Розділ «Примітки»

1. Лїтература до історії Київської держави XI–XIII в.

Історію Київської держави X–XII в. в XVIII–XIX в. трактовано, студіовано і викладано найчастїйше як складову частину «русскої» історії, себто історії Росийської держави й суспільности. При тім, розумієть ся, головну увагу звертали на ті сторони її, які стояли в близшій звязи в історією Росийської держави. Про сю систему й її нераціональности див. мою статю в І т. петербурського «Сборника статей по славяновЂдЂнію», і осібно, п. т.: «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східнього Словянства», 1904. При ріжних недостачах сеї схеми, коли брати її з становища методичного студіовання історії Київської держави, яко такої, старі курси «русскої історії» положили перші підвалини для пізнання її історії, й мають чимале історичне значіннє. Науковий інтерес задержали в них досї лише декотрі. З старших курсів Исторія государства Россійскаго Карамзїна, т. I–III (найбільш вигідне й повне виданнє Айнерлїнґа, 1842), має інтерес тільки своїми ґенеальоґічними, хронольоґічними і т. и. дрібними увагами в примітках. В далеко меньшій мірі можна се сказати про ПовЂствованіе о Россіи Арцибашева т. І, 1837, писане як коректив до Історії Карамзїна. Исторія русскаго народа Полевого, I–IV, 1830-3, написана дуже недбало й некритично, інтересна хиба часом ориґінальними, а частїйше хибними увагами автора, навіяними західньою історіоґрафією. З пізнїйших, найбільше значіннє має Исторія Россіи съ древнЂйшихъ временъ Соловйова (почала виходити 1851 р., нові компактні, стереотипові видання тов. Общественная Польза, з показчиком, без років видання). Історію XI–XII в. містять т. II–III її. Не входячи в детайлї, Соловйов дає переважно тільки деякі інтересні уваги про розвій подїй; інтересна при тім головно його система родових княжих відносин, розвинена в дісертації: Исторія отношеній между князьями Рюрикова дома, 1847. Подібний перегляд відносин Рюриковичів, як у сїй дісертації, але з становища иньшої теорії: теорії умови, «договору» межи князями і діархії князя і віча, дав петербурський професор Серґєєвіч в дісертації ВЂче и князь, 1867 (передрукована в скороченім і дуже зміненім видї в II т. його Юридических древностей).

Видані пізнїйше курси мають меньше значіннє: Исторія Россіи Поґодіна (т. I–II, 1871, друге вид. 1872) дає тільки систематизовану збірку відомостей, головно з руських лїтописей. Русская Исторіа Бестужева-Рюміна (т. І, 1872), занадто коротенька, для свого часу інтересна була головно своєю біблїоґрафією. Коротенький курс Бєляєва (Разсказы изъ русской исторіи, І, 1865), має характер популяризації, але інтересний загальним осьвітленнєм (словянофільської школи). Такий же популярний характер мала далеко ширша Исторія Россіи Іловайского (І т. в двох частинах, 1876–1880), коротенька Русская исторія Бєлова, 1895, ширша Исторія Россіи съ древнЂйшихъ временъ Павлова (вийшло дві книжки, 1896 і 1899). З методольоґічного погляду інтересні в курсах Поґодіна, Бестужева, Іловайского огляди поодиноких земель. На значіннє земель, як важного чинника в розвою подїй давньої руської історії звернув увагу в наукових сферах головно Костомаров своєю статєю: О федеративномъ началЂ въ древней Руси (передр. в І т. Монографій, український переклад в II т. Руської історичної біблїотеки). Його ж Черты народной южнорусской исторіи (передрук і переклад тамже) і популярна Русская исторія въ жизнеописаніяхь ея главнЂйшихъ дЂятелей (т. І. 3 вид. 1888, є український переклад) дають також деякі інтересні уваги і характеристики.

