Розділ «Позитиви і неґативи створення УНА»

Напевно, люди і історики будуть ставити питання, яка була доцільність і користь тягнути людей під зброю, коли поразка Німеччини була наглядною і неминучою. Логічно так думати, одначе тоді ніхто не міг передбачити, що альянти віддадуть цілу Східну Европу Москві. Приклади вам докажуть, що не тільки українці, але ціла Европа, включно з багатьма політичними кругами в самій Німеччині, вірила в неминучий конфлікт двох ідеологічно різних потуг і культур. Чи можна було передбачити, що альянти віддадуть союзну Польщу комуністичній Москві? Москва в цей час була союзником Гітлера, що власне, і стало причиною вибуху Другої світової війни. Без цього союзу Гітлер не був спроможний заатакувати Польщу.

Зламанням фронтів союзними військами, в’янули і завмирали німецькі надії панування над світом. Про перемир’я з альянтами спочатку скрито говорило німецьке населення і військові старшини, а під кінець війни — навіть найближчий круг Гітлера просліджував шляхи таких можливостей. В надії, вони себе потішали, що альянтсько-совєтські союзні стосунки не будуть довготривалі, бо капіталістичний світ тільки тимчасово використовує вчорашнього союзника Гітлера — Сталіна. Зрештою, союзні договори є так довго тривалі, як довго обидві сторони їх респектують. Справді, більшість вірила, що для капіталістичного світу то була найкраща нагода і можливість раз на все зламати комуністичний експансіонізм у світі.

Коли б така сприятлива ситуація витворилась, чи мала Україна знову бути неприготованою захищати свої права, як це сталося в Першій світовій війні?

Українське вояцтво, з уваги на безпеку, було пляново поділене малими відділами як по російській, так і по німецькій стороні. Його треба було зібрати в цілість, щоб створити спільну силу до спільної боротьби за визволення. Згідно з нижче наведеними прикладами німці вірили, що альянти в якомусь компромісі підуть з ними проти комунізму. Тому німці не спішили з творенням УНА, бо такі зобов’язання для них могли б бути невигідні й коштовні. Будучи так близько до закінчення атомової зброї, їм потрібний був тільки час.

Треба пам’ятати, що від початків влади Гітлера багато військовиків і цивільного населення були проти нього, і ця опозиція постійно зростала. Пляни високих військових кругів повалити владу Гітлера починалися ще в другій половині 1942 року. Між змовниками проти нього знаходимо імена знаних і визначних людей, таких як: фельдмаршал Клюґе, генерал Бек, полковник Герсдорф та ген. Роммель. Через різні перешкоди їх пляни не зреалізувалися. Ввесь час щастя було по стороні Гітлера. Тільки 20-го липня 1944 року він був поранений від експльозії підкладеної в його бункрі бомби, але поранення не було серйозне, він міг дальше продовжувати свої функції. На думку високих старшин, особа Гітлера була перешкодою в осягненні ділових домовлень з альянтами. Вони не так хотіли його смерти, як усунути його від влади, тільки ніхто з них не мав відваги йому цього сказати. “Група змовників полковника Штавфенберґа плянувала усунути разом з Гітлером також Ґерінґа і Гіммлера. Щоб запевнити успіх пляну, полк. Штавфенберґ готовий був віддати своє життя для цієї акції, на жаль, ця акція не вдалася”. [66]

Чим ближче до кінця війни, тим круг змовників зростав і сягав все ближче і ближче до самих співробітників Гітлера. Тут є цікавий елемент: Гітлер вже був готовий на переговори з альянтами, якщо б вони дали на це згоду. Під кінець квітня, Борман і Шпер переконали Гітлера, що Ґерінґ віддавна плянує зраду і веде переговори з альянтами. На їх здивування, Гітлер, по хвилині мовчанки, спокійно сказав: “Ґерінґ може вести переговори про капітуляцію, бо вже немає значення, хто це робить. Ґерінґ мусить бути відсунений від усіх своїх обов’язків і позбавлений права заступати Гітлера”. [67]

Після такого вислову, не може бути сумніву в правильності рішення українського проводу про створення УНА. Тим більше, не знаючи ще тоді цієї закулісної дипломатії, треба подивляти тогочасних українських провідників за їх політичну далекозорість.

