Розділ 2

Біда була, та й годі. Та я тобі, Карпе, про твого батька розказати хочу.

Твій батько на Запорожжі був, а вже до коней перший мистець. Не було такого коня, якого б він злякався та не вговкав його, що опісля хоч дитину на його садови.

Покійник казав мені, що давно б утік на Запорожжя, та жаль йому жінки та дитини, се б то тебе. Він вас любив без краю. А якже на Запорожжя з жінкою та дитиною втікати? А кинути вас на поталу не хотів. Не раз говорив до мене: «Проклята будь година, коли я одружився».

Згодом вигадав він таке й мені в тому признавася, одкрив свою таємницю: «Візьму, каже, вкраду в пана пару коней, сяду з жінкою та дитиною й махну в світ». Тим він тішився, мов мала дитина, й був би свого доказав, як би не стала йому поперек одна пригода, що невдовзі приключилася.

Одного разу роздобув пан якогось заморського коня, самого чорта. Казали, що великі гроші за його дав. Та то був діявол, не кінь. Б’є, кусає, вищить, мов свиня, приступити до себе не дасть. Двох конюхів на смерть убив, одному відкусив носа. А коня того треба було щодня вичистити, вимити та вичесати, бо пан щодня  навідувався та кожне недбальство нагорожав киями...

Твій батько мусів сього коня уїздити.

Пан каже:

— Коли його за тиждень не в’їздиш так, щоб я міг на його сісти, то звелю тобі сто нагаїв всипати.

Поки коня осідлали, треба його було в’язати мотузами. Вивели тоді осідланого з стайні на уїзджальню й передали батькові. Сердега перехрестився тричі й, мов той птах, вскочив на коня.

Кінь мов ошалів. Він дер під собою землю, ставав дуба, скакав у боки, іржав, та нічого не вдіяв.

Батько наче б приріс до нього. Тоді кинувся клятий на землю й придавив собою твого батька, трохи кісток не поломив. Батько якось визволився, випарив його нагайкою, та вп’ять на його скочив, і таки переїхався по уїзджальні кілька разів. Кінь трохи освоївся, але подряпався падаючи, а на його м’ягенькій шкурі знати було смуги від нагайки.

Батько, змучений, подряпаний, пішов на часок до дому.

По сніданню прийшов пан Овруцький в конюшню подивитись на коня. Як побачив подряпаного коня, то аж скипів від злости, бо став сміятися. У його така вдача була, що чим більше лютував, тим більше сміявся. Катовані люди стогнуть, плачуть, кричать з болю, а він регочеться. І той його регіт страшний був, чортячий. Від його кров у жилах застигала. А при тім його очі вогнем сиплють, а рот кривиться, мов у сатани. Зареготався й тоді пан і звелів гайдукам привести батька. Я при тім був, бо того дня призначили мене чистити конюшню. Хотів я побігти вперед, остерегти батька, щоб де-небудь сховався, та ба! Пан усе на мене дивиться, наче б хотів мені сказати: а ну, зважся, то зараз повісити звелю. Я аж завмер з страху, ногою рушити не можу.

Привели батька.

—  Ти що мойому коневі зробив? — пита та за кожним словом: хі-хі-хі, ха-ха-ха.

Батько говорить сміло, виправдується, що інакше коня не вговкае.

—  Я тобі казав: бережи мого любимця, як зіницю ока... Я нарахував девять смуг на його шкурі від нагайки. За кожну дістанеш десять київ... взяти його! й знову регочеться. — Хочу бути справедливим: ні одного більше, ні одного менше, а рівно девятьдесять...

—  Твій батько дужий був, і став оборонятися, — гайдуків розсипав, мов снопи. Двох убив таки кулаком. Зацідив так здорово по висках, що гайдук тільки гикнув.

На його кинулася ціла череда, звалили з ніг, а тоді зв’язала мотузами.

Стали батька бити. Б’ють помалу, раз за разом від карка до п’ят, та числять поволі, мов через зуби цідять. А він, мученик, ні пари з уст.