Розділ «Камінний хрест»

— Вже я вам, панове ґазди, все сказав, а тепер, хто мене любить, то той буде пити зо мною. Сонечко вже над могилою, а ви ще чарку горілки зо мною не випили. Заки я ще в своїй хаті й маю гостей за своїм столом, то буду з ними пити, а хто мене любить, той буде також.

Почалася піятика, ота піятика, що робить з мужиків подурілих хлопців. Незабавки п'яний уже Іван казав закликати музику, щоби грав молодіжі, що заповнила ціле подвір'я.

— Гей, маєте так танцювати, щоб земля дудніла, щоб одної травички на току не лишилося!

В хаті всі пили, всі говорили, а ніхто не слухав. Бесіда йшла сама для себе, бо треба її було конче сказати, мусилося сказати, хоч би на вітер.

— Як я його вичистив, то був вичищений, котре чорний, то як сріблом посипав по чорному, а котре білий, то як масло снігом помастив. Коні були в мене в порядку, цісар міг сідати! Але я грошей мав, ой, мав, мав…

— Коли б я опинився серед такої пустині… лиш я та бог щоб був!... Щоб я ходив, як дикий звір, але щоб я не бачив ні цих панів, ні попів. Отоді б називалося, що я пан! А ця земля хай западаєтся, хай і зараз западеться, то я не буду журитися. За чим? Били та катували наших татів, в ярма запрягали, а нам уже куска хліба не дають прожерти… Е, коли б то так по-моєму…

— Ще не знаходився такий зборщик, щоб що з нього стяг та податок, ой, ні! Був чех, був німець, був поляк… г…, вибачайте, взяли. Але як настав мазур, то найшов кожушину аж під вишнею. Кажу вам, мазур біда, очі печи, та й гріху за нього нема…

Всякої бесіди було багато, але вона розліталася в найрізніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.

В шум, гамір і зойки й у жалісливу веселість скрипки врізувався спів Івана й старого Михайла. То спів, що його не раз чути на весіллях, як старі селяни доберуть охоти й заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, як коли б не лиш на руках у них, але й у горлі мозолі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз-на-раз зупинається на кожнім ярочку й дрижить подертими берегами, як перед смертю.

Іван та Михайло отак співали про молоді літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.

Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе й тулили чоло до чола й сумували! Бралися за шию, цілувалися, били кулаками в груди й у стіл, і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жодного слова вимовити, лиш: „Ой, Іванку, брате, ой, Михайле, приятелю!“

VI

— Тату, чуєте, то вже час виходити до залізниці, а ви розспівалися, як за добро-миру.

Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад, та й поклав голову в долоні, і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола підійшов до жінки і взяв її за рукав.

— Стара, гай, марш, раз, два, три! Ходи, вберемося по-панськи та підемо панувати.

Вийшли обоє.

Як входили назад до хати, то ціла хата заридала. Якби хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася, якби горе людське дунайську загату розірвало, — такий був плач. Жінки заломили руки й так, сплетені, держали над старою Іванихою, щоб щось згори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло взяв Івана за барки й шалено термосив ним і верещав, як стеклий.

— Чоловіче, коли ти ґазда, то скинь це дрантя з себе, бо виполичкую тебе, як к…!

Але Іван не дивився в той бік. Узяв стару за шию й пустився з нею в танець.

— Польки мені грай, по-панськи, маю гроші.