Розділ «Передмова»

Коли кажуть, що незалежність України було виборено у 1991 р. кров'ю тих, хто віддав за неї життя у попередні десятиліття, мені на думку приходить передусім покоління борців за волю України у 1917–1921 рр. Покоління, якому довелося зі зброєю в руках боротися проти іноземних загарбників та судилося випити до дна гірку чашу розлуки з рідним краєм. Покоління, до якого належав і мій батько, Никифор Авраменко, учасник національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., поручник армії Української Народної Республіки.

Мій батько був людиною незвичайної долі. Він народився за часів владарювання в Україні царської Росії, коли будь-яке українське національне життя придушувалось як «мазепинство». За фахом інженер, свою науку він закінчував не в школі, а на фронті Першої світової війни, куди його було мобілізовано долав російської армії. Тут, на фронті, він і зустрів 1917рік. Національне відродження, що розпочалося після падіння царату, покликало його до служіння Батьківщині, і він зголосився добровольцем до українського війська. Визвольну війну мій батько пройшов у Запорізькій формації — одному з найславетніших військових з'єднань армії УНР. У лавах запорожців упродовж 1918–1920 рр. бився проти червоної та білої Росії.

Як відомо, визвольні змагання завершилися поразкою. Молоду українську державу було розшматовано сусідами — більшовицькою Росією, Польщею, Румунією. Учасників національно-визвольної боротьби, серед яких був і мій батько, чекали еміграція та забуття… Як старшина української армії, він перебував кілька років уже після завершення війни у польських таборах для інтернованих. Після того настало замешкав у Польщі, де й одружився.

Батько часто згадував Визвольну війну 1917–1920 рр. Скільки років пройшло, та ми бачили, що ті події все ще боліли йому. Він листувався з ветеранами армії УНР, дописував до різноманітних українських видань, брав участь у з'їздах представників українських ветеранських організацій. Особливо тісні стосунки підтримував з ветеранами Запорізького корпусу — полковниками І. Дубовим, П. Дяченком, В. Корнієвим, генералом Г. Базильським та багатьма іншими. Добре пам'ятаю, як приходили до батька колишні старшини-запорожці. Відвідували вони нас дуже часто — мати жартувала, що двері в нашому домі не зачиняються… Разом згадували минуле, співали українських пісень, ділилися враженнями про повоєнну дійсність…

У середовищі колишніх запорожців батько мав авторитет і пошану. Ще хлопчаком мені доводилось чути, що в часи Визвольної війни його називали «сумлінням Запоріжжя». Ті, хто близько знав батька, цінували передусім його чесність та вірність своему словур Він завжди дотримував обіцянки, ніколи не кидав слів на вітер. Це була кришталево чесна людина.

Шанували батька й ті, кому довелось працювати разом з ним уже в мирний час. У 1936 р. він закінчив школу шляхових майстрів і працював надалі в управлінні шосейних доріг на Підляшші. Пам'ятаю, робітники й службовці, українці й поляки, з однаковою повагою ставились до вимогливого, але справедливого керівника.

Чесний, людяний, працьовитий — таким я й запам'ятав батька на все життя.

Понад усе він любив Україну. У Харкові восени 1918 р. написав вірш-присягу, який не раз потім читав нам, його дітям, і який я запам'ятав назавжди:

Тобі, мій краю дорогий, складаю я свою присягу —

Тебе любить, тобі служить, за тебе вмерти коло стягу…

І прапор наш жовто-блакитний клянусь довіку боронить,

І за народ, забутий, рідний, останню кров свою пролить.

Ці рядки склала людина, безмежно віддана своєму народові та рідній землі. Скільки пам'ятаю, батько надзвичайно цікавився звістками з Наддніпрянської України. Уважно слідкував він і за становищем на Західній Україні. Йому боліл о, коли населення деяких регіонів виявляло низький рівень національної свідомості, коли українці зрікалися свого імені. Нам, дітям, батько завжди наказував пам'ятати, що ми українського роду, й ніколи про це не забувати.

У 1958 р. разом з дружиною він відвідав Україну — майже через сорок років після розлуки з рідним краєм. У 1960 р. батько знову їздив на Батьківщину, на рідне Запоріжжя. У 1966 р. поїхав ще раз. Враження від цих поїздок було сумне. Пам'ятаю, з якою тривогою він розповідав про становище в Україні. Русифікація, відсутність політичної свободи… Здавалось, майбутнє України поставало у вкрай похмурому світлі. Та все ж батько вірив, що, попри всі негаразди й труднощі, державне відродження українського народу неминуче настане. Цю віру він зберіг до кінця життя.

Незадовго до смерті батько завершив працю над спогадами, які нині й пропонуються увазі читача. Пожовклі сторінки списаного каліграфічним почерком паперу розповідають про непростий життєвий шлях українського офіцера. Спогади мають величезну цінність для історії, оскільки, маючи феноменальну пам'ять, батько надзвичайно докладно описав ті події, у яких йому довелося взяти участь. Зрозуміло, найбільше уваги він приділив добі 1917–1921 рр.

Тривалий час спогади батька переховувались у нашій родині таємно. КДБ в Польщі за комуністичного режиму почувалось як у себе вдома, тож найважливіше було вберегти їх від «стороннього ока». Пам'ятаю, як батько незадовго до смерті наказував:

— Романе, бережи цей рукопис як зіницю ока, а як настане колись свобода — передай на Україну, щоб там знали, як ми боролись за незалежність, у яких важких обставинах довелось вести ту боротьбу…

Він мріяв передати свої спогади до якогось історичного музею в Україні, та водночас не міг не розуміти, що це Неможливо до тих пір, поки країна перебуває під радянською займанщиною.

Настали інші часи.