Розділ «Камінний хрест»

I

Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня й малий візок з дубовим дишлом. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну; для коня мав ремінну шлею й нашильник, a на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.

To як тягнули снопи з поля або гній в поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки натягалися, як струни, і однако з гори волочилися по землі.

До гори ліз кінь, як по леду, а Іван як коли б хто буком по чолі тріснув: така велика жила напухла йому на чолі. З гори кінь виглядав, якби Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як лацюгом із синьої стали.

Не раз ранком, ще перед сходом сонця, їхав Іван у поле польовою доріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов з правого боку й тримав дишло якби під пахою. І кінь, і Іван держалися кріпко, бо обидва відпочили через ніч. А як їм приходилося сходити з горба, то бігли. Бігли в долину, і лишали за собою сліди коліс, копит і ширичезних п'ят Іванових. Придорожнє зіля й бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону, на самій середині гори, Іван починав налягати на ногу й задержував коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки й слинив, щоб найти те місце, де будяк забився.

— Та цю ногу сапою треба шкребти, не то що слиною її промивати, — говорив Іван з пересердя.

— Діду Іване, а батагом того борозного, хай біжить, коли овес поїдає…

Це хтось так брав на сміх Івана, що бачив його патороч із свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув будяк дальше. Як не міг будяка витягнути, то кулаком його вганяв далі в ногу і, встаючи, казав:

— Не бійся вигниєш, та й, сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися…

А ще Івана кликали в селі Переломаний. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, якби два залізні гаки стягли тулуб до ніг. Це його вітер підвіяв.

Як прийшов із війська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба, що-найвищого й що-нагіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його й не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати й сіяти. Обидва з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав з горба його голосний крик:

— Е-ех, як тобою гримну, то по нитці розлетишся, який же ти тяжкий!

Але, мабуть, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав з плечей на землю. А раз увечері оповідав жінці й дітям таку пригоду:

— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкура з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так мені солоно в роті, аж гірко. Ледве я добився на гору. А на горі такий вітрець дунув на мене, але такий легенький, що аж! А підіть же, як мене за хвилину в попереці почало ножами шпикати, гадав я, що пропаду!

Від цеї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.

Але хоч цей горб його переломив, то користь давав добру. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частину довкола, щоб осінні й весняні дощі не споліскували гною й не заносили його в яруги. Вік свій згубив на цім горбі.

Чим старівся, то тяжче було йому, поламаному, сходити з горба.

— Такий песій горб, що стрімголов у долину тручає!