Розділ «VIII Поляки линяють»

Зараз же після переходу через кордон для мене стало ясно, що масового повстання на Україні проти Радвлади не може бути. Селяни лагодили своє зруйноване довгою війною господарство. Проте вирішено було зробити рейд як найдальше від кордону, щоб остаточно виявити дійсну ситуацію не лише на Волині, а й на Київщині та на Поділлі.

Червоні війська, заатаковані нами несподівано, не могли зразу спинити нашого руху на Схід. Тільки з’орієнтувавшись в обстановці вони нанесли поразку мені, майже на три чвертки знищивши людей північної групи. Південна група і собі продерлася аж за річку Тетерів, але її теж примушено повернути на захід.

Які ж зміни настали на Україні? Чому рейд скінчився катастрофою? А зміни дійсно зайшлн. Бо нічим иншим не можна пояснити поразку північної групи і невдачу південної. На буду вже говорити про абсолютну невдачу повстання. Були то зміни настрою у масах. А разом зі зміною настрою змінилася і поведінка населення. Останнє вже прочумало від чаду горожанської війни і прийшло до висновку, що треба зміцнити здобуте в часи революції.

Тому-то не тепло стрінула нас Україна, тому-то населення в значній більшості поставилося до нас байдуже, а часом і одверто вороже. А без підтримки населення годі сподіватися успіху партизанських рейдів. У поході брали участь люди, що мали за собою досвід рейдів не в одну тисячу верстов. Про те нічого не могли вдіяти, коли не було головних передумов успіху — в першу чергу підтримки з боку населення. Траплялися окремі випадки, що одиниці серед місцевих селян шукали з нами звязку і допомагали нам. У більшості — ж населення стрічало нас неохоче, хоч назовні часом ніби-то і виявляло задоволення. Та научене досвідом населення мусіло не противитися одверто нашому походові. Проте, без сумніву, в кожному селі знаходилися елементи, що активно підтримували Радянську владу. До цього висновку довелося дійти шляхом досвіду: не було випадку, щоб після нашого приходу в село за якусь годину найближчі червоні частини не знали вже про наше прибуття. Населення охоче давало повідомлення про нас червоним і не хотіло того робити для нас навіть за гроші.

А грошей ми взяли зі собою багато. Друкували їх у Варшаві. Тому Петлюра не пошкодував дати нам їх цілих дві фіри. Знов-таки селяни мусіли брати ті гроші, бо того вимагала сила, яка приходила в село.

— Нехай будуть ще й такі… говорив звичайно дядько, перевертаючи на всі боки „гетьманку". Врешті чимало тих грошей дісталося і червоним частинам після нашої поразки під Миньками.

Петлюра на цілий світ розголосив, що на Україні вибухло всенародне повстання, що червоні війська цілими дивізіями переходять на сторону всенароднього повстання. Може воно так і сталося-б, коли справді народ повстав-би. Та тож-то й ба, що народ і не збирався повставати, а частина народу, вдягнена у військові шинелі — червоноармійці доклали всіх зусиль, щоб у найкоротший термін зліквідувати силу, яка вносила заколот у життя України. Якось аж дивно, що Петлюрин орган „Українська Трибуна" най-„докладніші" відомості подавала про Гулого, який ніби-то на Херсонщині зібрав аж цілих сто тисяч повстанців і наступав одночасово і на Одесу і на Кременчук і на Катеринослав і на Вапнярку. Це робилося в той час, коли Гулий вислав усього лише кілька десятків людей, які навіть і до Тнрасполя не дійшли. Вже 7-го листопаду Гулий доніс Петлюрі, що ніякого повстання він підняти не мав змоги. А „Українська Трибуна" ще тижнів зо два „прославляла" його брешучи про надзвичайні успіхи. Петлюрина дипломатія 1 р поспішила спекульнути на нещасті тих, що повстали, і тих, проти кого повстали.

Як тільки виявився неуспіх повстання, поляки почали переміняти шкуру, линяти, як линяють гадюки. В першу чергу вони рішили поховати сліди роботи П.-П. Штабу у Львові та Тарнові. У Львові, як вирушив Партизансько-Повстанчий Штаб, залишено було частину співробітників останнього, з яких було сформовано „Українське інформаційно-пресове бюро" на чолі з Пересадою. Поляки з експозитури кинулися, щоб захопити архів П.-П. Штабу і знищити його. Нами своєчасно було вжито заходів, щоб архів не могли знищити поляки. Архів було вивезено, і захопити його полякам не повелося.

