Розділ «Примітки»

Се оповіданнє має загальне довірє в сучасній історіоґрафії, й дїйсно не може бути сумнїву, що Татїщев його в цїлости з пальця не виссав, але також не може бути сумнїву і у тім, що не все в сїм оповіданню іде з тої затраченої лїтописної звістки. Нецеремонність Татїщева в переповіданню джерел загально звістна, і вже a priori треба було б прийняти можливість змін «від себе» і в сїй звістцї, але і без того деякі подробицї його оповідання самі зраджують себе, особливо в русько-польських відносинах.

Татїщев говорить про Лєшка — виходило б на Лєшка мазовецького, сина Болеслава Кучерявого († 1186), але сей Лєшко не міг бути тестем Василька, бо вмер занадто молодим і дїтей не мав. Не можна також віднайти між польськими князями і Василькового зятя, що сидїв у Берестю. Бальцер для виратування Татїщевського оповідання припускає що Василько був оженений з донькою Болеслава Кучерявого (ad hoc припущеною), і на сїй підставі Лєшко називав ся його зятем, а Казимир Справедливий, яко стрий Лєшка, міг бути названий тестем Василька, «хоч не в близшім значінню того слова» (Genealogia c. 189). Се дуже круте об'ясненнє (вивід такої назви тестя вповнї неможливий супроти прийнятої в наших лїтописях термінольоґії для фамілїйних відносин) прийняте таким основним знавцем польських династичних відносин для виратування Татїщевських звісток, найлїпше показує їх непевність.

Таким чином цїла історія, що Дорогичин в 1180-х рр. був забраний Лєшком (ще раз зазначую, що оповіданнє Татїщева не розтягає сеї окупації на Берестє, як се робить ся у ріжних новійших інтерпретаторів сеї звістки), а по його смерти відібраний від його дїтей якимсь польським князем, набирає досить непевного осьвітлення, а при тім не знаходить потвердження і в иньших відомостях. Для потвердження Татїщевого оповідання звичайно відкликують ся до Кадлубка, і навпаки. Кадлубев, що писав в першій половинї XIII в., був би добрим сьвідком, коли б не його нещаслива бомбастична манєра, супроти котрої треба в його словах добре відріжняти те, що він дїйсно знав, і те, що він додав «для прикраси» свого оповідання; з огляду на се треба його оповіданнє приймати більше меньше з такою ж обережністю як і Татїщевське.

Даючи загальний погляд на князюваннє Казимира Справедливого, Кадлубек каже (c. 397): Sed et Russiae nonnullos iubet accedere provincias: Premisliensem cum oppidis contingentibus, Wladimiriensem cum ducatus integritate, Brescze cum omni suorum incolatu, Drohiczyn cum suorum universitate — і по сїм наступає риторичний опис слави Казимира, котрої одним з доказів, очевидно, має служити сей реєстр «прилучених» до Польщі руських земель. Розумієть ся, вложити реальний зміст в сей реєстр не легко. Бєльовский, видаючи Кадлубка, пробував се зробити і так толкував його: звістка про Перемищину належить до обставин по смерти Ярослава Осмомисла, слова про Володимирське князївство належить звязати з словами Кадлубка (c. 433), що Роман завдячав своє князївство Казимиру, apud quem paene a cunabulis educatus, eodemque quo fungitur ab eo principatu est institutus (Бєльовский хоче се розуміти про Володимирське князївство, котре мовляв Роман дістав завдяки Казимиру), вкінцї звістку про Берестє і Доригичин він звязував з оповіданнєм Татїщева. Але очевидна річ, що анї Перемищина (тут правдоподібно треба розуміти Галичину взагалї), анї Володимирщина в дїйсности анї прилучені, анї підбиті Поляками за Казимира не були, і сей реєстр Кадлубка — гіперболїчне прибільшеннє участи Поляків у руських справах: поміч, давана Поляками галицькому або володимирському князю, перетворяєть ся в «прилученнє» (iubet accedere) сих земель до Польщі. Очевидно, що з тим і слова Кадлубка про Берестє й Дорогичин тратять на значінню: поміч Поляків Васильку дорогичинському в його боротьбі з Володимиром минським (в такім скондензованім видї нїщо не перешкоджає прийняти оповідання Татїщева) вже вистала б Кадлубкови для того, аби й сї округи додати до прилучених до Польщі за Казимира.

