по мірках КАПу) київському готелі. Співробітники називали її позаочі Гарі (але про це пізніше). Олексію не обов’язково було знімати багато портретів для її статей. Два-три — для галереї на сайті, та зазвичай лише один із них потрапляв у друкований номер.

Американський газетний бізнес переживав важкий період. Печатні формати й закордонні кореспондентські бюро всюди скорочувалися. Часи, коли в газеті на додачу до кольорового фото на першій сторінці виходило п’ять-шість кольорових на внутрішньому розвороті, навіки канули в Лету.

Нещодавно Олексій мав цікаву розмову з одним із гуру газетного фотосвіту, своїм другом Сашком X., лауреатом двох Пулітцерівських премій (сам Олексій мав лише одну — у 2003 році, за фоторепортажі про війну в Іраку).

— Льош, чому ти портрети не знімаєш? — запитав Сашко, який час від часу стежив за його публікаціями.

— Та якось не дуже треба, не просять…

— А ти знімай на війні більше портретів, хоч по два кадри на кожного бійця клацни.

— Навіщо?

— Його, не дай Боже, вб’ють, а люди матимуть можливість зазирнути йому в очі…

— А якщо я не хочу, щоб його вбили?

— Тоді не знімай. Але його і без тебе вб’ють…