В звязку в тим від 60-х рр., а головно в 80-х і 90-х розвиваєть ся широка моноґрафічна лїтература про поодинокі землї давньої Руської держави, що стала тепер підвалиною в усяких студіях сього періоду. Я вичислю їх в порядку земель. Історію Київщини від смерти Ярослава до кінця XIV в. оглядає мій «Очеркъ исторіи Кіевской земли», 1891; окрім того ті подїї київської історії, де брало участь київське віче, аналїзовані в моноґрафії Линниченка: «ВЂче въ кіевской области», 1881. Для Чернигівщини маємо дві моноґрафії; Голубовского «Исторія СЂверской земли до пол. XIV в.», 1881, Багалїя теж «Исторія СЂвер. земли до пол. XIV в., 1882 (перша коротша, але богатша спостереженнями й ориґінальними гадками); окрім того тут треба назвати ще ґенеальоґічну головно роботу Зотова: «О черниговскихъ князьяхъ по любецкому синодику», 1893 (богато натягненого і непевного, див. мою рецензію в V т. Записок Наук. тов. ім. Ш.). Для Переяславщини — Вас. Ляскоронского «Исторія Переяславской земли до пол. XIII ст.», 1897, друге вид. 1903 (слабша, особливо в історичній части). Для Волини: Андріяшева Очеркъ Исторіи Волынской земли до к. XIV ст. (найлїпше оброблена ґеоґрафічна частина, історична слабше, внутрішньої історії зовсїм нема), Іванова Историческія судьбы Волынской земли до к. XIV в., 1895 (слабша від попередньої, але має ширшу проґраму); окрім того популярні компіляцїї писані проф. Петровим, а видані під редакцією Батюшкова з порученя росийського мінїстерства осьвіти: Холмская Русь, 1887 і Волынь, 1888. Для Галичини є тільки перестарілі вже працї Зубрицького Исторія Галичско-русскаго княжества, I–III, 1852, Смирнова Судьбы Червоной или Галицкой Руси, 1860 і Шараневича Исторія Галичско-володимирской Руси, 1863; для XIII в. є крім того новійші моноґрафії Дашкевича про Данила і Бузекула про Мстислава Удатного, а для галицького Понизя і Побожа Молчановского Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434· г., 1885. Для Турово-пинської землї нова моноґрафія Олександра Грушевського: Пинское ПолЂсье, част. I, XI–XIII в., 1901; поза тим, окрім поверховного огляду неб. Малишевского в передмові до книжки: Творенія Кирила Туровскаго, К., 1880, Турово-пинська земля входить ще в круг моноґрафії Довнар-Запольского «Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской земель до к. XII ст.»,1891. Для Смоленської землї окрім сеї ще гарна спеціальна моноґрафія Голубовского Исторія Смоленской земли до поч. XV в., 1895 (чисто історична частина одначе значно слабша). Для Полоцької, окрім давнїйшої і не дуже наукової «Исторіи Полотска» Бєляєва, 1872 (Разсказы изъ рус. исторіи) є праця Данилевича «Очеркъ исторіи Полоцкой земли до к. XIV ст.», 1896. Для Новгорода і Пскова, не кажучи за старі працї: як митр. Евґенія Исторія Псковскаго княжества, 1831 (що була властиво першою моноґрафією в сїм родї), та Соловйова Объ отношеніяхь Новгорода къ в. князьямъ, 1845, є моноґрафії: Костомарова СЂверно-русскія народоправства — Новгородъ — Псковъ — Вятка, 1863 (передр. в VII і VIII т. його Моноґрафій), Бєляєва Исторія Новгорода Великаго до паденія, 1866, Исторія города Пскова и Псковской земли, 1867 (Разсказы изъ русской исторіи II т. і III), але й сї працї вже значно перестаріли. Працї Прозоровского: Великій Новгородъ по четыремъ новгородскимъ лЂтописямъ съ дополненіями по другимъ источникамъ, до конца 1-ой четв. XVIII в, і Древній Псковъ по двумъ псковскимъ лЂтописямъ съ дополненіями до к. XVII в. (в Записках рус. отд. археол. общ. IV, 1887) також не заповняють недостачі відповідної моноґрафії для полїтичної історії сих старих републїк. Для внутрішньої історії їх: статї Никитского Очерки изъ жизни Великаго Новгорода в Ж. М. Н. П. 1869, Военный бытъ въ В. НовгородЂ XI–XV ст. (Р. Стар. 1870, І), Исторія экономическаго быта В. Новгорода, 1893, Очеркъ внутренней исторіи Пскова, 1873; Качановича Политическое устройство Новгородской республики (Варшав. унив. изв. 1885, II). Для Поволжа: «Меря и Ростовское княжество» Корсакова, 1872, Борзаковского «Исторія Тверскаго княжества», 1876, Иловайского «Иcторія Рязанскаго княжества» — передр. в II т. його Сочиненій.