Він говорить про Дорогичин і Берестє ще низше. Описуючи похід Казимира на Ятвягів на початку 90-х рр., він каже, що похід сей розпочав ся від дорогичинського князя, бо сей quidam Ruthenorum drohicinensis princeps заохочував Ятвягів до сих нападів. Казимир обложив його в Дорогичинї й він obsidionum perurgetur angustiis non tam deditionis legibus accedere, quam perpetuae servitutis conditioni subesse. Отже Дорогичинська земля тодї до Польщі не належала, анї тодї не була прилучена або окупована, й дорогичинський князь зістав ся на своїм столї далї, а скільки знову в словах Кадлубка про його покору правди, а свільки гіперболї, сього не беремо ся відгадати. Берестє фіґурує потім в походї Казимира, урядженім для реституції на столї Берестя руського князя (c. 407); про сей похід широко говорю низше, в прим. 11, тут тільки зазначу, що Берестє Казимир в сїм походї доперва здобуває для свого протеґованого князя (як я думаю — Олега Ярославича галицького). При звістній уже нам манєрі Кадлубка сї два епізоди самі, незалежно від оповідженої Татїщевим історії, давали Кадлубку підставу говорити про прилученнє Берестя й Дорогичина до Польщі з неменьшим правом, як про прилученнє «Перемиського» або Володимирського князївства. В дїйсности, як ми бачимо з того всього, справа окупації Поляками Берестейсько-Дорогичинської землї зістаєть ся дуже непевною, і з огляду, що Кадлубек нїчого позитивнїйшого про се не оповідає, а в Київській лїтописи нема нїяких натяків на таку окупацію, треба над нею поставити великий знак запитання.

Треба сказати, що Кадлубківські оповідання (а властиво те перше — про підбиті Казимиром руські землї) мали в польській історіоґрафії великий усьпіх і дали причину до досить широко розповсюдненого у польських учених погляду, що за Казимира був на Руси цїлий ряд васальних, залежних від Польщі князївств. Про сю залежність дуже серіозно говорив нпр. Ґурский в своїй моноґрафійцї (Stosunki c. 22 пор. 27-8, і т. и.); Бобжиньский в своїй історії Польщі (Dzieje Polski w zarysie, I § 28) твердить, що за Казимира цїлий ряд руських князїв в Галичу, Белзї, Володимирі, Берестї, Дорогичинї стали васаляии Польщі й прийшли під її безпосереднїй вплив; вплив сього погляду знаходимо і в Genealogiі проф. Бальцера, де в цитованім уже екскурсї про Василька говорить ся про права Казимира на Берестє (c. 189) і т. и. Сей погляд о скільки опираєть ся на Кадлубковій риторицї, як ми бачили, мав ґрунт дуже слабий, але окрім того грішить нерозуміннєм властивого характеру відносин руських і польських князїв. Сї відносини опирали ся на родинних зносинах князїв, отже мали характер фамілїйний, патріархальний; від тих спеціальних родинних звязків, які істнували в кождім данім разї — в першій лїнїї, а в другій — від тих реальних сил, котрими розпоряджав в данім моментї той або сей князь, залежали відносини, як вони укладали ся між певним польським і певним руським князем. Для Сьвятополка «Окаянного» нпр. Болеслав Хоробрий був «старійшиною», для Казимира Відновителя Ярослав, для Болеслава Кучерявого його тесть Всеволод Ольгович, для Романа — його вуй Казимир Справедливий. Але виводити з сього загальну залежність Польщі від Руси за Болеслава Кучерявого або Волини від Польщі за Казимира Справедливого було б такою ж наівністю, як нпр. сказати, що Угорщина в серединї XII в. уважала своїм сювереном київського князя на тій підставі, що Ґейза зве свого старшого шваґра Ізяслава Мстиславича «отцем» (Іпат. c. 308)·

9. Лїтература Галичини XI–XIII в.

