Розділ «Кленові листки»

I

Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летіти. Куми зате сиділи, як вкопані, лише руками доставали хліб або чарку горілки, але й руки найрадше не рухалися б, лише спочивали б зігнені в кулак на колінах. Не радо вони брали хліб і чарку. Каганець блимав на припічку й поробив з кумів великі, чорняві тіні й кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися.

Коло стола схилений стояв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охристили.

— Будьте ласкаві, мої куми, та зажийте ще по одній. Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так завше: що де у світі є найгірше, то він має те спожити, що де у світі є найтяжче, то він має те виконати…

— На це ми роджені, — відповідали побожно куми. Як чарка обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, щоби не впала така маленька на землю.

— А закусіть… Та й дивіться, який мене клопіт найшов у самі жнива, самий огонь. А я, бігме, не знаю, що з цього має бути?! Чи маю лишити жнива, та й обходити жінку і варити дітям їсти, чи я маю лишити їх тут на ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже моє таке має бути, бо в такий час ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйся, бо ще їх мало маєш!

— Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають плодитися.

— Коби ж то люди, а то жебраки плодяться… Я вас дуже перепрошую за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я про неї дбаю або про себе я дбаю?! Бігме, не дбаю, хай їх зараз вихватає, та й мене з ними! Овва, отож би ми втратили рай на землі і маєтки лишили.

Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, щоби скоріше виговорився, то скоріше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, й почав до них балакати.

— Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню і вікна, і двері, гай!..

Діти засунулися на піч, що їх не було видко.

— От сарана, лиш хліба та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу? Та коли дванадцятий сніп якийсь раз порухати, поки якийсь раз схилитися, то з поперека огонь в пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце дюґне!

Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.

— А увечір, лиш покажешся до хати такий, як віхоть, як майка усотаний, а вони тобі в один голос… і жінка, і діти: „Нема хліба!“ Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, щоби завтра було з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе роса припаде. Та й лише очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан такий чорний, що сонце перед тобою меркне.

— Іване, не журіться дітьми.

— А коби коло моєї дитини і мамка, і нянька, і добродзійка ходила, коби мені люди всього назносили, то й я б, єґомость, знав, як дітей вчити! Але мої діти ростуть по бур'янах разом з курми. А якщо до чого прийде, отак як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдять? Чи крадуть, чи жебрають, чи пасуть, а я відки знаю?.. Я кошу ваші лани та й забуваю не лиш про дітей, але про себе не пам'ятаю! Ви би хотіли, щоби я і ваші лани обробляв, обробляв, і дітей щоб я вчив. А ви від чого? Так, люди, ви сами знаєте, яке наше життя…

— Знаємо, куме, знаємо! Як не знати, коли сами в нім бродимо.

— Я на дітей дивлюся, але я не думаю, щоби воно було чемне, щоби вміло доладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землі ходить, щоби його упхати на службу, от цього я чекаю. Я не чекаю, щоби воно убралося в силу, щоби путерії набрало, щоби воно коло мене нажилося. Коби лиш багач або пан роззявив пащеку, то я його туди кидаю, щоби лише збутися! А потім воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, щоб його не чути.