Розділ «Українське полонофільство (Замісць вступу)»

Для політично-активного українського громадянства так звана польсько-українська концепція чи українське полонофільство було громом з ясного неба і залишається загадкою понині. Даремна праця шукати ідеологичних підстав чи обгрунтовання того полонофільства серед, хоч би й скупої української публіцистики новішої доби аж до самого часу, коли українське громадянство не стало перед фактом союзу: Петлюра — Пілсудський. Останні формально і фактично є головними персонажами тої історичної дії, що на наших очах її відограно вже на Правобережжі, дії, в якій, поза комічними ролями головних та чільних контрагентів невдалого польсько-українського союзу, так багато криваво-трагичного. Даремно шукатимемо причин того полонофільства і в сучасних настроях українських мас.

Були моменти, і ніхто того не заперечить, що навіть галичани вважали за краще для національних інтересів боротися проти представників старого російського шовінізму та націоналізму, який об'єднувався коло Денікина, ніж провадити негайну боротьбу з імперіялізмом польським. Таким моментом, історично доцільним і політично реальним, був момент рішення січовиків іти на Київ у листопаді 1918 р. для повалення федерації російсько-польсько-українських поміщиків. Тої федерації, що її підтримувала велика буржуазія всіх націй, що панувала на Україні, федерації, яка загрожувала зміцненням російського монархичного режиму, оборонцями котрого була всяка „доброволія", що її протегував Скоропадський. Вона загрожувала зміцненням поміщицького тягару над українським робітником та селянином та втратою всіх національних здобутків, що їх зроблено за час революції. Знаючи психологію чи краще психіку галичанина з його консервативно-провінціяльним способом думання навіть у питаннях, що торкаються цілої української нації, мені той січовицький рух на Київ, а власне рішення про нього раз-у-раз уявляється майже героїчним. Перед січовиками стала дилема: на Київ чи на Львів? Перемогла ідея на Київ. Перемогла в час, коли в Галичині вже почалися бої з поляками, коли рішалася доля Львова. Галичани-січовики відмовились від боротьби проти поляків та рушили на Київ.

Комусь може здаватиметься, що вибираючи з двох цих одне, січовики вважали за краще, хоч би ціною втрати етнографично українських земель Галичини, Холмщини та Волині, досягти союзу або, принаймні, добросусідського миру з поляками. Мені ніколи так не здавалося і ніколи не вірив я у можливість купити приязнь ціною сліз та крови своїх братів, ціною зради ідеалам національного та соціального визволення, ціною чести та інтересів селянсько-робітничої української нації.

Ні від одного січовика не чув я про доцільність полонофільства, як такого, незалежно від того, в якій інтерпретації виявлялося-б воно. Свій рух на Київ проти білогвардійських військ січовики обґрунтовували формулою: „від долі Київа залежить доля Львова". Вони, мовляв, ішли на Київ для того, щоби зміцнившися там, летіти визволяти пригноблених галицьких селян та робітників з-під ярма польського панства. Хід історичних подій кинув січовиків у табор соціяльної, а разом з тим і національної контр-революції. Темна пляма, яку здобули січовикам їхні керовники, закрила від сучасників світлі революційні змагання січовицької маси. Не хто инший, а саме січовики домагалися від директорії в Київі проголошення радянської влади та союзу з Радянською Росією проти білогвардійців, Антанти та поляків. І знову на весні 1919 р. січовики у своїй декларації вимагають від директорії визнання радянської влади.

Спинився я на своїх вражіннях, що мав, зустрічаючись з січовиками, тому, що якраз вони, січовики, склали основу армії, що підлягала Петлюрі, вони утворили певні традиції для армії, що пізніше сама себе знищила боротьбою за польсько-українську концепцію, коли вона була втягнута в ту боротьбу Петлюрою. Спинився я ще й тому, що чомусь петлюрівщину вважають за витвір нашої воєнщини, тоб-то армії. Об'єктивно приглядаючись до подій, що на моїх очах відбулися, маю підстави рішуче заперечити тому, бо петлюрівщина не була продуктом української воєнщини, почавшися багато раніш, ніж з'явилася остання.