Загальнїйших праць, що стояли б на рівени сучасної науки для історії Галичини бракує. Окрім загальних курсів, що дотикають ся й Галичини між иньшим (вичислені в прим. 1), маємо перестарілі вже моноґрафії: Зубрицького Критико-историческая повЂсть временныхъ лЂтъ Червоной или Галицкой Руси, 1845 (хаотична збірка ріжних заміток і фактів, хоч трапляють ся й інтересні — для пізнїйших часів), йогож Исторія древняго Галичско-русскаго княжества т. I–III, 1852-5 — доведена до польської окупації, що до методу й історичного сьвітогляду стоїть вповнї на ґрунтї Карамзїнської історіоґрафії, але зроблена старанно і в значній мірі критично. Смирновъ — Судьбы Червоной или Галицкой Руси, 1860 — коротка і побіжна, Шараневич — Исторія Галичско-володимирской Руси, 1863 (XI і XII віки трактовані дуже коротко і мало самостійно). Troubetzkoi La Russie Rouge, Париж, — полїтичний памфлєт. Окрім того згадаю ще статю Поґодїна: Князь Василько Ростиславичъ Теребовельскій (Москвитянинъ, 1849 ч. 22), хоч вона, як і иньші його такі статї, не дає нїчого окрім парафрази лїтописи. Короткі конспекти галицької історії, головно о скільки вона дотикаєть ся тої чи другої столицї Галичини, містять моноґрафійки: В.Ильницький — Звенигородъ, Льв., 1861, Теребовля, Льв., 1862 (Стародавныи галицкіи городы), A. Lewicki Obrazki z najdawniejszych dziejów Przemyśla, Перемишль, 1881, i Szaraniewicz Trzy opisy historyczne Halicza, 1883. Лїтература галицько-польських відносин вичислена вище в прим. 7; для угорських відносин XII в. — моноґрафія Ґрота Изъ Исторіи Угріи и Славянства въ XII в., Варшава, 1889 і по части Шараневича Die Hypatios-Chronik. Моноґрафії для історії Галичини й Волини XIII і XIV в. вказані будуть в т. III, при главі II.

Історична ґеоґрафія Галичини досї зовсїм не була оброблена систематично в цїлости, маємо тільки розкидані замітки або й більші екскурси по історичних працях, та спеціальні моноґрафії й статї. З давнїйших праць треба згадати: Зубрицького Gränzen zwischen der russinischen und polnischen Nation in Galizien, Льв., 1849 (довго була одинокою солїдною працею в історії русько-польських границь) і його ж Історію — її принагідні історично-ґеоґрафічні замітки, мабуть, найцїкавійше, що в тій Історії лишило ся; Поґодіна Лекціи т. IV — перегляд історично-ґеоґрафічного матеріалу лїтописей для Галичини до 1240; Шараневича ИзслЂдованіе на поли отечественной географіи и исторіи, Льв., 1869 (з Сборника Гал. Матицї — головно займаєть ся давнїми дорогами, але при тім подає досить богатий історично-ґеоґрафічний матеріал взагалї; додана й мапа). З новійших праць — Дашкевич в моноґрафії про Данила дає вповнї наукову, хоч і не повну, пробу означення границь Давидової держави (c. 64–74), Барсов в Географії Начальной ЛЂтописи дає трошки і для Галичини (гл. V, вид. 2, 1885, натомість його Матеріалы для географического словаря не мають для Галичини значіння). Я. Головацкій Карпатская Русь (Ж. М. Н. П. 1875, VI) — дещо про границї, але не важне. А. Д(обрянскій) — О западныхъ границахъ Подкарпатской Руси со временъ св. Володиміра (Ж. М. Н. П. 1880, III) — інтерес статї лежить в гіпотезї про Спіш, що він належав до Руси, по за тим автор іде головно за Зубрицьким. Петрушевич — Критико-историческія разсужденія о надднЂстрянскомъ городЂ ГаличЂ и его достопамятностяхъ, Льв, 1888 (з ВЂстника Народного Дому) — ріжні принагідні історично-ґеоґрафічні замітки. Филевичъ — Борьба Польши и Литвы-Руси за галичско-владимірское наслЂдіе, Спб., 1890 — в V гл. замітки про русько-польське пограниче. Зрештою — Słownik geograficzny ziem Polskich, Baliński i Lipiński, Starożytna Polska (для староруських часів дуже мало), Шематизми трьох галицьких епархий (особливо Шематизм Перемиської епархиї 1879 р., з історичними примітками, Schneider Encyklopedya krajoznawstwa Galicyi, I–II, Льв., 1871,-4 (тільки А-В).

