Аж почервонів, аж задихався.
— Та й росте воно в яслах, під столом або під лавою, їсть кулаки, вмивається сльозами. А підросте, то й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, то краденим хоче натішитися. Дивишся… Йде до тебе жандар. Скує тебе, наб'є тебе, як скотину, бо ти тато злодієві та й мусиш з ними бути у змові. Та й стаєш злодієм навіки! Але це ще не все, кінець ще напереді. Хай би син, ваша дитина, а людський злодій, хай би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Хай би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають до лікарні лічити, а потім посилають письмо до війта, щоби тато платив кошта. З хати виганяють, під пліт викидають з бебехами! Идеш до війта, по руках цілуєш: „Війточку, виберіть мене із цеї кари“. „Ти, — каже війт, — бідний чоловік, то, може, тебе пустимо, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?“ Стиснеш плечима, складешся, як ножик, та й кажеш: „Місяць вам буду даром служити…“ Так, чи не так, люди? Правду кажу, чи брешу, як пес?!
— Все так, не цілий ґатунок такий, одного слова ви не замилили!
Іван дрожав весь, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.
— Щоби ви не казали, люди, що крячу над головами своїх дітей, як ворон над стервом! Не кажіть, люди, не кажіть! Я не крячу, я правду говорю, мій жаль кряче, серце кряче.
Очі його загорілися, і в них появилася страшна любов до дітей. Він шукав їх очима по хаті.
— Бо виглядає так, що я своїх дітей геть позбиткував гірше, як темний ворог. А я, бачите, не позбиткував, я лише розгорнув з-перед очей сьогодні, і завтра, і рік, і другий, і подивився на моїх дітей, що вони там діють? А що я побачив, те й сказав. Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві…
По хвилі:
— Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й пішки би туди з ними йшов, щоби їх занести далеко від цього поругання. Я би ті моря берегами обходив…
Куми забули були про відпочинок, а тепер собі пригадали, скоро повставали й пішли.
II
Рано.
Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, худа, жовта, і клала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука й біль, а губи заціпилися, щоби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.
— Семенку, ти вже наївся?
— Вже, — відповів шестилітній хлопець.
— То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не може нахилитися, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.
— Уступіться, бо через вас я не можу замітати.
Мама звелася і поволоклася на постіль.
— Семенку, а тепер гарно вмийся, і Катруся, і Марія хай умиються, і побіжи в збанок води начерпнути, але не впадь у криницю, не схиляйся дуже… Семенку, піди та нарви огірків у решето, щоби мама в горшку наквасила, бо я бачу, що буду слаба та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви хрону і вишневого листу. Та не сотай огірчиння, але рви попри саме било…
— Семенку, здійми з грядок сорочки, щоби я полатала, бо ходите чорні, як ворони.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Василь Стефаник. Вибрані твори» автора Стефаник Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Кленові листки“ на сторінці 2. Приємного читання.
TextBook