Розділ «І На передодні еміграції»

Після зімового походу 1919–1920 р.р. проривалися ми до Укр. Галицької Армії, та вже не застали її. Ту армію було спроваковапо на виступ проти Червоних. Той виступ фактично став самознищенням кадрів майбутньої Української Червоної Армії. В районі м. Ямполя та Могильова (на Дністрі) зіткнулися ми з Поляками. Вони були дуже гордими та амбітними. Просто ні приступу до них, тай годі. Де-ж там: переможці більшовиків. Польське війско було гарно вдягнуте і добре озброєне. Куди нам було до них? Нам, виснаженим п'ятимісячним походом, обідраним, босим, немитим та вошивим? Вже й по зовнішньому виглядові не було даних, що нам по дорозі з „панами", а ми-ж у душі своїй таки „хлопами" — селянами залишилися. До того-ж „пани" — офіцери польські поводилися з нами досить нахабно. Та останнє не перешкодило польському командуванню використати нашу бойову силу і наш досвід. Від Командування VI Польської Армії ми одержали завдання стати на правому крилі, упираючись в Дністер. У казаків, та почасти й в старшин був настрій, що не сприяв польським забаганкам. Якось інстинктивно відчувалося, що поляки не лише чужі нам, але й вороги. Ми переживали психологичну кризу, яка не виключала примирення нашого з Червоними. Ом. — Павленко відчув це і, як звичайно, рішив ухилитися від безпосередньої відповідальности за дальніший розвиток подій. Він доручив мені командування, а сам поїхав до Могильова, потім до Жмеринки, де росташувався Штаб VI Польськ. Армії, після того вирушив до Винниці до самого Петлюри та його уряду.

Повернувся Омелянович — Павленко вдвох з польським генералом Краєвським, що приїхав подивишся на нас. А до того ми вже вспіли власною кров'ю „зміцнити братерську спілку", як говорив Краєвський, бо на фронті відбував бої і нам довелося боронити хоч і не зовсім нашу землю: у Могильові сидів польський комендант, без дозволу якого ми не сміли нічого робити в свойому — ж тилі. Краввському була влаштована парада. Він таки справді захопився, а особливо нашою кіннотою, — поза всім загартовані були козаки. Обіцяв надіслати одяг, зброю, амуніцію, — все, тільки воюй!

Ом. — Павленко зовсім „обробили" поляки та петлюрині міністри. Він понашивав собі „генеральські" відзнаки і з отамана перевернувся на генерала. Ще черев тиждень дійсно привезли трохи одіжи та взуття, але все воно було вже поношене, потерте; поляки новеньке собі повибирали. Вся та стара одіж та взуття дісталися полякам від колишньої Австрійської Армії. Частина вояків повбиралася в „союзну" уніформу, а на комірах з'явилися ріжні відзнаки, що нагадували про можновладність їхнього власника. Розуміетьеі, що ні приїзд Краевського ні „генералізація" Ом. — Павленка та инших, ні прибуття недоношеного хвантя не задовольняли мене. Тут конче треба пригадати, що поляки не поспішали надсилати нам набоїв, певно вважаючи нашу кров не дуже коштовною, бо останньою доводилося компенсувати недостачу амуніції.

Мене цікавили мотиви утворений союзу с поляками та перспективи того союзу. Бо самотужки ніяк не міг дійти я до висновку доцільности тієї спілки.

Я вирушив на авто до Винниці. Проїзжаючи через ст. Рахни бачив польську дивізійну автобазу та авіазагін. Всі машини були новенькі — гарні. Останнє слово було до послуг нових „визволителів" України. А проти них стояла Червона Армія, звязуючи порвані телеграфні дроти та покладаючи надію на „штик молодецький", бо в неї раз-у-раз не вистарчало набоїв. Проте настрій у поляків змінивсь на гірше. Вони ще намагалися амбітно дерти носа до гори, але в очах можна було вже помітити непевність у собі. Часом жовніри попросту лаялися: „Дідько нас припер сюди. Тут кожен хлоп тебе може застрілити". Вони вже відчули, що наш сільський дядько не дуже приязно ставиться до „визволителі" і боялися, що він почне „дякувати", як дякував у свій час німецьким генералам. До того-ж вони знали, що їхні „перемоги" на Україні було куплено ціною спровоковання Галицької Армії, яка відчинила їм фронт.

