Розділ «Глава II. Ніка»

Він знав у лісі кожну стежинку, кожен струмочок і горбочок, знав усі до одного грибні місця — де підосичники ростуть, де білі, де лисички, де хрумкі рижики із зеленкуватою шляпкою й рудою краплею на зрізі. Знав, де наїсться чорниць, де зустріне змію, де лося, де відчує різкий, як у страшній казці, запах справжнього звіра — ведмедя.

Раз він бачив по той бік болітця, як хижак діловито й статечно їв із куща малину. Льошка стояв, мов прикипів, і не міг зрушити, заворожений цією величезною яскраво-коричневою кошлатою спиною звіра метрах у тридцяти-сорока.

Увечері, виходячи з лісу, він зустрічав сільських баб у хустках і довгих платтях, пістряво поплямованих різнобарвними вицвілими латками. Вони сидіти на березі, чекаючи перевозу, а поряд стояли три- й п’ятилітрові жерстяні бідони, повні чорниць і голубиць, які вони називали якось непристойно — гонобобель.

Серед них, було, стрічався один мужик, дід Комар (Комаров). Довгий, худий як жердина, глухий сивий стариган, що взимку й улітку франтив у тій самій гімнастерці та військовому козацькому кашкеті зразка 1914 року. Попри старість і неміч, він мав особливу військову поставу. Дід Комар воював «на німецьких фронтах» Першої світової, де був «отруєний газами».

Підсліпуватий дід набирав повний величезний кошик червивих і трухлявих різнокольорових — жовтих, червоних, синіх і коричневих — сироїжок, які тільки й міг побачити під ногами. Годував ними корову й теля.

Так вони всі й сиділи годину чи дві на крутому піщаному березі. Чекали, доки перевізник Микола, що мав ногу з цілого шматка дерева, помітить їх і зволить припливти по них на своїй довгій широкій плоскодонці. Суденце було не фарбоване, а лише промащене й смачно пахнуло дьогтем. Він перевозив їх назад у село, по гривенику кожну бабу, і задарма Комара й Альошу. Перед переїздом дядя Коля завжди влаштовував шоу: з протилежного боку протяжно кричав: «А де ж ви взимку були-и-и-и-и?».

Микола «веслував» короткими змахами, не нахиляючись ні вперед, ні назад. Пливли хвилин десять, не менше. Баби, від яких смачно й заманливо пахло потом, молоком і трохи сечею, сміялися й просили Альошу заспівати. Голос у нього був гучний, не по-дитячому сильний, і він задоволено тягнув: «Из-за-а о-о-ост-рова на (какой-то там) стре-ежень…»[9], — сам не дуже розуміючи, про що веде.

Широка річка луною розносила його заливний спів униз течією, назустріч заходу. Баба поряд, молодша, років тридцяти — тридцяти п’яти, гладила своєю синьою від чорниць рукою його скуйовджені вітром кучері. Добра м’яка рука її, міцний пряний жіночий аромат, тепло її багатого плоттю тугого стегна, яким вона тулилася до його кісточок, — одне з найсильніших сексуальних переживань Льошиного дитинства.

Як хотілося йому без упину пливти човном із цією молодою бабою, вткнутися їй у пелену й не розлучатися ніколи! Ось це й була його «тиха батьківщина». Ця річка, ці гриби, ягоди, цей пряний запах водоростей, ведмідь із кавалками жиру й м’язів на лиснючій спині, тепла молода баба, що долонею пестить його гриву…

Тепер від цього всього лишилися тільки «тот же лес, тот же воздух и та же вода»…

Уже батьком, а потім — ніби зразу — і дідусем, Олексій, хоч як намагався, так і не міг утямити: як батьки, наїжджаючи у відпустці його провідати, дозволяли хлопцеві пливти самому через таку широку й холодну річку, цілими днями пропадати в цьому густому-дрімучому лісі? Як його відпускала добра бабуся Поліна Трохимівна, у якої він жив усе літо й мусив щосуботи проти волі своєї паритися у вистеленій соломою щойно пропаленій печі, з якої ось таки взяли й вилетіли почорнілі від сажі гуси-лебеді, змахуючи своїми важкими крилами? Він досі пам’ятав запах керосинки з промащеним ґнотиком.

Електрику провели туди лише в 1976-му. Віковічне село на крутому березі річки Медведиці потроху вимерло, як і тисячі інших довкола, у щасливі й ситі газпромівські часи, так і не дочекавшись газифікації всія Руси.

А річка лишилася та сама, і примарне село з похиленими сірими хатами, дахами з почорнілої дранки й бездонними дірками ще видно було по той бік.

Знелюдніло тамтешнє життя страшенно. Спочатку мужиків повбивали на війні, потім ті, хто вижив, спилися. Потім здохли худі колгоспні корови. Потім зажмурився сам колгосп. Потім вічні баби, залишившись самі на крутому березі, перебралися-таки — хто на кладовище, хто в міста до дітей. І село саме тепер нагадувало цвинтар, де покинутий храм світив вибитими дверима й скельцями малих вікон, і крива берізка росла прямо з маківки.

Твань і болото жабине

Там, де купався колись.

Тиха моя батьківщино,

Я тебе в серці проніс[10].

В один із таких чарівних днів у них із Ксюшею знову був повен кошик акуратно, як тоді, викладених білих і підосичників. Ксюша купалася голяка в крижаній воді. Довго з насолодою плавала до середини річки й назад.

Коли сильні Ксюшині руки принесли її назад, на спині, і вона піднімалася з водяної піни, як Ботічеллева Венера, — уся в крупних краплях, що стікали по грудях із тугими рожевими сосками, по мускулястому животу до бажаного світло-рудого трикутничка, — Олексій схопився, пішов їй назустріч із великим махровим рушником. Витер її всю, потім раптом скинув свій одяг і обняв її сильне прохолодне тіло…