В супереч сій етноґрафічно-областній течії, що розбивала суспільно-полїтичний і культурно-економічний процес східнього Словянства на його етноґрафічні й територіальні складники, протягом останнього десятолїтя появляєть ся ряд праць, що змагають до того, аби представити суспільно-полїтичну еволюцію давньої Руси в можливо простїйшій схемі, головно на основі суспільно-економічній — такі нпр. талановиті й популярні Очерки по исторіи русской культуры П. Милюкова (виходять від р. 1896, досї три томи); Н. Рожкова Обзоръ русской исторіи съ соціологической точки зрЂнія, ч. І Кіевская Русь (съ VI до конца XII вЂка), 1903 (і йогож коротше: Городъ и деревня въ русской исторіи, краткій очеркъ экономической исторіи Россіи, 1902); В. Ключевского Курсъ русской исторіи, ч. I, 1904. Всї вони одначе Київську Русь трактують досить коротко, і в сїм короткім, сумаричнім трактованню, характеристичнім взагалї для новійших курсів історії Росії (нпр. в новім курсі петербурського професора Платонова — Лекціи по русской исторіи, Спб., 1904, Київській Руси присьвячено всього півтретя аркуша, на 37 аркушів цїлого курса), проявляєть ся не тільки ослабленнє заінтересовання Київською Русию, але очевидно — й зріст сьвідомости — іще невисловленої голосно, але вже відчутої, — слабшої звязи сеї Київської Руси з історією великоросийського народа і його державного житя.

Не так інтензивно, як історія поодиноких земель Київської держави ішло моноґрафічне розробленнє ріжних сторін її полїтичного житя. Полишаючи на боцї лїтературу устрою Київської держави (вона наведена в т. III), вкажу лїтературу відносин Київської держави до її сусїдів. Для історії відносин Руси до степних орд маємо, окрім старої й неважної, зробленої на підставі Поґодіна статї Самчевского: «Торки, БерендЂи и Черные Клобуки» (Архивъ истор. — юрид. свЂд., II ч. І), іще статю Арістова «О землЂ Половецкой» (ИзвЂстія НЂжинскаго института, 1877) і моноґрафію Голубовского «ПеченЂги, Торки и Половцы до нашествія Татаръ», 1884 — головна праця для сих справ. Для русько-польських відносин є недокінчена праця Линниченка: «Взаимныя отношенія Руси и Польши», т. І — до кінця XII в., 1884; доповненнєм до неї, головно що до шлюбних звязків, служить Genealogia Piastów Осв. Бальцера, 1895. Русько-польськими відносинами XI в. займаєть ся й нова книжка Т. Войцєховского Szkice historyczne jedynastego wieku, 1904, але тїльки принагідно, і без поглублення. Для русько-угорських зносин маємо моноґрафію Ґрота Изъ исторіи Угріи и славянства в XII в., 1889, де зносини Угорщини з Русю обговорені головно від 1141 до 1176. Для зносин з Візантиєю й землями західньої Европи не маємо нових і повних оглядів; окрім старої працї Вількена Über die Verhältnisse der Russen zum Byzantinischen Reiche in dem Zeitraum vom IX bis zum XII Jarh. (Abhandlungen der Berliner Akademie 1829 р.), нового (але дуже недбало уложеного) конспекта Лопарьова: Греки и Русь, 1898, і досить неповного огляду П. Скобельського Згадки о Руси в жерелах нїмецьких Х і XII ст. (Справозданє академічної ґімназії, 1881), зносини з Заходом, о скільки вони операють ся о церковні справи, оглядає нова праця проф. Абрагама: Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi, 1904; розкішне видавництво ак. Шлюмберже (Schlumberger) L' epopée byzantine à la fin du dixiéme siéde, доведене тепер до p. 1057 (т. І, 1896, до р. 988, т. II, 1900, до р. 1025, т. III, 1905, до р. 1057) дає погляд і на русько-візантийські відносини, але без пожаданого поглублення.

