Адміністративне право України. Том 1. Загальна частина

Адміністративне право України. Том 1. Загальна частинаФрицький Олег

ЗМІСТСлово до читача....................................................................................5Вступ до академічного курсу.................................................................7РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВАГЛАВА 1. Основні етапи історичного розвитку адміністративного права..........................................15§ 1. Виникнення засад адміністративного права: від поліцейського до адміністративного права........15§ 2. Формування науки адміністративного правав європейських країнах.....................................19§ 3. Ознаки рецепції римського публічного правау становленні сучасного адміністративного права.. .24ГЛАВА 2. Становлення і розвиток українськогоадміністративного права..............................28§ 1. Правове регулювання управління на теренах України в період середньовіччя і Нового часу..........28§ 2. Зародження і становлення науковихзасад поліцейського та адміністративного права........32§ 3. Українська адміністративно-правова наука і практика на початку XX ст..........................................38§ 4. Українська наука адміністративного права радянського періоду..............................................40§ 5. Формування адміністративно-правової науки у незалежній Україні..................................................43РОЗДІЛ ІІ . ВИКОНАВЧА ВЛАДА, ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОГЛАВА 3. Виконавча влада і державне управління...............................49§ 1. Виконавча влада як гілка державної влади та її управлінська спрямованість...................................49§ 2. Управління: загальне поняття і соціальна природа..............53§ 3. Поняття державного управління у широкому і вузькому розумінні..................................................56§ 4. Співвідношення державного управління і виконавчої влади............................................................61§ 5. Державне регулювання і державне управління: співвідношення понять............................................63ГЛАВА 4. Предмет, метод і принципи адміністративного права.....................................................67§ 1. Необхідність уточнення традиційного погляду на предмет адміністративного права................67§ 2. Предмет адміністративного права: сучасне визначення.........................................................70§ 3. Метод адміністративного права.............................................73§ 4. Сучасна трансформація методу адміністративного права..................................................77§ 5. Принципи адміністративного права.....................................80ГЛАВА 5. Адміністративно-правова наука і науки про управління.........................................................85§ 1. Українська наука адміністративного права на сучасному етапі...........................................................85§ 2. Науки про управління та організаційна наука......................90§ 3. Порівняльно-правовий метод у науці адміністративного права......................................96§ 4. Навчальний курс адміністративного права.........................104РОЗДІЛ III. НОРМИ, СИСТЕМА І ДЖЕРЕЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВАГЛАВА 6. Норми адміністративного права.......................................109§ 1. Поняття і структура норм адміністративного права...........109§ 2. Зростання ролі адміністративно-правових норм у регулюванні управлінських відносин..............115§ 3. Дія адміністративно-правових норм....................................117§4. Види адміністративно-правових норм................................119ГЛАВА 7. Система адміністративного права та його місце в українській правовій системі........125§ 1. Система адміністративного права: поняття і зміст.............125§ 2. Підгалузі та інститути в системі адміністративного права....................................128§ 3. Адміністративне право — галузь публічного права.............131§ 4. Зв'язки адміністративного права з іншими галузями українського права.........................................135ГЛАВА 8. Джерела адміністративного права та адміністративне законодавство..........................139§ 1. Поняття джерел адміністративного права...........................139§ 2. Види джерел адміністративного права................................141§ 3. Адміністративне законодавство і форми його систематизації.....................................147§ 4. Кодифікація як провідна форма систематизації адміністративного законодавства.........................150§ 5. Адміністративний кодекс УРСР 1927 p.: з досвіду створення і реалізації.................................155РОЗДІЛ IV. РЕАЛІЗАЦІЯ НОРМ АДМІНІСТРАТИВНОЮ ПРАВА ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИГЛАВА 9. Реалізація адміністративно-правових норм.......................167§ 1. Поняття і форми реалізації адміністративно-правових норм..................................167§ 