Розділ «Глава XVII. Панас і Свєтік»

На третій день дороги голод почав мучити. Ловили в повітрі таких блискучих зелених жуків, бронзівки називаються, і їли їх. Свєтік сказав, що це гнойовики, але все одно їв. В усій Європі — мир. Та що там казати, майже в усій Україні мир. У Києві, в Одесі народ розкошує на пляжах, пиво холодне посмоктує, у вус не дме. Баби знов-таки. Бікіні й таке інше.

А тут не до баб. Тут двоє дорослих мужиків посеред сухого поля ганяються за гнойовиками, щоби пообідати. Збоченці!

Оце і є війна. Поетика, героїка війни, романтизм…

Двічі нарвалися на дикі райські яблучка, нестиглі. Об’їли обидві яблуні до останнього яблучка. Салам звелів жувати до насіння й аж потім ковтати. Одного разу їм попалася дика груша. Майже всі груші, перестиглі, коричневі, напівсухі або гнилі, уже валялися на землі. З’їли всі до одної, які змогли знайти, разом із мурахами, яким не пощастило.

Нарешті, вийшли на якийсь розграбований, покинутий хутір. Їстівного там нічого не знайшли, натомість натрапили на брудний порваний цивільний одяг — жіночий і чоловічий. А в холодильнику знайшли півторалітрову пляшку прокислого пива. Вдягли чоловічу одежу. Висить на них обох, як лахи. Салам, зарослий чорною щетиною, як ватажок розбійників Ємельян Пугачов із підручника історії, спершу сказав, що задля переконливості Свєтік мав би надягти жіноче вбрання й хустку, оскільки борода в нього зовсім не росте.

— Ну, по-перше, так ми будемо, як кіт Базіліо й лисиця Аліса, — повстав проти цієї креативної ідеї Свєтік. — По-друге, якщо зловлять у такому вигляді, сепари зґвалтують мене в неприродний спосіб. А я до цього випробування ще не готовий.

— Нехай це буде найстрашніше випробування у твоєму житті, лисиця Базіліо, — пожартував Салам, і обидва всміхнулися сухими, потрісканими губами…

Вони передбачливо залишили документи й усю зброю, включно з ножами, у підполі хати. Там же виявили п’ятилітрову банку законсервованих сто років тому товстих, як сардельки, «білуватих, мов гандони» огірків. З’їли всі «гандони» до крайнього. Розсіл вилили один одному на голову. «Щоб амбре оновити», — сказав Свєтік. Залишили там і свої розряджені мобілки.

Далі пішли в лахах, перемазали обличчя багнюкою, розчиненою в тухлому пиві, для запаху, взяли в руки драні пластикові пакети, набили їх всяким лайном. Салам у спортивній куртці. На спині правильний напис великими літерами Russia. Справжні тобі бомжі й алкаші. Таких у Донбасі хоч греблю гати. Ще й гірші екземпляри трапляються.

Як, наприклад, на першому блокпосту, на який вони натрапили. Там такі самі бідаки похмільні сидять на покришках, щоправда, з автоматами. Посміхаються беззубими ротами. Мовляв, дивись, братан, цих життя ще гірше, ніж нас, пошарпало. Хоч аж ніяк не факт. Тут для визначення переможця потрібний неупереджений суддя.

За відсутності такого бомж-розвідник і бомж-десантник пішли дорогою далі, ворожою територією своєї власної країни.

Щойно вийшли за пост, а там — гребля! Найстрашніше випробування за два тижні! Вода, кругом вода. І сепари, — або на постах, або купаються й засмагають. Не підійти. Пішли далі з уже зовсім затьмареною свідомістю.

Від початку цих мандрів парочка героїв була в дорозі чотирнадцять (!) днів. І лише вийшовши у Волноваху, наче ще «свою», вони вмовили дебелу продавщицю місцевого кіоску дати їм у борг води й телефон, щоби подзвонить у частини. Затискаючи носа рукою, жінка відгукнулася на їхні прохання.

Через дві години за ними приїхала машина, але не з частини, а з СБУ, і відвезла їх у Краматорськ — давати свідчення.

Поки їхали в машині, Свєтік розповів Саламу історію свого дідуся, який воював із першого дня, а в подібній ситуації в 1941 році при виході з котла під Києвом потрапив у полон і потім у німецький концтабір.

— Коротше, якось вранці німці вивели зі строю чоловік тридцять, включно з дідусем, видали їм нові бутси, незважаючи на розмір. Головне, щоби налізли. Відвезли їх на якийсь місцевий стадіон і під дулами автоматів змусили бігати по колу, аж поки ув’язнені, усі вже з кривавими мозолями, почали падати. Тоді в них забрали черевики й відвели в табір босими. Так вони розношували бутси для своїх солдатів.

— Ну й до чого ти мені все це розповів, друже? — спитав Салам.

— Просто коли в сорок п’ятому році дідуся звільнили червоноармійці, інші червоноармійці його відразу відправили в радянський табір у Сибір, — відповів Свєтік. — Він говорив, що радянський табір був у рази гірший за німецький. Усе-таки Німеччина — це не Сибір, навіть узимку. І годували їх у радянському таборі значно гірше, бо російські вохрівці крали пайку в зеків, а німецькі ні. От тепер цікаво мені, куди нас пошлють. Тепер у нас Сибіру теж нема, як і Криму, до речі.

— Але ж ми не були в полоні, — стурбовано заперечив Салам.

— А ти спробуй, доведи, — хмикнув Свєтік.