В помічних історії науках для сього періода зроблено досить небогато, виключивши тільки історичну ґеоґрафію. Перше місце займають тут і досї роботи Поґодїна — його «ИзслЂдованія, замЂчанія и лекціи по русской исторіи»; з них до XI–XIII в. належать т. IV–VIІ Тут подані систематично зведені, по ріжним питанням лїтописні звістки; інтересні головно: словар князїв у VI томі, також хронольоґічні таблицї подїй XII в. і катальоґ руських-городів у IV томі. Хронольоґію Поґодїн ширше обробляв п. т. «Хронологическій указатель древней русской исторіи», він друкував ся в Записках одеського історичного товариства, потім у VII т. II ч. Учених Записок II отд. Академіи наукъ. Хронольоґію Галицько-волинської лїтописи обробив я в статї Хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи (в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. 41, і осібно, 1901) — тут і хронольоґічна таблиця. Досї не стратили значіння деякі хронольоґічні уваги в нотках Карамзїна і Арцибашева, окрім того треба згадати тут іще дві працї: Muralt Essai de Chronographie byzantine, 1855 і 1871, і Bonnel Russisch-livländische Chronographie, 1862. Нарештї тут ще можна згадати недавню статю Покроского Кометы въ русскихъ лЂтописяхъ (Міръ Божій, 1903, IV) (дати комет служать часом до контролї й спростовання лїтописних дат — табличка їх є і у Поґодїна).

Для ґенеальоґії окрім поґодинського катальоґа маємо ще ґенеальоґічні катальоґи Хмырова Алфавитно-справочный перечень государей русскихъ и замЂчательнЂйшихь особъ ихъ крови, 1870, і Перечень удЂльныхъ князей русскихъ, 1871 (мало приступні і зроблені досить недбало), ґенеальоґічні таблицї Карамзїна й Строєва в книзї: «Ключь къ Исторіи Карамзина», 1844, в Історії Соловйова, і згадану ґенеальоґічну працю Зотова про чернигівських князїв. Окрім того кінець сього періоду захоплює ґенеальоґічна праця Екземплярского: «Великіе и удЂльные князья СЂверной Руси въ татарскій періодъ», 1889.

Для історичної ґеоґрафії зроблено найбільше. Окрім катальоґа в ИзслЂдованіях Поґодіна маємо загальну «Географію начальной лЂтописи Барсова» (2 вид. 1885) і йогож «Географическій словарь Русской земли (IX–XIV ст.)», 1865, далї — «Географическо-историческій словарь Россійской имперіи» Семенова і Słownik geograficzny ziem Polskich i innych krajów słowiańskich Сулїмєрского, Хлєбовского і Валєвского (стає богатшим доперва в дальших томах). У всїх майже новійших моноґрафіях поодиноких земель більш-меньш просторі роздїли присьвячені історичній ґеоґрафії. Нарештї маємо описи поодиноких країв з особливою увагою для історії осад, як Филарета «Историко-статистическое описаніе Черниговской епархіи», I–VII, 1852-8, і таке ж «Ист. — стат. описаніе Харьковской епархіи» I–III, 1857, його-ж; Антоновича «Археологическая карта Кіевской губерніи», 1895, і такаж «Археологическая карта Волынской губ.» 1900, СЂцинского «Археологическая карта Подольской губ.», 1901 (відбитки з Трудів XI з'їзда); Похилевича «Сказанія о населенныхъ мЂстахь Кіевской губерніи» 1864 (початок їx видано новим виданнєм, 1887 р.); Теодоровича «Историко-статистическое описаніе церквей и приходовъ Волынской епархіи» т.І-V (не скінчене, виходить від 1888); Сборникъ топографическихъ свЂдЂній о курганахъ и городищахъ въ Росcіи — Волынская губернія, 1888, оброблена Самоквасовим (лїтоґрафоване виданнє петербурської археольоґічної комісії): подібна збірка відомостей з Чернигівської ґубернїї при його ж книжцї: «Древніе города Россіи», 1873. Дві серії Стецкого Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym, I–II, 1864, i Zboru i stepu, obrazy i pamiątki, 1888, для давнього періода не дають майже нїчого. Дуже старанно зроблене Историко-статистическое описаніе Подольской епархії спинило ся на першім томі, 1895 р. Спеціальнїйші моноґрафії вказані в відповідних місцях сього тому.

