Розділ «Глава XVII. Панас і Свєтік»

19 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Стрілянина напередодні вщухла пізно ввечері. Два сепарські танки безроздільно господарювали на злітці аж дотемна й довбали термінал, як хотіли. Ні міномети, ні «Гради» не могли їх дістати. Послана «з материка» обслуга ПТУР[178], яка мала якщо не спалити, то, принаймні, відлякнути танки, сама нарвалася на засідку. БТР згорів. Троє бійців відступили, забравши трьохсотого. Більше спроб не було.

Обидва пости на південно-східному розі будинку були покриті танковим вогнем. Сепари кількісно до роти зайняли весь третій поверх, потім за допомогою великокаліберних кулеметів і гранатометів витіснили кіборгів із другого на перший, і далі з оранжевого залу на першому поверсі — в багажне відділення, де люди Степана-Бандера, маючи великі втрати, і зайняли під ніч на 20 січня свою останню кругову оборону.

Відступати далі було нікуди. Хіба що на злітку, де максимум через хвилину ти стаєш мішенню для тих, хто окопався навпроти біля зруйнованого й розграбованого ще півроку тому магазину «Метро» та православної церкви — на іншому краю зони ураження. Оточення було повне, абсолютне. Ворог був повсюди: нагорі, внизу, навкруг. Його перевага в живій силі й техніці була несумірною. На кожного кіборга припадало до сотні сепарів. Не кажучи вже про кулемети, танки та «Гради». Іноді здавалося, що вся російська армія штурмує Аеропорт.

Після того як комбат Медвідь («папа») потрапив у полон разом із «мамою» (рацією), сепари «перешили» свої рації. Тепер вони могли безперешкодно слухати український радіообмін, а кіборги на їхню нову секретну частоту вийти вже не могли. Рації стали непотрібні. Останнім наказом від командира бригади було припинити радіообмін і користуватися мобілами, які сепари успішно глушили, а якщо не глушили, то теж слухали…

У Бандера з іще досі живої сили в строю залишалися тридцять чотири людини, включно з сімома легко пораненими, які ще могли тримати автомат у руках. Решта були або вбиті, або тяжко поранені. Хавчик сякий-такий іще лишався — перловка, гречка, тушонка в консервах. Днів на три вистачить. Армійські галети давно використали на топку. Так, галетами кілька днів тому ще топили останню буржуйку. Їх не можна було їсти, зуби зламаєш, але тепла й особливо диму вони давали достатньо. Для вузького кола людей, що практично притулялися спиною до буржуйки. Грілися по черзі між боями. У бою не холодно. В Аеропорті всі, абсолютно всі, постійно кашляли, чхали й були в незмінних шмарклях. Провівши день у терміналі, можна було почути всі відтінки кашлю — від сухого надривного до глибокого мокротинного.

Ще місяць тому буржуйок у робочому стані було три. Попалили в них усі меблі, які могли знайти в межах Аеропорту, усю оббивку й обшивку, яка горить. Якось на другому поверсі в колишній кімнаті прикордонного контролю знайшли два великі ящики. Один із протигазами, інший із ЗЗК[179]. Ящик із протигазами знесли вниз й відклали вбік — а раптом знайдеться їм застосування, — а от ЗЗК один кмітливий хлопець, а саме Юрчик-Паровоз, одразу пристосував як пальне для буржуйок. Сморід стояв нестерпний, але горіли ЗЗК яскраво, а головне — жарко. Останню буржуйку топили галетами, але й вони закінчилися.

Найстрашнішим, однак, було те, що критично танули запаси питної води. Сніг час від часу випадав, але бігати зліткою, ловити його ротом чи збирати жменями, поки він не розтанув або не перетворився на чорну ожеледь під ногами, було рівнозначно самогубству. До такого стану кіборги ще не дійшли.

Ні, питна, за складом (Н2О), вода ще була в дюжині п’ятилітрових бутлів. Але за останні дні, що чергувалися з дедалі морознішими ночами, вода в бутлях замерзла. Розтоплювати її на пальниках було неможливо, та й ніколи, ну й газ уже закінчувався. Тому спрагу тамували досить первісним способом: зрізали ножем порожню частину верхньої секції бутля й потім цим же ножем довбли лід всередині. Відколювали шматочки, клали їх до рота й розсмоктували, як льодяники.

