Розділ 2

Козаки посідали за стіл і уминали вареники, дарма що пісні.

—  Чи вас не спостеріг хто, як сюди в’їздили? — питав старий.

—   Хіба що сей чоловік, — каже Карпо, вказуючи на Веретенка.

—  Се мій син Максим.

—  Ти пам’ятаєш, Максиме, Петра Кожуха, що під панськими киями душу віддав?

—  Чому не пам’ятаю?

—  Здоров, Максиме, каже Карпо, простягаючи йому руку, — мого побратима, ось сього — теж Максимом кличуть... Та чого ви з біса вуса попідтинали? Аж смішно, питає Карпо, підкручуючи бадьоро свого чорного вусика...

—  Не смійся, Карпе, — так пан звелів. Усі красноставчане вуса стрижуть, а як ні, то гайдук висмикує. Пан каже, що довгих вусів не можна носити, бо не зможе тоді відріжнити свого підданця від гайдамаки...

—  Кумедний ваш пан... Далі звелить вам вуха та носи обрізувати...

—  До сього не дуже далеко... Та як би воно не було, а вам перед зорею втікати треба...

—  А хіба ж що?

—  Хіба ж я тобі не казав, що як хто з дворні вас вгледить, то не вийти вам звідсіля живими. Наш пан на запорожців, мов пес, лютий. Він боїться бунту, боїться втікачів на Запорожжя. А народ такий прибитий, що на ніщо не спроможеться сам від себе. Досить буде, коли ваш кінь фиркне або зарже, то влетять сюди непрохані гості, вас на кіл, а мене під киї...

—  А у вас коней нема?

—  Нема, ми волами робимо та й їздимо. На коні міг би хто втекти до козаків, тому-то пай і коней заборонив мужикам держати...

—  Тьфу! на його голову. Та нам, батьку, ніяк не можна завтра відіздити. Не на те ми сюди приїхали. Тут де-небудь сховаємося в лісі, а коли доконаємо свого, тоді й поїдемо. Небезпеки ми не боїмось, на те ми й запорожці. У нас ціле життя — одна небезпека. Ми звикли до неї, як до сонця, і на небезпеку не зважаємо... Та коли ми вже, при божій помочи, потрапили до твоєї хати, так розкажи мені, будь ласка, усе до чиста, що з моїм батьком, з мамою було?

—  Довго б воно розказувати, та коли раді слухати, то лягайте спочити, а я розказуватиму, поки заснете...

—  Слухаючи такого не заснеш, — каже Карпо.

Постелили козакам соломи серед хати. Вони полягали та закурили люльки, а старий Верета почав казати:

—   Батько теперішнього пана — пан Овруцький — заснував слободу Красноставці, закликав сюди людей, пообіцявши великі полекші на тридцять літ.