У Жмеринці балювали польські офіцери з петлюровськими. Вино, музика, танці, — все, неначе і не війна. Та все-ж і тут помітно було занепокоєння. Кеслер (Нач. Штабу VI п. Армії) інформувався у мене про Армію Буденного, що переходила через Дніпро. Нарешті, у Винниці урядував Петлюра зі своїм Урядом. Власне він грався в урядування, бо фактично владою й тут був польський комендант. Петлюра намагався переконати мене в конечності спілки з поляками, Купленої хоч би і дорогою ціною запродання полякам Галичини та Волині. Пілсудського він уважав за свого особистого приятеля. Певно, що сам Пілсудський „порадив" йому робити „урядову кризу", в наслідок якої було утворено кабінет на чолі з В. Прокоповичем. Мазепа та инші есдеки, взяли на себе формальну відповідальність за похід Пілсудського на Київ, спочатку були затримані в кабінеті, а потім їх було викинуто, як елемент, що не надавався до переведення планів польської буржуазії на Вкраїні. На місце Мазепи, Безпалка та инших до кабінету прийшли такі „українці — патріоти" як поляк Стемпковський, поміщик з Липовеччини, та поляк Юзефський, що до того був головним відпоручником „Польської Організації Військової" на Україні, яка ставила своїм завданням підгарбати принаймі, Правобережну Україну під польське панування. Потім виявилося, що тим відпоручником Юзефський і залишився навіть в чає перебування в Петлюровському Міністерстві.

Фактично Стемпковський був репрезентантом польських поміщиків на Україні, а Юзефський архіавантурником польського імперіалізму.

Бачився я і з Петлюриними міністрами. Блаженні то люди були, блаженні, бо вірні.

Всі вони вірили, що їм гуртом і кожному зокрема доведеться виконати ролю, що доля призначила для них. І вони не помилилися; дійсно вони виконали до кінця свою ролю польських попихачів; хоч і не сподівалися того.

Навіть Пінхоо Красний ретельно „міністрував" регіструючи єврейські погроми, що чинили „визволителі" по містечках України та й то невдало. Стрінувши мене, Красний починав нарікати:

— Шановний Пане! тож Ви там нещастя на фронті робите… жидів ріжете!..

— Де саме? — питаю, — і коли?..

— А в Тетієві. Оце пятий день тому погром ваші люди влаштували. У мене зараз була делегація від тамошніх жидів…

Насилу мені повелося переконати Красного, що я маю ще менше відношення до Тетієвського погрому, ніж він має до боротьби арабів у Палестині. Бо й справді,— ніяк я не міг відповідати за погром у Тетієві, де ніколи не ступала ні моя нога, ні моїх підлеглих. До того — ж міністр У. Н. Р. повинен був знати, що я вже кілька тижнів перебуваю в районі м. Ямполя і командую армією У. Н. Р.

Свої вражіння того часу я, оскільки було можна, сформулював в інтерв'ю, що було видруковано в „Україні". За те що я назвав петлюровців „геніями руйнації", та зазначив що „Україна чекає будівників", — Петлюра зі своїм генералітетом довго нарікали на мене.

Зціпивши зуби, я виїхав з Винниці, сподіваючись, що хід подій внесе ясність в ту плутанину розумінь та прагнень, які купчилися під фірмою У. Н. Р.

Поляки не погоджувалися, щоб ми мобілізували Поділля та незаграбовану частину Волині, відбріхуючись ріжними формальними причинами. Так було, аж поки ми опинилися за Збручем укупі зі своїми союзниками. Тим часом самі поляки господарювали на Україні по своєму.

„Народові демократи" не мали багато підстав нарікати на Пілсудського за похід на Україну. Пілсудський виявив не аби — які господарські здібності. Потяг за потягом пихкотів з України, вивозючи цукер, борошно, збіжжя, худобу, коней і все инше, чим багата Україна.

А наш селянин, дивлячись на той рух, похитував головою і, не втрачаючи гумору, розшифровував польський напис, на вагонах „Р. К. Р."[3] на „Пілсудський купив Петлюру". Селянин уже мав досвід і вважав за відповідне утримуватися від радикальніших засобів при виявленні своїх почувань. Що правда, гумор часом був ядовитий.