З поодиноких галицьких міст більшу лїтературу має лише Галич. Вона почала розвивати ся ще від 1850-х рр. і особливого розвою доходить в 1880-их рр., під час розкопок, розпочатих коштом галицького сойму. Вичисляю важнїйше: Петрушевич О соборной Богородичной церкви и святителяхъ въ ГаличЂ — Зоря Галицкая, p 1852-3 і в новій перерібцї в Галицкім Историческім Сборнику, ч. I–III (1853–1860). Шараневич Стародавный Галичъ — Зоря галицка яко альбум на р. 1860 і осібно. Иловайскій Городъ Галичъ на ДнЂстрЂ, реферат в москов. археольоґічнім товаристві 1877 р., зладжений на підставі автопсії, надр. в збірцї Мелкія сочиненія, Мва, 1880; тіж погляди в його Исторії Россіи І, 2 c. 28-9. Шараневич — Старорускій княжій городъ Галичъ — Зоря 1880 р. і осібно. W. Łuszczkiewicz (пок. професор краківської академії наук) Kościół w św. Stanisławie pod Haliczem jako zabytek romański — Sprawozdania komisyi do badania sztuki, т. II, вип. І, Краків, 1880 (основна моноґрафія, з кількома таблицями і реставрованим видом церкви). Петрушевич Историческое извЂстіе о церкви св. Пантелеймона близь города Галича теперь костелЂ Станислава оо. Францискановъ, яко древнЂйшемъ памятникЂ, романскаго зодчества на Галицкой Руси съ первой половины XIII ст., Льв., 1881 (хаотично написана праця — як і пізнїйші його писання, але серед нагромадженого матеріалу de omnibus rebus et quibusdam aliis є й цїкаві звістки). Zacharjewicz (професор львівської полїтехнїки, вже небіжчик) Wykopaliska w Załukwi nad Dniestrem — Dzwignia, 1882 про фундаменти церкви св. Спаса і ріжні дрібні нахідки); Zacharjewicz і Szaraniewicz Wycieczka do Załukwi, Halicza i Kryłosa — Dzwignia 1882 (опись иньших фундаментів, віднайдених 1882 р., з історичним вступом проф. Шараневича). Szaraniewicz — Trzy opisy historyczne staroksiążęсego grodu Halicza w roku 1860, 1880 і 1882 skreślone, Льв., 1883 (тут передруковані вичислені вище статї проф. Шараневича і Захарієвича, але без декотрих таблиць, що були подані в час. Dzwignia), з додатком деяких документів до пізнїйшої топоґрафії Галича і новою статею д. Шараневича, де він зводить до купи результати своєї студії та веде полєміку з о. Петрушевичом; книжка мусить служити основою всяких дальших студий над Галичом, як цїнний збірник матеріалу. Доповненнєм сеї книжки мають служити статї проф. Шараневича: О rezultatach poszukiwań archeologicznych w okolicy Halicza w r. 1883 (Przegląd archeologiczny, III, 1883, з інтересною ситуацийною мапкою); О rezultatach poszukiwań archeologicznych w okolicy Halicza w roku 1884 i 1885, Льв., 1888 (тамже т. IV); далї йогож: Указанія въ писанныхъ источникахъ а особенно въ документахъ и актахъ до археологическихъ изслЂдованій (відчити про Галич і Львів), Льв., 1886, Die Franciskanerkirche des h. Stanislaus in Halicz, 1888 (Mittheillungen der. k. k. Centralcommission für Erforschung der kunst-und historischen Denkmale, XIV, тут докладнїйше про церкву св. Ілї), Памятники галицко-русской старины въ изображеніяхь, ч. І, Льв., 1886 — рисунки хрестиків з Галича. Галицькі нахідки з вистави 1888 фотоґрафовані на таблицях І і II (виданих, що правда, тільки в числї 5 прим.), а коментар до них дає Шараневича «Отчетъ изъ археологическо-библіографической выставки, Льв., 1889. Sokołowski- Badania archeologiczne na Rusi Galicyjskiej, 1882 (передр. в Studya i szkice z dziejów sztuki i cywilizacyi). Ziemięcki Sprawozdanie z wycieczki archeologicznej — Halicz, Kryłos (Zbóir wiadomości, VIII — про безрезультатну розкопку могили коло Крилоса, котру він уважав за Галичину). Петрушевич Критико-историческія разсужденія о надднЂстрянскомъ городЂ ГаличЂ и его достопамятностяхъ, Льв., 1888 (під таким титулом вийшли разом статї його: Археологическія находки близъ города Галича, О городЂ ГаличЂ за Луквою, О предградіи города Галича за рЂкою ДнЂстромъ, друковані в ВЂстнику Народного Дому, 1882-8, тут повторено і таблицю дрібних находок з Галича, опущену в книзї Шараневича). Продовженнєм, чи — як каже автор — «въ большей части повтореніемъ вкратцЂ служить праця Петрушевича О соборной Богородичной церкви въ городЂ ГаличЂ происходящей изъ первой половины XII стол., вип. I–II, Льв., 1899–1900, що починаєть ся полємічним вступом в справі місця Галича і переходить в таку ж satura як і попередня книга (не скінчена). A. Człoowski — О położeniu starego Halicza, Льв., 1890 (Раmiętnik II jazdu historyków polskich, добре написана робота, цїнна відомостями про Крилос), його ж реферат (резюме) — Teka konserwatorska, І, 1892. Моя статя: Печатки з околиць Галича — в XXXVIII т. записок Н. т. iм. Ш. Маленька замітка В. Дзєдушицкого в Mittheilungen d. Centralkom., neue Folge, 1902, c. 178, кілька заміток в книзї проф. Абрагама Początki organiz. kościoła łacin., 1904.

