Розділ «Новина»

У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити й старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коли б лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам з дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найблищі сусіди. Уповідали вони, що Гриць цілу зіму майже не палив у хаті, а зімував разом з дівчатами на печі.

А тепер все село про нього заговорило. То прийшов він у-вечері до дому та й застав дівчата на печі.

— Тату, ми хочемо істи, — сказала старша, Гандзуня.

„То іжте мене, а що ж я дам вам істи. Ось є хліб, та й начиняйтеся“. Та й дав ім шматок хліба, а вони, як щенята коло голоі кістки, так коло того хліба заходилися.

„Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай іі земля викинула. А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Сеі хати і чума злякалася-б“.

Дівчата не слухали татовоі бесіди, бо таке було щоднини і що-години, і вони привикли. Іли хліб на печі і дивитися на них було страшно і жаль. Бог зна, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лишень четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очи важили-б так, як олово, а решта тіла, як би не очі то полетіла б з вітром як пірья. Та й тепер як вони іли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.

Гриць глянув на них з лави і погадав: „мерці“ і налякався так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемендали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати „мерці“!

Через скілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, а очі запали в середину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.

Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітям бараболі, посолив та й кинув на піч, аби іли. Як попоіли, то він сказав: „Злізайте з печі, та підемо десь у гості“.

Дівчата злізли з печі, Гриць натягнув на них драночки, взяв менчу Доцьку на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов з ними. Йшов довго лугами, тай став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині річка, як велика смуга живого срібла. Гриць здрігнувся, бо блескуча річка заморозила його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледви міг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом расходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць, борзенько взяв Доцьку і з усеі сили кинув у воду.

Йому стало лекше і він заговорив скоро.

„Скажу панам суддям, що не було ніякоі ради; а ні істи чого, а ні в хаті затопити, а ні випрати, а ні голову змити, а ні чого! Я кари приймаю, бо я завинив, та й на шибеницю!“

Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро.

— Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!

„Та як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однако терпіти, чи за одну чи за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки жидам та знов бідуватимеш. Як собі хочеш“.

— Не топіть мене, не топіть!…

„Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде як тобі. То вертайся до села, а я йду заявлятися. Дивись отсією стежечкою йди, геть, геть аж у гору, а там прийдеш до першоі хати та й увійди, та й кажи, що так і так, тато хотіли мене втопити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра, кажи, може б ви мене де найняли до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч“.