Розділ «IV Отаманія і провокація»

Штаб VI-ої Польської армії уже розформували. У Львові зорганізовано було екснозитуру Польського Генштабу ч. 5, на чолі з майором Фльореком. Від експозитури мені надіслали запрошення спішно приїхати до Львова. Сідаю і їду. По приїзді в експозитуру показують мені ноту Радянського Правительства з 26-травня 1921р. і пропонують написати проекта відповіди. Ніколи до того не доводилося писати мені нот. А тут довелося писати не аби-яку ноту, Сів, подумав і написав. Послали проекта ноти до Варшави. Там де-що виправили (небагато) і ухвалили. Конфлікт ліквідовано. А II. — П. Штаб продовжує свою роботу при допомозі поляків. Виявилося, що писати дипломатичні ноти не так уже тяжко, особливо, коли ті ноти ні до чого не забов'язують. Потім проекти відповіди на всі ноти радянського правительства в справі П.-П. Штабу редагувалися мною, як начальником того штабу, що відповідав за всю роботу.

Поза внутрішньою боротьбою в Петлюриній державі я намагався, поки-що до можливого максимума, зробити П.-П. Штаб незалежним від „пілсудчиків".

Поляки стали помічати мою тенденцію і повели політику для того, щоб паралізувати мої наміри.

Якийсь час Петлюрина держава в Тарнові набирає притягаючої сили для всіх, що мріяли про владу та про визволення своїх дібр (награбованих дідами та батьками) від селян та робітників. Ще в січні місяці до Тарнова приїздить генерал Кірей, відпоручник Вранґеля. Крутився він у Тарнові щось більше тижня, мацаючи грунт: чи не схилить Петлюра своєї голови перед Врангелем, визнавши останнього головнокомандуючим усіх протибільшовицьких сил. Не повелося йому в Тарнові — Петлюра не відмовлявся від співробітництва й з Врангелем та союзу з ним, але, будучи сам „головним", ніяк не погоджувався визнати над собою ще головнішого. Так ні з чим і поїхав Кірей з Тарнова.

Приїздила ще делегація від українських емігрантів з Кубаня. З ними Петлюра довго провадив балачки, які все-ж не дали реальних наслідків.

Вже коли було зорганізовано Раду Республіки, до Тарнова приїхав полковник Гнилорибів. На якійсь, йому одному відомій, підставі Гнилорибів уважав себе за представником не лише донських козаків, а всього козацтва, навіть і кубанців. Приїхавши до Тарнова, Гнилорибів увесь час піячив по рестораціях і поза ними. Так піячив, що навіть на „урочисте" засідання Ради Республіки, яке відбулося в присутності „представника від козацтва", навіть на те засідання з'явився Гнилорибів таки добре випивши. Проте ШЯ перешкодило йому виступити з промовою перед Радою Республіки. Гнилорибів, захоплювався хистом української еміграції влаштовувати політичні центри за кордоном і навіть „парламенти". Говорив Гнилорибів щиро, проте той комплімент бренів досить іронічно в умовах емігрантської дійсности; іронічно, помимо волі самого Гнилорибова та його слухачів.

Справді, „центрів" було аж занадто багато. Петлюра, Макаренко та Швець, Василь Вишиваний (він же і Вільгельм Габсбург), Скоропадський, Петрушевич. „Всеукраїнська" Рада у Відні, — усе то буди центри, що вважала кожний себе зокрема і лише себе, за верховну владу над українським народом, не рахуючи вже „центрів", що були при всіх отаманах та отаманенятах.

„Внутрішні сили" теж липли до Петлюри. Ще не залишили його соціялісти-революціонери, а вже „хлібороби — державники" з Румунії надіслали постанову про підтримання Петлюриної держави. Варшавські „хлібороби — державники" — Хорвати та Подгурські — теж стали лояльним до центру У.Н.Р., хоч і не надовго.