По старих історіях Львова — Зіморовича (Leopolis triplex, Opera вид. Гека, 1899), Ходинєцкого (Historya m. Lwowa, 1829), Зубрицького (Kronika m. Lwowa, 1884) треба згадати: Вагилевича Początki Lwowa (Kółko rodzinne, Льв., 1860, також екскурс в III т. Akta grodz, i ziemskie). Петрушевича Краткая историческая роспись церковъ въ Льво†(Галицкій историческій сборникъ), Шараневича Стародавный Львовъ, Льв., 1862 (в серії: Стародавныи галицкіи городы), Widman Kościól św. Jana Chrzciciela we Lwowie, 1869, Rasp Beiträge zur Geschichte der Stadt Lemberg, Відень, 1870, Kunasiewicz Przechadzki archeologiczne po Lwowie, Льв., 1871, Шараневич Географическо-историческіи статіи, Льв., 1875 (з Временника Ставропіґ. Інст. на 1875 р., до Львова належить тут II і III роздїл, де автор користуєть ся пізнїйшими актовими матеріалами для вияснення давнїйшої топоґрафії Львова), L. Dziedzicki — Lwów (Słownik geograficzny варшавський, т. V, 1880), Шараневич Указанія въ писанныхъ источникахъ а особенно въ документахъ до археологическихъ изслЂдованій, Льв., 1886 (гл. II — Львів), Czołowski — Lwów za ruskich czasów (Kwartalnik hist, 1891, IV — найбільше солідна розвідка з сеї лїтератури), Петрушевич Лингвистическо-историческія изслЂдованія о начаткахъ города Львова и окрестностей его, съ возрЂніемъ на предисторическія времена переселенія словенскихъ и румынскихъ племенъ изъ придунайскихъ странъ въ предкарпатскія области, Льв, вид. I–III, 1893–1897 (не скінчене, друкувало ся в додатках до Вістника Народнього дому, характером не ріжнить ся від розправ тогоже письменника про Галич).

