Розділ «IV Отаманія і провокація»

Становище було — б трохи комічним, коли-б воно не мало в собі ніяких елементів трагізму. Я намагався не мати безпосереднього стику з Петлюрою і вважав за найбільш відповідне підлягати безпосередньому або першому квартимістру, або начальникові Генштабу. Взагалі я не мислив собі П.-П. Штабу інакше, як лише в складі генштабу, незалежно від якости останнього.

Генштаб не хотів мати справи в такими небезпечними речами, як повстання, щоб не стратити свого авторитету на випадок невдач. Зате Петлюра дуже хотів, щоб П.-П. Штаб підлягав йому безпосередньо. Кому я хотів підлягати, той мене не хотів, а кому я не хотів безпосередньо підлягати, той як раз хотів мене мати в підлеглості. Хоч від усіх сепаратно працюй! Так примушено мене працювати з Петлюрою.

В першу чергу оголосив я одверту війну „тарнівським повстанцям". А воювати було з ким. „Немов сарана, лежали вони покотом по всіх, коридорах і залах гостиниці „Бристоль", де росташувалася Петлюрина держава. До того були-то не так собі аби-які повстанці, були то „представники мас" — так вони говорили.

В останньому запевняв усіх і Петлюра. А всі гуртом і зокрема звали себе отаманами.

Ті отамани були дуже спритним народом. Не менше 99 % з них ніколи і проти кого не повставали. Треба було об'єктивно проаналізувати їх доклади, щоб переконатися, що є то звичайні шахраї. Не дарма-ж вони, невідомо якими шляхами, добували від поляків і документи на право жити в Польщі, і військові документи подорожі, і навіть субсидії. Для прикладу варто взяти найпопулярніщих отаманів, що терлися того часу коло Петлюри.

Був такий отаман Голуб. Колись він дійсно зробив бешкет на Брацлавщині і тим собі „добув слави". Він ще і в початку 1921 року писав довжелезні доклади та звіти Петлюрі ніби-то з Брацлавщини. До одного докладу додав навіть чудесно розроблені схеми. Повідомляв, що мав дуже великі бої, розуміється раз-у-раз успішні, що і надалі буде триматися, хоч йому і тяжко. Він просив і Петлюру рушати на Україну, „бо весь нарід хоче, щоб жила УНР на чолі з Вами, пане Головний Отамане". А на кінці всього просив грошей і то як найбільше, бо „ми-ж ще грабуємо" писав. Ще нагадував Петлюрі, щоб той не вірив фахівцям, бо і народ їх не любить, тай він, Голуб, з козаками буде підлягати тілько безпосередньо „Головному отаманові". Привів доклада посланець.

Петлюра передав мені Голубового доклада і звіти і тут же сказав:

— Бачите. Чекають. Усі чекають. І дають дуже цінні вказівки що до організації П.-П. Штабу — він повинен підлягати безпосередньо мені.

Я скептично поставився до всього, що писав Голуб і навіть до його „вірноподданіческих почувань". Через два тижні приблизно мені довелося виявити, що Голуб і не збірався їхати на Брацлавщину. Сидів собі він з бандою кількістю в чотирнадцять чоловіка в Збаражському повіті. Иноді продирався він через кордон виключно з метою грабунку. Пограбував кілька прикордонних цукроварень і повернувся пропивати награбоване. Я вимагав од Петлюри, щоб він дозволив мені, будь-якими засобами, забрати Голуба од кордону. Петлюра не погоджувався, та мені допоміг сам Голуб. Він, будучи п'яним, вчинив бешкет уже на Збаражчині. Поляки його заарештували і після того „славний отаман" Голуб зник із обрію.

Найнахабніша і найпідліша отаманська компанія зібралася у районі м. Рівне. На чолі тої компанії стояли: Басарабенко, Щербанюк, Трейко. Вони працювали на спілку з Рівенською поліцією і розвідочними органами штабу VI Польської армії. Зібрали коло себе десятків зо-два „війська". Нещасни люди було оте „військо". Вони були цілковититими рабами „батьків — отаманів". Через отаманів лише могли вони дістати короткотерміновий документ на право перебувати в Рівенському повіті, через отаманів і годували їх поляки. На випадок непослуху, людину забирали до польської тюрми, били, нівичили і нарешті або судили, „за більшовизм", або забирали до „табору смерти". Траплялися випадки, що неслухняний просто зникав — його „виводили в росход".

Отамани жили непогано. Випивали собі потроху, мали по дві, по три жінки.

