Розділ «Глава VII. МВЧ»

Насправді, обидва знали, що сьогодні Воєвода, виряджений, як щось середнє між пріснопам’ятними Піночетом і Каддафі, понад дві години промучився в кімнаті очікувань на першому посту. Після чого за спеціальною вказівкою МВЧ був підданий принизливому випробуванню. А саме — його кілька разів прогнали через рамку металодетектора, змусили викласти з кишень усе, включно з дріб’язком і трьома мобільними, жуйкою, двома презервативами й цукеркою «Корівка», а також попросили відчепити з грудей і живота всі ордени, включно зі значком ГТО та медаллю «За відвагу на пожежі», яку він отримав за згорілий дощенту Манеж. Хай понервує. Хай відчує нарешті «надзвичайність ситуації».

Царю сподобалося це словосполучення (до свого останнього підвищення Воєвода відповідав у країні за надзвичайні ситуації). І государ повторив його вголос, трохи присвиснувши на початковому «ч», — легкий дефект, на який він не звертав уваги в дитинстві та якого потім, коли потрапив у «контору» й почав «на землі працювати з людьми», не міг позбутися, хоч як старався. І особливо це заважало тепер, за царювання.

Не так давно йому навіть склали середнього обсягу промову, у якій майже на вісімдесят шість відсотків (його улюблена цифра, бо, за останніми опитуваннями, його підтримували вісімдесят шість відсотків населення країни) виключили всі шиплячі та свистячі. Але після двох репетицій, між польотом на дельтаплані із журавлями й чіпуванням полярного ведмедя (обидва епізоди знімалися самим Кареном Бронтозавровим у павільйонах «Мосфільму»), йому здалося, що промова дещо втратила в образності й виразності. Образність. Виразність. Скрепи там, шмепи. Він не вірив своєму колезі Штірліцу, що особливо запам’ятовується остання фраза. Він свято вірив: усе, що він говорить, має запам’ятовуватися. А говорив він із країною, з народом щодня, іноді, на великі свята, навіть годинами. Йому було важливе кожне його слово, наче їх висікав для нього сам Берніні[44]. Словом, від затії із шиплячими довелося відмовитися.

Тим паче придворний дефектолог-логопед, що був посвячений у цю державну таємницю й присягнув на Біблії, Корані й Конституції зберігати мовчання, стверджував, що така легка, ледь помітна шепелявість (він, хоч як бився, не міг дібрати іншого слова, менш образливого, тому вимовив його швидко-швидко, як змія) радше приховує в собі плюси, ніж мінуси: додатковий шарм, упізнаваність, звичність, «тепло лягає на жіночі вушка», «додає державному образу природної, прямо від серця, людяності».

Звісно, порівняно з Воєводою, у якого взагалі була постійна каша в роті, сам монарх був просто Демокрит (яке лайливе слівце), ні, Диклофенак (взагалі не з тієї опери). «Демосфен!» — радісно згадав цар-государ, коли захеканий, спітнілий і почервонілий Воєвода показався нарешті у дверях, майже брязкаючи на знак ревного служіння невидимими шпорами.

— Не звели карати! — запричитав Воєвода, бухаючись у ноги МВЧ і припадаючи своїми розбухлими від вологи липкими губами до персня на одному з тонких пальців у білій лайковій рукавичці. — Звели слово мовити! Дорогий Вадим Вадимич, милий Мій Великий Чоловік!

МВЧ зупинив Воєводу жестом і поглядом, і той слухняно потік за інший край столу, де йому вказали на стілець. Жмурков як арбітр, як царева чорна тінь, із тим самим таємничо-замисленим виглядом присів не поряд, а трохи віддалік, збоку від столу.

— Чув, чув, — мовив МВЧ спокійно-породистим, як йому здавалося, тоном персонажа з якогось, скажімо, «Горя з розуму». — Кіборги, кіборги, кіборги… Орки, орки, орки… Що це за Братство Кінця якесь?

— Кільця, — пробурмотів собі під носа Жмурков.

— Саме кінця, а не кільця, — майже огризнувся МВЧ.

Він полюбляв гострословити і хотів, щоб одразу доходило. Навіть до воєвод, не кажучи вже про таємних радників. Але гострословив він дуже своєрідно. Йому подобалося, що оточуючі сміються з його жартів, простих і народних, завжди влучних і доречних. Так подобалося, що він сам часом не міг стримати усмішки. МВЧ розвинув це почуття в курилці «контори», де він починав своє кар’єрне зростання. Він не курив, але любив поспілкуватися з колегами, як то кажуть, подихати солодким і приємним димом вітчизни, і, ніде правди діти, анекдоти послухати, для загального, так би мовити, розвитку та й, не передусім, звісно, по роду служби якоюсь мірою.

— Дорогий МВЧ, вислу…

— Та ні! Це ви мене вислухайте, шановний!

Жоден м’яз на обличчі МВЧ не ворухнувся. Не виключено, що вже просто не дуже міг (ботокс-шмотокс! Придумають же євреї всяку х…рню!). Але маленькі, близько посаджені білясті оченята налилися таким свинцем, аж Воєвода весь стиснувся. І приготувався до того, що цей розпечений важкий метал заллють йому в глотку, як у картині «Андрій Рубльов», що раніше вважалася формалістичною й ідеологічно чужою, а нині — шедевром світового кіно, чорно-білою гордістю вітчизняного кінематографу.

— Що там, врешті-решт, у вас відбувається в цій республіці, у цьому доброякісному, так би мовити, утворенні, чи як воно у вас там називається?

— ККНР, — вимовили в унісон Воєвода й Жмурков і подивилися один на одного.

— Красно-Кам’янська Народна Республіка, — пояснив Жмурков.

При дворі Жмуркова не любили й боялися. Вважали інтелігентом (читай: ворогом). Цей термін використовували для негативної характеристики особистості й до нього часто додавали означення «гнилий». Незважаючи на те, що оточувала його погано приховувана, м’яко кажучи, нелюбов, Жмурков так увійшов в образ інтелігента, що колись навіть написав п’єсу «Нуль на нуль не ділиться» під псевдонімом Жмуріков, аби ніхто не здогадався.

П’єсу поставили всі державні театри країни. Глядачів на вистави автобусами привозили звідти ж, де набирали учасників проурядових демонстрацій, маршів ненависті та інших шабашів. Після початку війни в Україні його взагалі всі придворні, депутати, сенатори та інші державні мужі ненавиділи. Вважалося, що війна була його ідеєю. І от тепер, після введення санкцій західними країнами, їм усім урізали зарплату аж на десять відсотків! І за кордон не пускають!!! А в них же там будинки, вілли, яхти, діти, собаки, лікарі з ліками. Рахунки, знов-таки… Б…ді… Казино…

— Добре, що не демократична, — жартонув цар, і його слухачі улесливо розсміялися з жарту, один голосно, другий тихо. — Бо вийшло б ККНДР, так чи не так?