Розділ «Камінний хрест»

— А то тебе, небого, в далеку могилу везу…

Але цих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-поміж гострих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив.

IV

— А тепер ступай собі, стара, між бабів та пильнуй, щоб кожну своє дійшло, та напийся, щоб я тебе раз навіку бачив п'яну.

— А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Десь, може, сини пустять в село на пошту, що нас із старою вже немає. То я просив би вас, щоб ви за нас наймили служебку та щоб так, як сьогодні, зійшлися на обідець та виказали оченаш за нас. Може, пан-біг менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та й слушний чоловік, та не сховає дідів ґрейцір.

— Наймемо, наймемо й оченаш на вас викажемо…

Іван задумався. На його лиці малювався якийсь стид.

— Ви старому не дивуйтеся та й не смійтеся з діда. Мене самому встидно вам це казати, але здається мені, що я б гріх мав, якби цього вам не сказав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хрестик камінний поклав. Гірко я його віз і гірко його наверх висаджував, але поклав. Такий тяжкий, що горб його не скине, мусить його на собі тримати так, як мене трима. Хотів я стільки пам'ятки по собі лишити.

Стулив долоні в трубу і притискав до губ.

— Так баную за цим горбом, як дитина за цицькою. Я на нім вік свій провів і окалічився. Коли б я міг, то я б його в пазуху сховав та й узяв із собою в світ. Банно мені за найменшою кришкою в селі, за найменшою дитиною, але за тим горбом таки ніколи не перебаную…

Очі замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижит.

— Оцеї ночи лежу в стодолі та думаю, та думаю: господи милосердний, ба чим я так глибоко согрішив, що женеш мене за світові води? Я ціле життя лиш робив, та робив, та робив! Не раз, як днинка кінчилася, а я впаду на ниву та й ревно молюся до бога: господи, не покинь мене ніколи чорним куском хліба, а я буду все працювати, хіба вже не зможу ні рукою, ні ногою кинути…

— Потім мене такий туск напав, що я чиколонки гриз і чуприну собі рвав, качався по соломі, як худобина. Та й нечисте причепилося до мене! Не знаю — і як, і коли… опинився я під грушкою з воловодом. За малу хвилю був би затягся. Але господь милосердний знає, що робить. Нагадав я собі про свій хрест, та й мені геть відійшло. Ой, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже я сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько, та й якось мені легше стало.

— Дивіться, стою перед вами й говорю з вами, а цей горб не виходить мені з голови. Таки його бачу та й бачу, та й умирати буду, та й буду його бачити. Все забуду, а його не забуду. Співанки знав колись, та й на ньому забув, силу мав, та й на ньому лишив.

Одна сльоза котилася по лиці, як перлина по скалі.

— Та я вас прошу, ґазди, щоб ви, як будете на святу неділю поле святити, щоб ви ніколи мого горба не минали. Будь котрий молодий, хай вибіжить та хай покропить хрест свяченою водицею, бо знаєте, що піп на гору не піде. Прошу я вас за це дуже ґречно, щоб ви мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові його волю.

Як коли б хотів рядном простелитися, як коли б добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.

— Іване, куме, а лишіть же ви тугу на боці, геть її відкиньте! Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були ви порядна людина, не лізли натарапом на нікого, нікому не переорали ані не пересіяли, чужого зеренця не порухали. Ой, ні! Будуть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу неділю не минуть.

Отак Михайло розводив Івана.

V