З иньших галицьких міст про Перемишль моноґрафія Анатоля Лєвіцкого Obrazki z najdawniejszych dziejów Przemyśla, 1881, але вона обмежуєть ся оглядом історичних подїй звязаних з містом. Про Звенигород є маленька спеціальна лїтература: В. Ільницкий Стародавный Звенигородъ, Льв., 1861 (в серії: Стародавныи галицкіи городы, ч. І), Lam Starożytny DŸwinogrod i «Rożne Pole», Льв., 1887, нарештї моя розвідка: Звенигород галицький, в XXXI т. Записок Н. т. ім. Шевченка: тут дано перегляд спорів про місце Звенигорода, зібрано відомости про нього й описано археольоґічний матеріал, призбираний останнїми часами. Про Теребовлю книжочка В. Ільницького — Стародавня Теребовля, Льв., 1862 (в серії: Стародавныи галицкіи городы, ч. III), але вона обмежуєть ся переповіданнєм лїтописних подїй.

10. Неволя Володаря і галицькі звістки Длуґоша

Про неволю Володаря маємо два сучасні оповідання: Ортлїба, абата Цвіфальтенського монастиря, в Швабії, в його історії сього монастиря, писаній між р. 1135 і 1140, і Герборда, в його біоґрафії Отона бамберського, писаній в 1158-9 рр. (Wattenbach II, 188 і 304) — Monum. Pol. hist. II c. 3 і 74-5. Але обидва письменники, хоч досить близькі до подїї часом, черпали свої відомости з других і третїх рук, від монахів, що бували в Польщі. В польській лїтературі ми маємо найранїйшу верзію сеї історії у Кадлубка (Mon. Pol. hist. II c. 350-2), записану отже майже столітє по подїї, і теж уже в зовсїм лєґендарній формі. В руських джерелах маємо тільки коротеньку згадку про неволю Володаря (Володаря яша Ляхо†лестью) і знову другу — про Петрка, що його за зраду мала спіткати потім велика біда (Іпат. c. 206 і 228). При тім лїтописець покликуєть ся на писане про те «въ заднихъ лЂтЂхъ», правдоподібно — на якийсь епізод, пропущений в сїй редакції київської лїтописи, хоч не неможливо, що він розуміє тут тільки ту коротеньку згадку про неволю Володаря «лестью». За те якесь затрачене для нас руське оповіданнє (може се як раз, на яке покликуєть ся київський лїтописець) використане було Длуґошом (І c. 525).

Взагалї я досить песимістично беру здогади про «затрачені для нас руські лїтописи», використані пізнїйшими компіляціями, але в сїй части у Длуґоша дїйсно можна з всякою правдоподібністю признати якесь добре руське, страчене для нас джерело, а то в сих оповіданнях:

під 1122 p. — про напади на Польщу Володаря й його неволю

під 1126 — про смерть Володаря (з датою), подїл його волости і напад його синів на Польщу

під 1128 — про боротьбу Володаревих синів між собою.

Що Длуґош під 1122 р. користав не з польських джерел, видно з того, що стрівши польську верзію сього оповідання (Кадлубка), він не пізнав її й оповів на ново, як осібний факт, під р. 1134. Його перше оповіданнє досить просте, має докладні вказівки: місце qui Wyszokie apellatur де зловлено Володаря; дату його повороту до Перемишля; вповнї можливі числа викупу, звичайного патріотичного Длуґошевого гіперболїзму тут не маємо. Тому я уважаю се оповіданнє найбільш певним і положив його в основу свого оповідання.

Аналїзу нїмецьких і польських оповідань XII–XIII в. про неволю Володаря дав Линниченко в осібнім екскурсї в додатку до своєї книги Взаимныя отношенія Руси и Польщи. Він справедливо виводить з їx аналїзи, що верзія, мовляв Петро навмисно з тим вступив на службу до Володаря, аби його зловити (як маємо у Герборда і Кадлубка), була пізнїйшою варіацією, тим часом як Ортлїб такого злого наміру Петрови не надає. Справедливо также цїнить він Длуґошове оповіданнє, але зовсїм безпотрібно ставить поруч з ним Татїщевське, думаючи, що в обох використане одно затрачене руське джерело, і подібність їх оповідань уважає доказом їх певности. Ся подібність пояснюєть ся далеко простїйше: Татїщев тут черпав в Длуґоша через Страйковского (Kronika І. 186), що з рештою трапляло ся йому й частїйше (див. вище c. 999).