Розділ «Позитиви і неґативи створення УНА»

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД. Приказ объявить до командира полка включительно.

Народный Комиссар Внутренних Дел Союза ССР Берия.

Зам. Народного Комиссара Обороны Союза ССР Маршал Советского Союза Жуков.

Верно: начальник 4-го отделения полковник Федоров”. [73]

Чи зміст цього наказу не нагадує дуже подібний зміст німецьких законів та постанов, що виконувались в тому часі на Україні?

Це вказує нам, що для українського народу, як в Україні так і за кордоном не лишилось інших альтернатив, як організувати збройні сили до боротьби з обома окупантами за права власного існування. Що саме було надією Штабу УНА, як говорив ген. Шандрук, прийти на посилення збройної боротьби УПА проти совєтських окупанті в Україні.

Переговори з німцями почались в половині 1944 року, якщо б відтоді сформовувалася УНА, вона б досягнула чверті мільйона люду, що становило б значну силу в кінцевих рішеннях війни. Але навіть у таких невідрадних обставинах то було неабияке досягнення української політики.

Перше, визнанням українського уряду і армії німці дали українському воякові можливості відчути гордість за свою національну справу — змогу служити в своїй армії, під рідним національним прапором, слухати наказів українських старшин українською мовою.

Друге, УНА виправдовує своє існування хоч би тим вчинком, що завдяки їй Дивізію “Галичина” перейменовано на Першу Дивізію УНА та за допомогою ген. Шандрука й інших її збережено від насильної репатріяції. Сталін вже мав мандат в кишені на повернення всіх цивільних і полонених вояків, що перебували на Заході, але своїм пріоритетом він мав саме українське вояцтво. Це стверджує Ніколай Толстой в своїй праці “Victims of Yalta”, ст. 321. Він каже, що совєтська розвідка докладно знала про всі пересування українських дивізій і відразу доповідала Сталінові. На Потстдамській конференції в липні Сталін вимагав повернення Дивізії “Галичина” до СССР і Черчіль особисто обіцяв вникнути в цю справу. В дальшому описі автор іронізує, що росіяни не можуть собі простити, що така велика риба, як Дивізія, вирвалася їм з рук.

Повоєнна совєтська, а також альянтська нагінка назавжди лишиться чорною плямою в історії людських трагедій. Автор праці “Victims of Yalta” описує, як англійські окупаційні власті в нелюдський спосіб допомагали большевикам ловити людей та насильно вивозити “на родіну”. Він описує злочинне насильство над козацтвом, якого до 50 тисяч насильно вивезено разом з жінками й дітьми на запевну смерть. Хто вирвався живим із совєтського переходового табору в Юденбурґу, може писати окрему історію, каже автор. І знову те саме: скільки було українців між тими козаками, територіяльного походження ніхто не перевіряв, тут числились тільки голови.

Доля Дивізії також могла закінчитися трагічно, як і доля козаків. Англійці не пощадили навіть старшин, хоч знали, що їх чекає: генералів Шкура і Краснова публічно повішено в Москві.

Німці активно користувались допоміжною службою, тому й уживали всіх засобів і методів вербування, включно з обманом і насильством. У такий спосіб багато наших людей потрапило в допоміжну службу — Шутцполіції, команда якої дуже рідко відпускала вояків до УНА. Мало кому відомо, як багато людей, а головно із Бережанщини і Зборівщини, забрано до так званого “Вахманшутцу” (вартівничої служби). Вони переходили вишкільний табір в Східній Польщі, а потім їх висилали до підрядних чи вартових служб, де в них була потреба.

Ми знаємо, що крім Першої Дивізії, яку збережено повністю, всіх інших — Другу Дивізію, 281-шу Запасну Бриґаду — отамана Т. Боровця, полки в Бельґії й Голляндії та інші — стрінула та сама доля: хто не загинув й пережив війну, полон або сибірські заслання, повністю сплатив своє завдання й обов’язок перед своїм народом.

Життя кожного вояка однаково дороге, і ціна його передчасної смерти у війні не залежить від того, чи у бою він загинув, чи через насильство сильніших в таборах примусової праці. Тому дуже нерозважливо і еґоїстично висловився автор С. К. одноднівки “В 50 роковини УПА” стейту Ню Джерзі: “Саме життя навчило нас бачити різницю між тими, що гинуть по-рабськи стоптані ворогом, і тими, що гинуть в боротьбі за Україну. Тих, що згинули за інтереси окупантів на фронтах, тих, що вмерли від голоду, але їхня смерть без значення для справи визволення України. Зате смерть тих, що впали в боротьбі з окупантами, — це животворча смерть”. Хоч це може думка тільки однієї людини, але і вона є шкідлива.

Становище нашого вояцтва впродовж всієї української історії є таке вразливе, що важко є про нього говорити.

В минулих війнах, котрі точилися між суперниками за українські багатства, не з власної волі наше вояцтво часто належало до протилежних таборів, проливалась братня кров на користь спільного ворога, з чим, всупереч Божим законам, мусіли годитися народ та історія.

В 1939 році, коли Червона Армія ввійшла на терен Західної України, забираючи в полон польську армію, в якій служило багато приневолених українців, червоноармійці, між якими також було багато українців, всіх полонених польської армії вважали поляками. Чимало їх було замордовано і поховано в Катині. Тим, кому вдалося вижити, простелено довгий і важкий шлях через Африку до Італії, щоб таки в чужих їм уніформах віддати своє життя під Монте Касіно з тими ж таки нацистами, з якими змагалась ціла Україна.

Українське вояцтво в Другій світовій війні брало участь під прапорами майже всіх воюючих країн, а після війни — проти комунізму в Кореї, В’єтнамі та інших місцях. Деякі вояки з леґіону “Нахтіґаль” і УВВ, що перед кінцем війни перейшли до французької партизанки, тепер в Чужинецькому Леґіоні Франції обороняли від комуністів Діен-Біен-Фу в В’єтнамі. Це значить, що кожна боротьба з окупантами України, червоними чи брунатними, і без уваги, де вона не була б, являється священною боротьбою за добро українського народу.

Повернемось ще раз до кінця війни. В підсумках про ситуацію УНА можна сказати, що такого не совісного трактування українського вояцтва в кінцевій фазі війни ніхто не міг передбачити. Метою і завданням Штабу було перевести все українське вояцтво в організовану структуру УНА, подбати про його бойову силу, духову наснагу і спроможність бути готовим у бій за визволення своєї Батьківщини. Як це мало здійснитися, найкраще відповідає сам ген. Шандрук в самих початках організування УНА в своїй промові під час присяги Другої Дивізії: “Сили УПА зростають з дня на день, ми мусимо їм допомогти, бо тільки спільними силами українського народу ми здобудемо нашу перемогу”.

Чи оправдали себе пляни і надії? Чи виконали взятий на себе обов’язок провід і Штаб УНА? Відповіді тепер будуть різні, бо кінцевий результат відомий. У найбільшій об’єктивності є тільки одна правдива відповідь: хоч політичні пляни здобути волю українському народові не здійснилися, але якщо завдяки діям УНА чи ї проводу врятовано життя тільки одному воякові, а не десяти тисячам вояків або більше, то вона є виправдана Богом і людьми.