2. Джерела й лїтература кампанїї 1018 р. (до c. 12)

Для історії війни 1018 р. і походу Болеслава з Сьвятополком на Русь ми маємо окрім Сказания т. зв. Якова і лїтописи ще чужі джерела.

Перше місце між ними займає оповіданнє Тітмара, в кн. VIII гл. 16 його хронїки, і згадка в кн. VII гл. 48. Тітмар, епископ мерзебурський, писав сю частину хронїки по горячим слїдам подїй: він умер 1/XII 1018 (є тут ваганнє в датї року, але 1018 р. майже певний). 1017 р. описав він подїї сього року, між ними війну Ярослава з Болеславом (VII, 48), а вже перед смертию переглядаючи, дописав тут і про похід Болеслава 1018 р., і оповіданнє про Володимира. Сї вісти він мав, очевидно, від тих Нїмцїв, що ходили від імператора з Болеславом на Русь, і з реляції, присланої Болеславом імператору з Київа (він звгадує про се посольство в VIII, 16), а що до своєї правдивости Тітмар взагалї має добру славу. Се все надає його оповіданню велику вагу. В головнім воно згоджуєть ся з Сказаниєм, але додає до нього цїлий ряд подробиць. Про Тітмара і час написання його хронїки розвідка Kurze: Abfassungszeit und Entstehungsweise der Chronik Thietmars — гановерський Neues Archiv für deutsche Geschichte т. XIV, Wattenbach Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 355 і далї, до вичисленої у нього лїтератури треба додати ще: Фортинского Титмаръ Мерзебургскій и его хроника, 1872, і Голубовского: Хроника Дитмара какъ источникъ для русской исторіи (київ. Унив. Изв. 1878). Текст Тітмара в Monumenta Germ. hist. Scr. III; звідти те що належить до Словянщини передруковано в Monum. Роl. hist. І; нове виданнє, з инакшим подїлом глав — Курце, Гановер, 1889; я тримав ся давнього подїлу.

Окрім того маємо про похід Болеслава оповіданнє в польській хронїцї т. зв. Мартина Ґаля, Martinus Gallus. Писана столїтє по війнї, вона оповідає про похід Болеслава лєґенди і анекдоти, що задержали ся в народнїй памятї, а при тім помішала до купи сей похід з пізнїйшим анальоґічним походом Болеслава Сьміливого 1069 р., так що ті самі подробицї повторяють ся при обох походах — нпр. лєґенда, що Болеслав ударив мечем у київські Золоті ворота, оповідаєть ся про обидва походи. Болеславова лєґенда аиплїфіковала ся потім далї, і сї дальші амплїфікації, получені з власними недоладними комбінаціями, маємо в баламутнім оповіданню Длуґоша під р. 1008, 1009, 1018 і 1019. З оповідання Ґаля одинока подробиця, котру можна з деякою правдоподібностю прийняти для доповнення оповідання иньших джерел — се що на поворотї до Польщі на Болеслава напало було Ярославове військо, але було побите. Інтересний мотив дає Ґаль сьому походу: Болеслав загнївав ся, що Ярослав не дав за нього сестри. Про се згадує й Тітмар, що Болеслав хотїв узяти за себе сю княжну, тільки Тітмар о стільки мудрійший, що не робить се причиною походу.