Розуміється, що й отамани повинні були віддячувати полякам. І вони віддячували. Вони робили наскоки через кордон, і, повертаючись назад, ділилися здобичею зі своїми покровителями — поліцією та польськими офіцерами. З польських офіцерів особливо підтримували отаманів поручник Шашкевич та Глязер.

Між іншими для сторонньої людини не буде зрозумілим — чому у зв’язках з отаманами та і взагалі в цілій роботі, яка провадилася всупереч з переговорами і договором у Ризі, фігурують майже виклично поручники, рідше капітани, а ще рідше старше начальство. Таке явище не було випадковим. Робилося те по певній системі з наказу, що виходив от самого Пілсудського. Вживаючи такої системи, центр, на випадок якого конфлікту на кордоні, міг скласти формальну відповідальність на отих самих поручників, а з поручника багато не візьмеш. Його, звичайно, переводили у такому випадку в якусь частину на захід. Усі ті поручники були завзятими „пілсудчиками" і в де-якій мірі пригадували Петлюриних отаманів, бо визнавали над собою владу лише „команданта Пілсудського". Одно слово як у приказці: — чорт чорта назнав та на обід позвав.

З Рівенською кумпанією отаманів було тяжче управитися ніж із Голубом. Вони міцно засіли там. Ходатаєм їхнім перед Петлюрою був Григорович-Барський. А той умів написати! Читаючи „посланія" тих отаманів, дивуєшся — як може людина так щиро, так чистосердечно брехати; можливо, що, брешучи цілий свій вік, вони вважали брехнею те, що звичайна людина уважає за правду. А збоку художнього ті „посланія" теж заслуговують уваги. Висновки у всіх однакові: „Хай живе Україна тільки на чолі з тобою, пане головний отамане Петлюро!" і… давай гроші!

Григорович — Барський — старий приятель Петлюри, і Петлюра йому довіряв. Був він таки добрий пройдисвіт і видурював у всіх, що можна.

Я вимагав у Петлюри, щоби зо всіми отаманами і взагалі повстанцями він зносився виключно через П — П. Штаб, який так таки і залишився сепаратною установою, що підлягала безпосередньо Петлюрі. Як звичайно, Петлюра пручався. Мені повелося з'єднати по цьому питанню проти Петлюри майже всю тарнівську еміграцію і навіть де — яких Петлюриних міністрів. Тоді Петлюра формально погодився зі мною. За якийсь тиждень коридори „Бристоля" було увільнено від „повстанців", які розійшлися, хто куди, посилаючи на мою голову всіх мешканців пекла.

Рівенська кумпанія, до певної міри сама засипалася. „Пілсудчики", допомагаючи отаманам, використували їх і для дешевого здобуття ріжних документів розвідочного характеру. та розвідочними матеріялами цікавилися не одні поляки. Французи платили за документи франками. А польська марка раз-у-раз чемно хилилася перед франком. Сталося таке і на цей раз. Отаманам подобалися франки і вони почали возити частину „продукції своєї праці" французам. Це виявилося і „пілсудчики" зірвали зносини з отаманами, хоч і не надовго. Останні мусіли роспорошитися.

Бесарабенко та Григорович — Барський помимо всього все-ж роздобули у Петлюри мандати на „звільнення України". Зроблено це було цілком таємно від П.-П. Штабу. Та і яка тут роля будь-якого штабу, коли „головний отаман — батько „пестить, милує, або карає своїх дітей маленьких „батичків-отаманчиків". То-ж ціла стихія, так би своєрідна ідилія. Хіба-ж можна вкласти стихію в якусь там систему? — Лихо тільки в тому, що була зовсім не стихія, а отамансько — провокаторська злочинна компанія, яка мала і свою власну систему і свої методи для руйнації всього здорового, що намагалося вип'ястись із тої трясовине, в яку запровадив Петлюра тисячі емігрантів.

Були ще отамани иншого типу, так наприклад Волинець, який рішив провадити політику на власну руку і заснував „організаційний штаб Всеукраїнського Національного Союзу" з програмою об'єднати все населення без ріжниці партій, поглядів та соціяльного положення. До того союзу входило з десяток пройдисвітів. Волинець безпосередньо підписав умову про співділання з Борисом Савінковим. Був ще Тимченко, якого я вже згадував — познайомив мене з „партіотами". Тимченко мав контакт із монархістами, давав, розумієтся, за гроші, ріжні інформації Польському генштабові і окремо французам.