Розділ «Камінний хрест»

Не раз, як сонце вже заходило, й заставало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

— Ото ж ти мене, небоже, зігнув у дугу! Але доки мене ноги носять, то мусиш родити хліб!

На инших нивах, що Іван собі купив за гроші, принесені з війська, робили сини й жінка. Іван найбільше коло горба заходився.

Ще Івана знали в селі з того, що до церкви ходив лиш раз у рік, на великдень, і що курей муштрував. То так він їх навчав, що жодна не важилася поступити на подвір'я й порпати гній. Яка раз лапкою дряпнула, то вже згинула від лопати або від бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.

Та й хіба ще те, що Іван ніколи не їв коло стола. Все на лаві.

— Був я наймитом, а потім вибув десять років у війску, то я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до смаку.

Отакий був Іван дивний і з натурою, і з роботою.

II

Гостей в Івана повна хата, ґазди й ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, і старий мусів укінці податися.

Спросив Іван ціле село.

Стояв перед гостями, тримав порцію горілки в правій руці і, видко, каменів, бо слова не міг заговорити.

— Дякую вам гарно, ґазди й ґаздині, що ви мене мали за ґазду, а мою за ґаздиню…

Не договорював і не пив до нікого, лише тупо глядів наперед себе й хитав головою, якби молитву говорив, і на кожне її слово головою потакував.

То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води й покладе його на берег, то цей камінь стоїть на березі, тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу й малює по нім маленькі, фосфоричні зорі. Блимає цей камінь мертвими блисками, відбитими від сходу й заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду й сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить з берега на воду, як на втрачене щастя.

Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою із сталевих ниток і договорював.

— Та дякую вам гарно, та хай вам бог дасть, що собі в нього жадаєте. Дай вам, боже, здоров'я, діду Михайло…

Подав Михайлові чарку, і цілувалися в руки.

— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та хай господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласкою своєю наново ґаздою стати!

— Коли б бог позволив… Ґазди, а прошу, а дотягніть же… Гадав я, що вас за стіл пообсаджую, як прийдете на весілля синове, але інакше зробилося. То вже таке настало, що про що наші діти й тати не знали, то ми мусимо знати. Господня воля! А вгощайтеся ж, ґазди, та й вибачайте за решту.

Взяв порцію горілки та й підійшов до жінок, що сиділи на другім кінці стола від постелі.