Розділ «Кленові листки»

Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обід і побіг дуже зрадуваний.

До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір'ю пса, і аж тоді скоренько перебігав.

З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко перелякався, заверещав і сів з обідом. Палиця також упала на дорогу. Довго скулений сидів, чекав пса, щоби кусав. Потім зважився подивитись і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.

— На, на, циган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломить за той штраф.

Щипав з платка кулешу, кидав псові по шматочку і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав роззявлену морду, і він собі рота роззявляв.

— А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш? А в поле що понесеш?

І якась жінка гупнула його в шию.

— А як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

— А ти чий такий чемний?

— Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мушу нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б'єте…

— Ой, як я тебе била… Куди ж ти несеш їсти?

— Татові несу на лан, коло ставу.

— Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід.

Пішли разом.

— А хто обід варив?

— Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія й Катерина ще менші від мене.

— То не слаба мама?

— Чому не слабі, так качаються по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них… роблю.

— Ото ти робітник!

— Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану, запитайтеся мами, який я розумний!..