Під тиском неуспішних фронтів зростала опозиція. Німеччина розпачливо шукала шляхів до замирення. Гіммлер і Шеленберґер, 23 квітня, відбули зустріч в Любеку із шведським графом Бернадотте в справі переговорів з альянтами через його безпосередній зв’язок з ген. Айзенгавером. Після нарад та взаємного домовлення, зміст листа Гіммлера до ген. Айзенгавера звучить так: “Німеччина капітулює перед Заходом і буде вдержувати східний фронт поки не переберуть його альянти”. (підписав Гіммлер). [68] Змовники одержали відмову такого змісту: “Тільки тотальна капітуляція без жодних умов” (тут же). Щоб зберегти свою шкуру, вчорашні німецькі “боги” шукають порятунку в Росії.

Першого травня, через декілька годин після смерти Гітлера, Борман і Ґеббельс вислали ген. Кребса до командира наступаючих на Берлін совєтських військ ген. Чуйкова з пропозицією повної капітуляції за збереження їх обох при владі адмірала Денітца. [69]

Відповідь була неґативна. Ген. Чуйков зажадав негайної капітуляції залоги Берліна, як рівнож всього штабу в бункрі.

Як розпачливо шукали вони перемир’я з альянтами, вказує той факт, що дозволили ще вісім днів після смерти Гітлера вбивати тисячі людей та руйнувати міста, бо ще вірили в зміну альянтського становища. Але союзний договір з 24 січня 1943 р., підписаний в Касаблянці між Черчілем і Рузвельтом про те, що жадні угоди є не до прийняття, тільки безоглядна капітуляція, лишився до кінця незмінним і непорушним.

Наведені приклади повинні переконати всіх, хто сумнівався, що рішення українського проводу створити УНА, хоч і було ризиковне, але правильне і оправдане. Бо були всі причини вірити, що кінець війни принесе волю всім поневоленим народам. Значить, треба було бути готовими, зокрема Україні, яка мала таких аґресивних сусідів.

І дея замирення для спільної боротьби з комунізмом не була видуманою політикою, живучість тих плянів підтверджують дипломатичні кола, військові старшини та співробітники Гітлера. В тому часі для альянтів це була нереальна думка, вони хотіли закінчити війну і бути переможцями. Альянти закінчили війну, але переможцем вийшла Росія, завдяки чому вона проіснувала ще 45 літ довше, а світ зазнав незмірно великих втрат — як матеріяльних, так і в людях.

В міжчасі, німці вдержують тільки східний фронт, не чекають на рішення переговорів, з усім своїм майном втікають на Захід, щоб не потрапити до рук большевиків.

Такої гри було досить альянтам, ген. Смітт з наказу ген. Айзенгавера інформує ген. Йоделя негайно прийняти капітуляційні умови, бо в противному разі вони закриють всі можливості перходу на захід, як цивільним, так і військовим перехід на захід.

Німці прийняли подиктовані умови альянтами, підписали безкомпромісові угоди і припинили війну 8 травня 1945 року.

Як бачимо, гітлерівська Німеччина навіть думки не допускала про те, щоб так ганебно, через капітуляцію, програти війну, та ще й допустити “унтерменшів” до володіння їх святинею, Берліном. Це була наочна кара за їх зухвальство та нелюдські знущання над народами окупованих країн.

Чи ідея рятування українського вояцтва себе оправдала? Згідно з твердженням сучасних істориків — читач зробить власні висновки.

Американський історик Віліям Шірер каже, що від 21 червня до 6 грудня 1941 року, тобто за шість місяців, німці взяли в полон 3.800.000 совєтського війська. Яка була їх доля та як їх потрактовано в “цивілізованій” Німеччині, довідуємося з листа Розенберґа до Кайтля, де він пише: “То є найбільша трагедія: з 3.600.000 полонених залишилося кількасот тисяч спосібних до праці, більша частина з них померла з голоду або морозу”. [70]