2. Застосування адміністративно-правових норм як особлива форма їх реалізації..........................170§ 3. Основні риси правозастосовчої діяльності.........................172ГЛАВА 10. Адміністративно-правові відносини.................................175§ 1. Категорія «адміністративно-правові відносини» у науці адміністративного права......................175§ 2. Поняття і зміст адміністративно-правових відносин.........177§ 3. Адміністративно-правові відносини і юридичні факти...................................................179§ 4. Види адміністративно-правових відносин..........................182§ 5. Державно-управлінські відносини у складі адміністративних правовідносин................................185РОЗДІЛ V. СУБ'ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВАГЛАВА 11. Загальна характеристика суб'єктів адміністративного права..................................189§ 1. Поняття і види суб'єктів адміністративного права.............189§ 2. Поняття адміністративної правосуб'єктності та адміністративно-правового статусу...................191ГЛАВА 12. Фізичні особи: адміністративно-правовий статус..............................................................195§ 1. Фізична особа як суб'єкт адміністративного права: співвідношення дефініцій...............................195§ 2. Адміністративно-правовий статус громадян та інших фізичних осіб.....................................198§ 3. Врахування вимог Європейської конвенції з прав людини..................................................203ГЛАВА 13. Органи виконавчої влади: поняття, система, адміністративно-правовий статус............206§ 1. Поняття і види органів виконавчої влади...........................206§ 2. Система органів виконавчої влади та основні засади її структурної побудови................................211§ 3. Президент України і система органів виконавчої влади..........................................................216§ 4. Кабінет Міністрів України...............................218§ 5. Центральні органи виконавчої влади..................................222§ 6. Місцеві органи виконавчої влади........................................227§ 7. Органи виконавчої влади у світлі адміністративної реформи в Україні.......................231ГЛАВА 14. Адміністративно-правовий статус інших державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій та підприємств.............................................235§ 1. Адміністративно-правовий статус інших (крім органів виконавчої влади) державних органів..235§ 2. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування.......................................242§ 3. Адміністративно-правовий статус службовців державних органів і органів місцевого самоврядування…..245§ 4. Об'єднання громадян та їх адміністративно-правовий статус................................248§ 5. Основні риси адміністративно-правового статусу підприємств, установ, організацій..................253РОЗДІЛ VI. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИГЛАВА 15. Функції, компетенція і режими діяльності органів виконавчої влади..............................259§ 1. Діяльність органів виконавчої влади: загальна характеристика змісту і форм....................259§ 2. Функції і компетенція органів виконавчої влади...............262§ 3. Адміністративний розсуд у діяльності органів виконавчої влади................................265§ 4. Адміністративно-правові режими.......................................269ГЛАВА 16. Форми державного управління..........................................276§ 1. Поняття і види форм державного управління.....................276§ 2. Поняття і види правових актів управління; вимоги, що ставляться до них................................280§ 3. Порядок прийняття та чинність правових актів управління................................287§ 4. Адміністративні договори....................................................290ГЛАВА 17. Методи державного управління.......................................296§ 1. Поняття методів державного управління............................296§ 2. Види методів державного управління..................................299§ 3. Правова форма методів державного управління.................302РОЗДІЛ VII. ДЕРЖАВНА СЛУЖБА ТА ЇЇ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯГЛАВА 18. Організаційно-правові засади державної служби.............307§ 1. Служба у суспільстві та державна служба............................307§ 2. Поняття посади і посадової особи, класифікація посад...................................................313§ 3. Управління державною службою.........................................318§ 4. Служба в органах місцевого самоврядування: загальна характеристика..................323ГЛАВА 19. Складові елементи інституту державної служби..........................................327§ 1. Проходження державної служби: загальне поняття...........327§ 2. Стадії проходження державної служби...............................329§ 3. Соціальне забезпечення державних службовців.................334§ 4. Дисциплінарна відповідальність державних службовців........................................335§ 5. Особливості дисциплінарної відповідальностіокремих видів державних службовців.................................338РОЗДІЛ VIII. