Розділ «Глава VIII. Мишко-Професор»

Настя, тридцятидворічна мати трьох хлопчиків, огрядна й міцна, класична дружина офіцера, помішувала однією рукою пельмені на кухні їхньої двокімнатної квартирки на окраїні Харкова, а другою налаштовувала маленький телевізор на стіні.

У них на балконі стояла супутникова антена, яка ловила заборонене російське телебачення, чиї репортажі про війну вона старалася не пропускати.

На українських каналах інформації майже не було, не кажучи вже про картинку, а Сергійко майже нічого не розповідав, говорив, що все «нормально». Він уже два дні не дзвонив і не писав повідомлень. Настя починала хвилюватися.

— Нет прощения извергам! Пусть их семьи испытают такое же горе, что выпало мне![57] — голосив жіночий голос з екрана, де полонених українських солдатів вели вулицями Красного Каменяпід гнівні крики й улюлюкання жорстокого натовпу місцевих мешканців.

Ось камера вихоплює крупний план якогось довготелесого мешканця в кепці з важкенькою дошкою в руках. Той підбігає до процесії та з усього розмаху гатить нею по широкій спині одного з полонених. Полонений обертається, намагаючись затулитися від нового удару…

Настя випускає ложку й сповзає вздовж плити на підлогу, втрачаючи свідомість.

Вона приходить до тями в лікарняній палаті. Лікар усміхається їй, тримає за руку.

— Не треба хвилюватися. Таке трапляється у вашому стані, — м’яко говорить він. — Вітаю, ви вагітні!