Салам зізнався Олексію, що раптом зрозумів: востаннє він їв два дні тому, усією його їжею чи питтям були ці самі льодяники, а от у туалет взагалі забув, коли ходив. Організм перелаштовувався на безвідходне виробництво. Олексій узагалі не міг згадати, коли востаннє їв.

Відступаючи напередодні з оранжевого заду, під час вибуху танкового снаряда Салам заліг на підлогу. Не встиг він це зробити, як йому на спину впав якийсь рюкзак, легкий і, здавалося, порожній. Але мудрий досвідчений Салам, і далі лежачи, поки не вщухла танкова стрілянина, таки перевірив кишені незнайомого рюкзака й виявив там літрову армійську алюмінієву флягу. Рідина, яка лишалася у флязі, дивним чином не замерзла. Вона заповнювала ємкість майже наполовину й заклично переливалася всередині. Салам відкрив флягу, поспішно підніс її до сухих губ і… Звісно, жодний соціально близький йому Хоттабич не вилетів звідти й навіть «окрім мордобою — жоднісіньких чудес» Висоцького не випливло та не розкидало по злітці незчисленні полчища орків, щоби нарешті відкрити кіборгам шлях додому.

Те, що так спокусливо булькало в таємничій флязі, обпекло йому губи різким, майже медичним смаком і хімічним ароматом холодної паленої горілки. Якби знайшли зараз цей скарб Юрчик, Панас, та той же Бандер, — і під дірявим склепінням скелета Аеропорту міг би пролунати переможний розкотистий рик первісного мисливця або збирача.

Салам не порушив тишу війни сторонніми звуками. Сорокадев’ятирічний ветеран, який любив повторювати, що «нарешті захищає Батьківщину на Батьківщині», незважаючи на роки, проведені в Радянській Армії, потім за контрактом у російській армії в Таджикистані й у Чечні, і ось тепер в українському окремому розвідбаті, він зберіг свою етнічну незайманість. І горілку не пив, як і не їв свинину, тобто свинячу тушонку. Навіть у «сраці світу» під назвою «Аеропорт».

Салам урочисто приніс флягу в КСП, де за столом навколо пальника, що неабияк коптів, зібралося чоловік сім кіборгів, включно з Бандером і Олексієм, тобто всі ті, хто не лежав чи не сидів, замерзаючи, на останніх п’яти постах по периметру.

Усі присутні озирнулися на прибульця, освітлюючи його налобними ліхтариками, наче виснажені голодом і спрагою шахтарі, які очікують, що Салам от-от дістане звідкись кілька хлібів і риб, переломить хліби й розірве риб на частини… І наситяться всі стражденні, і лишиться ще дванадцять коробів недоїдків. Але те, що явилося їхньому погляду й особливо вразило їхній загострений нюх, перевершило всі їхні біблійні очікування.

Салам, мов той самий Хоттабич, пустив по колу відкриту флягу з півлітрою горілки. Спочатку її потримав Юрчик і раптом, не торкнувшись, передав Олексію. Той по секунді роздуму — Свєтіку, той моментально (чого ще від Свєтіка чекати?) передав її Панасу, той — іншому бійцю, той — ще далі, аж поки нарешті фляга, зробивши майже повне коло, опинилася в руках Бандера.

Він надсадно нюхнув (саме нюхнув, а не понюхав) із горлечка, наче був готовий самим лише носом вдихнути в себе весь уміст фляги. Потім відірвався від неї, струснув головою, як після нашатирю, й обвів усіх присутніх важким поглядом. Ніхто не наважився зробити перший ковток. Усі погляди тепер були спрямовані на командира.

Стояла мертва тиша. Було чутно, як у всіх, крім Салама й хіба що Свєтіка, буксуючи, ворушаться кадики.

— Отже, друзі мої! — з билинною значущістю промовив Степан. — Дозвольте мені завершити дебати на наших комсомольських зборах у вузькому колі загальною думкою, що вміст цієї фляги буде випито всіма нами разом, коли ми виберемося з цього пекла.