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІГЛАВА 20. Контроль у системі засобів забезпечення законностіу державному управлінні.............................................................345§ 1. Поняття і система засобів забезпечення законності у державному управлінні................................345§ 2. Державний контроль: поняття і роль у державному управлінні................................348§ 3. Класифікація видів державного контролю.........................351§ 4. Контроль з боку органів місцевого самоврядування..........355§ 5. Контроль з боку громадських організацій...........................357ГЛАВА 21. Види державного контролю.............................................360§ 1. Внутрішній адміністративний контроль.............................360§ 2. Контроль з боку Президента України.................................363§ 3. Парламентський контроль...................................................365§ 4. Здійснення парламентського контролю через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і Рахункову палату...................368§ 5. Судовий контроль.................................................................373§ 6. Прокурорський нагляд.........................................................376ГЛАВА 22. Засоби захисту прав громадян у державному управлінні........378§ 1. Право громадян на звернення.............................................378§ 2. Оскарження в адміністративному порядку та його особливості в окремих сферах державного управління......382§ 3. Порядок судового захисту прав громадян у державному управлінні..........................388ГЛАВА 23. Адміністративна юстиція — провідний засіб судового захисту прав громадян у державному управлінні.................393§ 1. Створення системи адміністративних судів в Україні........393§ 2. Забезпечення доступності правосуддя в адміністративному судочинстві....................397§ 3. Принципи адміністративного судочинства.........................402§ 4. Адміністративна юстиція у зарубіжних країнах..................404РОЗДІЛ IX. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬГЛАВА 24. Адміністративний примус................................................411§ 1. Поняття адміністративного примусу...................................411§ 2. Класифікація заходів адміністративного примусу..............415§ 3. Адміністративно-запобіжні заходи......................................416§ 4. Заходи адміністративного припинення...............................421ГЛАВА 25. Загальні засади адміністративної відповідальності.........................................429§ 1. Поняття адміністративної відповідальності та її законодавче регулювання................. 430§ 2. Адміністративний проступок як підстава адміністративної відповідальності...........432§ 3. Адміністративні стягнення: поняття, перелік і накладення....................441§ 4. Особливості адміністративної відповідальності спеціальних суб'єктів..........452§ 5. Інші види юридичної відповідальності, що регулюються адміністративним правом..........458ГЛАВА 26. Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб......................................464§ 1. Адміністративна відповідальність юридичних осіб за українським законодавством ...............464§ 2. Поняття вини юридичної особи..........................................467§ 3. Особливості підстав адміністративної відповідальності юридичних осіб...........470РОЗДІЛ X. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС І АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОВАДЖЕННЯГЛАВА 27. Адміністративний процес................................................477§ 1. Поняття адміністративного процесу...................................477§ 2. Принципи адміністративного процесу................................479§ 3. Правові презумпції адміністративного процесу.......................482ГЛАВА 28. Адміністративні провадження та адміністративно-процесуальний статус громадянина……………..487§ 1. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії......................487§ 2. Неюрисдикційні адміністративні провадження.................489§ 3. Юрисдикційні адміністративні провадження.....................492§ 4. Адміністративно-процесуальний статус громадянина.......495ГЛАВА 29. Окремі види неюрисдикційних проваджень.......................500§ 1. Реєстраційні провадження...................................................500§ 2. Дозвільні провадження........................................................505§ 3. Контрольні провадження.....................................................509ГЛАВА 30. Провадження у справах про адміністративні правопорушення ......................................515§ 1. Суб'єкти, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення...................515§ 2. