Розділ «Камінний хрест»

— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивлюся на вас, та й мені, як якийсь казав, молоді літа нагадуються. Де, де, де-е? Ото ви були сильна дівка, годна ви були! Тож я за вами не одну нічку збавив, то ви в танці ходили, як сновавка, так рівно! Ба, де, кумо, тоті літа наші! Ану-но, випийте та й вибачайте, що я на старість танець нагадав. А прошу…

Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і вийняв з пазухи хустину.

— Стара, гей, на-но тобі платину та гарно обітрися, щоб я тут ніяких плачів не бачив! Гостей собі пильнуй, а плакати ще досить часу, ще так наплачешся, що очі тобі витечуть.

Відійшов до ґаздів, і крутив головою.

— Щось би я сказав та хай мовчу, хай шаную образи в хаті й вас, яко ґречних. Але рівно не дай, боже, нікому доброму на жіночий розум перейти! От, бачите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе викорінував на старість із твоєї хати? Мовчи, не хлипай, бо ось тобі сиві кіски обмичу та й підеш у ту Гамерику, як стрижена.

— Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не ворог, та й дітям своїм не ворог, та їй банно за родом та й за своїм селом.

— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть ані дзелень! То їй банно, а я туди з вискоком їду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.

— Возьміть та вгатіть мені сокиру отут у печінки, то, може, та жовч трісне, бо не витримаю! Люди! Такий туск, такий туск, що не пам'ятаю, що зі мною робиться!

III

— А прошу, ґазди, а візьміть же без церемонії, та будьте вибачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеся, що трохи втираю на жінку, але це не даром, ой не даром. Цього б ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважаєте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якусь мапу, та як підійшли під стару та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нічого в хаті не говорилося — лиш Канада та й Канада. А як мене дотиснули, як я побачив, що однако мене будуть отут на старість гризти, як не піду, то я продав усе що до кришки. Сини не хотять бути наймитами після моєї голови та й кажуть: „Ти наш тато, то й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, то не буде з чим рухатися“. Хай їм бог помагає їсти цей хліб, а мені однако гинути. Але, ґазди, чи мені, переломаному, до ходів? Я зробок, ціло тіло мозиль, кості дрихляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш!

— То вже, Іване, пропало, а ви собі туги до голови не припускайте. А, може, як нам дорогу покажете, то всі за вами підемо. За цим краєм неварт собі тугу до серця брати! Ця земля не може стільки народу здержати, та й стільки біди витримати. Мужик не може, і вона не може, обоє вже не можуть. I сарани нема, і пшениці нема. А податки наростають, коли ти платив лева, то тепер п'ять, коли їв солонину, то тепер бараболю. Ой ззолили нас, так нас узяли в руки, що з тих рук ніхто нас не може вирвати, хіба лиш тікати! Але колись на цій землі буде покаяніє, бо нарід поріжеться! Не маєте ви за чим банувати!..

— Дякую вам за це слово, але його не приймаю. Певне, що нарід поріжеться. А тож бог не гнівається хіба на таких, що землю на гендель пускають. Тепер нікому не треба землі, лиш векселів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землю не згоріли. А дивіться-но на ту стару скрипку, та хіба пускати її на гендель?! Та же це дуплава верба, кинь пальцем, то маком сяде! Та думаєте, що вона зайде на місце? От перевернеться десь в окіп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далі, і подивитися не дадуть. Відки таким дітям має бог благословити? Стара, а йди ж сюди!

Прийшла Іваниха, старенька й сухенька.

— Катерино, що ти собі, небого, в своїй голові гадаєш? Де тебе покладу в могилу? Чи риба тебе має з'їсти? Та тут порядній рибі нема що на один зуб узяти! Глядіть!

І натягав шкуру на жінчиній руці і показував людям.

— Лиш шкура та кості. Куди цьому, ґазди, іти з печи? Була ти порядна ґаздиня, тяжко працювала, не гайнувала, але на старість у далеку дорогу вибралась. Ось бачиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!

І показав їй через вікно могилу.

— Не хотіла ти йти на цю Канаду, то підемо світами й розвіємося на старість, як лист по полю. Бог знає, як з нами буде… а я хочу з тобою перед цими нашими людьми випрощатися. Так, як шлюб ми перед ними брали, то так хочу перед ними випрощатися з тобою на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду бачити, а, може, мене кинуть, що ти не бачитимеш, то прости мені, стара, що я тобі не раз догорив, що я, може, тебе коли скривдив, прости мені: і перший раз, і другий раз, і третій раз.

Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав: