Розділ «Глава VII. МВЧ»

Цар знову всміхнувся. Воєвода, прийнявши це на свій рахунок, акуратно посовав своїм широким і водночас кістлявим задом по краєчку стільця, так, щоби не рипіти, і спробував перевести подих.

МВЧ обома руками, як крісло-гойдалку, посунув трон на коліщатках ближче до столу й почав двома пальцями повільно барабанити по його поверхні, укритій кумачевим сукном, наче награвав на фортепіано свою улюблену мелодію «С чего начинается Родина?». Але тут він згадав іше одну хохму: «С картинки в твоем букваре, с хороших и верных товаришей, зарытых в соседнем дворе…» — і знову всміхнувся.

Він, узагалі, крім гумору любив і гарні душевні пісні. Соціально близьким йому колективом був гурт «Бо-Бо». Йому, по-перше, подобалося, що всі вони були перетягнуті з голови до ніг такими садо-мазо портупеями. Особливо йому полюбився шлягер «Прогулянка з віслюком». Глибокий, символічний, слів мало — легко запам’ятати. Іноді під час їхніх концертів, а він туди походжав, він навіть підспівував разом із хором Алєксандрова:

Мы пойдем с ослом

По полю с веслом.

Мы пойдем с веслом

По полю с ослом.

І так далі. Красиво співають, чортяки.

Незважаючи на приємні музичні ремінісценції, свинець, однак, так і не витік до кінця з очей, коли він підвів їх на Воєводу, наче бачив того вперше в житті, і коли тихо й зловісно вимовив:

— Отже, що там відбувається на театрі військових дій? Чому Аеропорт, який, за чутками, утримують якісь невідомі кібернетичні організми, досі не взятий звитяжними ополченцями? Чи в останніх не вистачає сил і засобів?

Воєвода спробував був щось заперечити, але слова змішалися в нього в голові й у роті, і все, що він у підсумку видав, було радше схоже на приступ задухи.

— Коротше, друже мій, — МВЧ знову всміхнувся, згадавши, що на цьому місці в конторській курилці зазвичай наввипередки докидали «коротше в сусіда» (ах, які безтурботні, світло-пивні були часи), але зусиллям волі зупинив ці осяйні спогади молодості. Спробував зосередитися на «громадянській війні на сході України», яка розвалювалася на очах.

— Зрозумійте ви нарешті, дорогі мої стратеги кабінетні, генерали ви паркетні, дурилки ви картонні! — Жмуркова покоробив був особовий займенник «ви», і лице його пересмикнулося разом із червами рук, але, будучи знавцем російської мови, він відніс його ввідразу до неозначено-особових і заспокоївся. — Громадянську війну мають виграти громадяни, що воюють із несправедливістю, місцеві герої-гопники на зразок Вахи та Ламборгіні, чи як їх там, а не Краснознаменний ансамбль пісні й танцю Радянської Армії!!! — МВЧ встав, щоб остаточно дивитися на міністра згори вниз і ще суворіше спитав: — Пане донедавна майбутній маршал! Я не зрозумів, то чи вистачає народним ополченцям цієї вашої КНДР сил і засобів, чи ні? Вони, здається, обіцяли світовому співтовариству, що візьмуть Аеропорт до світлого свята Сьомого листопада? Чи я щось забув?

— Точно так, Ваше… — Воєвода затнувся, мало не ляпнувши «високоблагородіє». Він не згадав одразу те слово, яким у подібних випадках вимагалося величати государя-імператора, й замовк, утупившись у товсту чорну муху, що, мов ворона, розгулювала по криваво-червоному сукні столу.

— По-перше, не «точно так», а «так точно». А по-друге, відповідатимемо на конкретно поставлене питання, чи й далі вмикатимемо дурника? До яких пір ці карателі, чи, по-вашому, кіборги, будуть безкарно розстрілювати з Аеропорту мирні квартали Красного Каменя, убивати мирних мешканців, наших співгромадян, зрештою? — МВЧ щиро вважав, що всі російськомовні люди врешті світу були його співгромадянами й потребували постійного захисту будь-якими способами, з танками й «катюшами» включно.

— Це не зовсім так-с, Ваша Величносте, смію зазначити, — тихо, ніби собі під ніс, заперечив Воєвода. — Заданими нашої розвідки, у них в Аеропорті нема артилерії…

— Знаєш що?! — МВЧ уперше за час розмови перейшов на «ти» й підвищив голос. — А нема бажання засунути дані розвідки сам знаєш куди?! Хто тоді день і ніч довбе снарядами й ракетами місто бойової та трудової слави, убиває наших дітей, батькам яких, росіянам і українцям, не припала до смаку київська хунта, керована, як відомо, з Держдепу? Ти не полінуйся, увімкни ящик для ідіотів, подивися, шо там показує наше азійсько-європейське телебачення, НТВ[45], усі канали. Хочеш сказати, брешуть? На чий млин воду ллєте, товариш міністр?

— Так-так, мені як-к-краз сьогодні доповіли, що у кіборгів усередині Аеропорту, можливо, сховано дві батареї гаубиць. Винен, забувся.

МВЧ узяв паузу, розмірено крокуючи залом туди-сюди позаду Воєводи, який не наважувався озирнутися. Той зрозумів мовчання шефа як можливість додати ще щось на своє виправдання.

— Мені повідомили, що днями ополченці з числа шахтарів, комбайнерів та інших роботяг, які там часто й густо з солдат і офіцерів запасу різних років (там колишніх танкістів взагалі хоч греблю гати), змогли сформувати дві власні прстовські повітрянодесантні бригади й одну танкову бригаду.