Текст Ґаля в I т. Monumenta Poloniae hist, і новійше виданнє in usum scholarum Фінкля і Кентжиньского (Galli Anonymi Chronicon, Львів, 1899). До кампанії 1018 р. належать глави 7 і 10 першої книги. Про сю найдавнїйшу польську хронїку вийшло кілька розвідок новійшими часами: Gumplowicz Bischof Balduin Gallus, 1895 (Sitzungsberichte der Wiener Akad. m. 132), St. Kętrzyński Gall-Anonim i jego chronika (Rozprawy wydz. hist; XXXVII), Krotoski Gall Scholastyk poznański (Kw. hist. 1899), Wojciechowski Kto był Gallus (Szkice гл. VIII) — на жаль, вони головно займають ся гіпотезами про особу автора.

Лїтература кампанїї; Karłowicz De Boleslai primi bello Kiioviensi, 1866, польська перерібка: Wyprawa kijowska Bolesława Wielkiego, 1872. Линниченко Взаимныя отношенія Руси і Польши с. 85 і далї. Аналїза Длуґошовоґо оповідання у Семковича Krytyczny rozbiór dziejów Polski J. Długosza, 1887 c. 98-9. Крім того: Врублевскій СвЂдЂнія о Руси M. Галла — київські Университет. ИзвЂстія, 1878 і Голубовского про хронїку Тітмара, як вище.

3. Джерела про похід на Царгород 1043 р. і їх суперечности

Як я вже сказав в текстї (c. 35), ми маємо про сей похід оповідання трох сучасників Візантийцїв — Пселя, Аталїоти й Скілїци. Текст Скілїци маємо виданий тільки в компіляції Кедрена — Corpus hist. byz. XXXVI р. 551 і далї, Псель в т. IV В Мεσαιωνιχń βιβλιoδńχη, вид. Сата (Σáδας), 1874, з c. 143 і далї, Аталїота чи Аталїат (з Аталїї) — в т. XLVII бонського корпусу. Про всїх їх див. у Крумбахера Geschichte der byz. lit. p. 269, 365, 437.

Псель, як оповідає, був сам сьвідком битви коло Царгорода, при особі імператора, але описав її вже згодом (як приймають, ся частина його історії писана між 1059 і 1063 р.). Його сучасник Скілїца, як і не був сьвідком, зістаєть ся в усякім разї теж авторитетним джерелом, бо займав важні урядові позиції в Царгородї в серединї XI в. До тодїшньої-ж царгородської аристократії належав і Аталїота, що писав в 1070-х рр.

З сих трох джерел оповіданнє Скілїци важне тим, що він оповідає про цїлу кампанїю, тим часом як Псель і Аталїота обмежують ся самою тільки битвою під Царгородом і не оповідають дальшого. При тім Псель бодай про неї й про приготовання оповідає ширше, а Аталїота зовсїм коротко. Оповіданнє всїх трох джерел про битву дуже згідні (чи не користав Скілїца навіть при тім з Пселя й Аталїоти, котрого працї знав?). Але в оповіданню про початки війни є між Пселєм і Скілїцою ріжницї. У Пселя (як і у Аталїоти руський похід виступає повною несподїванкою: про Русинів довідали ся, коли вони вже опинились в Пропонтидї, τής Пρоπоντίδоς έντоς έγεγόνεισαν). У Скілїци ж імператор знає про похід завчасу, і ще під час приготовань посилає на Русь послів, умовляючи не воювати. До сього Скілїца долучав цїкаву в усякім разї подробицю: коли війна стала неминуча, імператор казав порозсилати в далекі провінції руських купцїв, що жили в візантийських містах, і руських вояків, що служили в візантийськім війську. Друга відміна: у Скілїци пропозиції про згоду робить імператор (раз перед походом, другий — перед самою битвою), але Русь відповідає неможливими жаданнями; у Пселя Русь сама звертаєть ся з своєю пропозицією й жаданнями, прийшовши під Царгород. В текстї я вибрав ті верзїї, які уважав більш правдоподібними.