Проте, ховаючи сліди, поляки не бажали надалі залишити нас у спокою. Гадали ще використати для своїх цілей. Граючи на два боки, вони иноді опинялися в надзвичайно комічному стані. Так трапилося з „інтернуванням Палія". Ту історію і по цей час тримають поляки в таємниці.

Продираючись до Житомиру, Палій був поранений в районі села Стецьківці під Любаром. Під охороною 20 кіннотчиків Палія було вивезено на захід через кордон. У Палія не було ніякого бажання з’являтися до поляків, щоб вони його інтернували. Йому повелося поминути польську кордонну охорону, і він прибув до Рівного. Тут знайшлися місцеві українці, що допомогли Палієві законспіруватися і поклали його до лікарні. Разом із пораненим Палієм виїхав до Рівного і поручник Шолін, але Палій ще на кордоні пошив Шоліна у дурні, бо останній збирався інтернувати його.

Рівеньська поліція довідалася, що Палій прибув до Рівного. Всякому хотілося інтернувати його. Пояснюється ця зацікавленість в інтернованні досить звичайно: який-будь незначний собі поліціянт інтернує особу, з якою, напевно, буде говорити не аби-яке начальство.

Поліціянт проводитиме інтернованого до всякого начальства. Начальство може помітити і поліціянта. А в останньому випадкові кар'єра для поліціянта забезпечена.

Треба щось було робити, щоб не росконспірувати Палія полякам. На щастя, в Рівному в той час перебрав поручник Г…, що був у свій час посланий туди П.-П. Штабом. Поручник Г… мав стару рану ще з 1920 року. Та рана в нього ятрилася. Він погодився прибрати назву Палія, з'явився до комісара Рівенської поліції і попросив покласти його до шпиталю. Комісар поліції тут же інтернував сфальшованого Палія. В той же день із інтернованим мав балачку і Рівенський староста. Староста дуже цікавився подіями на Україні і обіцяв інтернованому допомагати при лікуванні рани. Днів зо 3 довелося почекати інтернованому в Рівному. Але ці дні не були для нього нудними, бо всі старші повітові урядовці в Рівному вважали за конечне побачиться з Палієм і поговорити з ним про „польсько- українську концепцію". Дуже цікавилися вони тою справою. А старшина, що прибрав собі назву Палія, повинен був інформувати всіх про справи, в яких він розумівся бодай менше, ніж ті, що його роспитували.

Повезли потім поляки сфальшованого Палія до Луцька. Там його захотів бачити сам Волинський воєвода. В Луцькому знов балачки, обід у воєводи, одно слово — інтернований повинен був виявити не аби-які акторські здібності. Воєвода почав навертати інтернованого, щоб той залишав українців і, прийнявши католіцізм і польське підданство, вступав до польського війська.

Возили інтернованого і по Варшаві. Там він зовсім одмовився ходити — „боліли ноги". В польському генеральному штабі розважали інтернованого, щоб він не журився, бо „1922 року знову буде можна зорганізувати загін і з ним укупі погуляти на Україні".

Проте про людське око поляки вважали за потрібне посадовити Палія до концентраційного табору. В польському генеральному штабі сфальшованому Палієві обіцяв капітан Чарноцькнй, від імени генерала Сікорського, швидко його з табору звільнити і дати можливість жити поблизу Радянського кордону.

Нарешті, повезли інтернованого до калішського табору, але під час подорожі він зник — боявся, що в таборі його впізнають і тоді виявиться цілий обман. Потім польські власті дізналися, що їх обдурачено, але утрималися від розголосу тої історії.

Поручник Ковалевський і решта поляків, що вирушили з північною групою, більше всього цікавилися настроєм поляків, які живуть на Україні. Між иншим у них та і взагалі у всіх поляків якесь чудернацьке переконання, що ніби-то кожна людина, яка родилася в країнах на схід від Кракова та Варшави, як що вона є римо католиком, то обов'язково разом з тим є і поляком. На цьому ґрунті Ковалевському довелось пережити чимало прикрих хвилин розгадування.

Раз після цілоденного маршу вступаємо у вечері до села Кривотин, що верстах 45 на захід від Коростеня. Загін росташовується в селі. Заходимо до хати. На стінах висять боги з устромленими в їхні серця величезними ножами. По цьому пізнаємо, що мешкають в хаті католики. Ковалевський зараз же починав балакати: