Розділ «Глава VIII. Мишко-Професор»

Поки машина стрибає по вибоїнах прифронтової смуги, здіймаючи хвилі бруду й гаркаючи, підполковник дістає з кишеньки сидіння перед ним заповітну фляжку і, не скривившись, робить пару ковтків.

— Е…аная война. Будь она проклята! Ненавижу![51]

Трохи заспокоївшись, він дістає мобільник, читає останнє повідомлення: «Знову недоступний. Діти так забудуть батька. Що це за навчання без кінця? Люблю, цілую, жду».

Він робить іще ковток і не встигає наклацати відповідь. На під’їзді до міста дві ракети «Ураган», одна за іншою, з пристрілюваних п’яти, перетворюють «Тигр» підполковника на груду димного покорченого заліза.

Підполковник «загинув на навчаннях на полігоні в Ростовській області». Через тиждень вантажівка так званого «гуманітарного конвою» доставить у Красний Камінь боєприпаси й провізію для фронту. І забере на батьківщину спотворене, наполовину згоріле тіло підполковника й ще дев’яносто тіл російських військовослужбовців. У «гумконвої» буде сім вантажівок… Три з них — із морозильними камерами.

Тим часом по злітці МТЛБ зі швидкістю катафалка везе до своїх на броні й під бронею чотирнадцять (ні, вже п’ятнадцять) убитих і вісімнадцять поранених. Це остання «чайка». Більше не буде…

Російські десантники підводяться на повний зріст у своїх окопах і дають хто один, хто два постріли, а хто й чергу в повітря з усіх видів зброї.

Механік Семенич безперервно хреститься всередині «мотолиги» вільною рукою. Він не знає, що це салют…

— Чортівня, Степан! — сказав Налим, укотре підносячи до очей Бандера, що сидить за столом у напівтемряві КСП, шматочок лінійованого паперу зі шкільного блокнота, на якому сім разів одне за одним написане число «13». — Як хочеш, але це чортівня чистої води, що ж іще?

Старший сержант Свєтлов з позивним «Налим» до кінця залишався у вежі за командира. Закіптюжений, як і всі, що не видно веснянок на щоках і на носі, без каски, з брудним скуйовдженим рудим волоссям, він обвів поглядом усіх, хто сидить за столом, включно з журналістом, і слово в слово повторив свою дивну розповідь, наче переказуючи короткий зміст Гоголевого «Вія».

— Перший батальйон, третя рота — тринадцять, так? — Його чорний палець зупинився на перших цифрах аркуша, який він тримав високо над столом, ближче до лампочки. — Потім перший взвод, третє відділення. Ще тринадцять! Тепер БТР номер сто тридцять один, командир відділення сержант Златко, буква «З» як трійка, так? Ще два рази тринадцять, тобто вже чотири рази! Ще! При виході в мене тринадцять магазинів — це вже п’ять! У вежі тринадцять поверхів — це шість! Кімната, у якій ночували, виходжу — на дверях номер тринадцять! Що найцікавіше, тринадцять повторюється тут сім разів! Сім! У нас якраз сім двохсотих. Було. Ось так.

Усі мовчали. Усі вже чули це двічі чи тричі. У групі Бандера з особового складу залишилося тринадцять чоловік, не рахуючи фотографа.

— Чому ти не поїхав? — Степан відводить убік Олексія. — Це був наказ!

— Я не твій підлеглий, Стьопо. Ти сам бачив, на цьому рейсі всі місця зайняті.

— Ну що мені з тобою робити, дядю Льошо? Ніка мене з’їсть! Я їй обіцяв!

— Обіцяного три роки чекають.

— Три роки! Нам би три години зара протриматися!

— Протримаєтеся. Вони ж не знають, скільки нас залишилося. Тобто вас, — виправився Олексій.

У Донецьку відлунь салюту чути не було. Зате під камери й без особливих фанфар головною вулицею йшов парад. Парад військовополонених.

Медвідь, його маленька група й ще чоловік п’ятнадцять, захоплених у різний час в інших місцях, дибали столицею ККНР, опустивши голови, під дулами автоматів десятків сепаратистів, виряджених задля нагоди в новісінькі однакові камуфляжі.