Проглядаючи польську публіцістику всіх часів, не можна знайти ніде ні одного місця, де-б у будь-якого польського публіціста вистачило громадянської мужности виступити проти претензій польського імперіялізму на землі та добра українського працюючого народу так само, як не у всіх польських публіцістів вистачило щирости признатися у своїх апетитах.

Ще більшою несподіванкою для широких кол українського громадянства — загалу нації, ніж саме полонофільство, було те, що провід українським полонофільством захопив не хто инший, а той самий Симон Петлюра, що в початку 1919 року декламував „кари ляхам, кари!" з „Гайдамаків" Шевченка, що того таки 1919 року наказав за народні гроші бити у Відні медаль з відтиском власної Симона Петлюри голови на одному боці та з написом Франківського „Не пора москалеві й ляхові служить" на другому боці.

Отже, вважаю за конечне пригадати факти, які мені доводилося спостерігати і які давали ті чи инші підстави гадати, що Петлюра, нарешті, таки докотиться до обіймів Пілсудського, докотиться, не зважаючи, що останій ще влітку 1919 року вважав за відповідніше для Польщі скласти Союза з Нестором Махном, ніж із головою директорії та головним отаманом військ У. Н. Р., Петлюрою[1]. Тоді Махно відмовився від такого союзу. Опарившись на Махнові, Пілсудський починає вживати заходів, щоб зробити своїм контрагентом Петлюру.

Як довели пізніші події Пілсудський краще пізнав Петлюру, ніж ті, що йшли на бій під вражінням Петлюриної декламації.

В липні 1919 року Петлюра мовчки погоджується на захоплення поляками Галичини, Холмщини та Волині. Він лише просить Пілсудського, щоб той не йшов зі своїми військом далі на схід. Поляки поки-що дійсно не пішли на лівий беріг р. Збруча.

Помилкою буде гадати, що поляки зважали на Петлюрині благання. Не пішли вони тоді на Поділля з міркувань стратегичного характеру. Полякам до часу було корисним, щоб Петлюра товкся на Поділлі, являючи такий-сякий бар'єр між червоною армією та поляками.

Тим часом поляки грунтовно готовилися до походу на Україну. Їм навіть серед білого дня ввижалися кордони 1772 року, велика Польща „від моря до моря та аж до Дніпра".

Відроджений польський імперіялізм ні з чим не бажав рахуватися.

Пілсудський та й ціла „Польська Організація Військова" зовсім не хотіли брати на увагу, що вони ділають XX століття, століття визволення пригноблених нації та класів, не рахувалися з фактом, що на просторах від Берестя до Кубані та від Карпат до Вороніжчини живе український селянин та робітник, що на великій частині тої країни революція змела „культуральний намул польської та всякої ишної магнатерії, а до влади приходив правний господар тої багатої та великої країни — український робітник та селянин.

Пізніше керовники польської політики трохи не звернули собі в'язів на своїй божевільній ідеї. Проте в своїх розрахунках на Петлюру вони не помилялися.

Вже в листопаді 1919 рову на військовій нараді в Новій Ушиці перед військовим командуванням ставить Петлюра питання, чи не варто помилитися з поляками. На це він одержав одповідь, що ми, мовляв, фактично й так з поляками не б'ємося і не маємо змоги битися. Що-ж торкається самого миру, то треба було знати умови того миру, тому по цьому питанні Петлюра не одержав позитивної відповіди. На тій нараді, опріч мене, були: Омелянович-Павленко, Коновалець та инші. Можна було гадати, що в Петлюри були дані про польські умови, бо він запевнив нас, що на припертя решток армії до терену, захопленого поляками, останні пропустять нас через своє росташування на Волинь.

Потім виявилося, що Петлюра вже послав свою делегацію до Варшави, на чолі з Андрієм Лівицьким[2]. Та делегація провадила таємні переговори з поляками про віддачу їм Галичини, Холмщини та Волині.

Тим часом недобитки армії справді було приперто до смуги, за якою починалася польська окупація. Поляки спокійнісінько роззброювали наше військо, коли тому сприяли умови. Вони спробували зробити напад і на частини, якими командував я, але одержавши одсіч під Красиловим, стали обережнішими.

Нарешті, перед оточеними, в районі Любара, недобитками армії повстало питання: куди йти? Оскільки ходить про відношення війська до поляків, то про нього краще всього промовляють факти.