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення..........................................518ЮЗДІЛ ХІ. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО У СУЧАСНІЙ ЄВРОПІГЛАВА 31. Адміністративне право окремих західноєвропейських країн.................................533§ 1. Адміністративне право Франції...........................................533§ 2. Адміністративне право Німеччини......................................538§ 3. Адміністративне право Великої Британії............................544ДОДАТКИ..........................................................................................550Указ Президента України від 15.12.1999 р.«Про систему центральних органів виконавчої влади» № 1572..............................................................550Указ Президента від 15.12.1999 р. «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади»№ 1573..............556Указ Президента України від 29.05.2001 р.«Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» № 345...........566Указ Президента України від 26.05.2003 р.«Про деякі заходи щодо оптимізації керівництва в системі центральних органів виконавчої влади» №434...........................................................570Рекомендована література...............................................................572

Слово до читачаОсновна мета підготовки академічного курсу «Адміністративне право» (далі — Академічний курс) — створення підручника, який би більшою мірою, ніж існуючі вузівські підручники, став теоретико-методологічною базою викладання відповідної навчальної дисципліни. Тому назва «Академічний курс», на думку авторського колективу, точніше відображає характер цього навчального видання (адже академічний курс — це і є ширший і ґрунтовніший виклад галузі знання).Для глибшого висвітлення фундаментальних засад науки адміністративного права в першому томі підручника системно представлені результати найновіших теоретичних досліджень українських та зарубіжних учених. Зокрема, вперше в юридичній навчальній літературі роз'яснюються ключові ідеї і положення Концепції реформи адміністративного права України, а також окремо розглядаються основні напрями та організаційно-правові засоби здійснення адміністративної реформи в Україні.Враховуючи реальну потребу наближення структури навчальної дисципліни до системи знань у галузі адміністративного права, в Академічному курсі повніше і глибше розкриваються питання, котрі в існуючих підручниках лише поставлені або взагалі відсутні. Серед них, зокрема, питання про:о загальноєвропейський контекст становлення адміністративного права, національних джерел адміністративного права й маловідомих сторінок розвитку відповідної науки; 0 розширення предмета адміністративного права з урахуванням єдності управлінських інститутів публічної влади та співвідношення понять виконавчої влади і державного управління, державного управління і державного регулювання;о взаємозв'язок сучасної науки адміністративного права з комплексом управлінських та організаційних наук та розвитку порівняльного методу в адміністративному правознавстві;о розкриття принципово нової суспільної ролі виконавчої влади, що полягає в її служінні інтересам людини, з метою наближення українського адміністративного права до європейських стандартів;о концептуальні засади побудови і розвитку системи органів виконавчої влади відповідно до вимог здійснюваної в Україні адміністративної реформи, а також співвідношення функцій і компетенції органів виконавчої влади, місця в їх діяльності адміністративного (вільного) розсуду;о характеристику основних видів неюрисдикційних проваджень у діяльності органів виконавчої влади та певних правових презумпцій в адміністративно-процесуальному становищі громадян;о розвиток дійових засобів правового захисту громадян у сфері виконавчої влади, передусім з урахуванням створюваної в Україні адміністративної юстиції;о особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб та удосконалення механізму накладення адміністративних стягнень; деякі інші питання.Структура Академічного курсу побудована з урахуванням зазначеної новизни концептуальних позицій авторського колективу, що позначилося на послідовності та обсязі висвітлення змісту науки адміністративного права.Академічний курс підготовлено авторським колективом, основу якого становлять науковці Інституту держави і права ім. В. М. Ко-рецького НАН України, за участю провідних представників визнаних в Україні наукових шкіл правознавців-адміністративістів.Голова редакційної колегії професор В. Б. Авер'янов

Вcmyn до академічного курсуАдміністративне право як самостійна галузь права має давню історію. В усі часи воно так чи інакше пов'язувалося з публічною владою, взаємодією держави, її органів та посадовців з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин.У демократичному суспільстві адміністративне право регулює (опосередковує) передусім діяльність держави щодо виконання законів та інших правових актів держави. Така діяльність держави зазвичай розглядається як здійснення виконавчої влади й органічно поєднується з державним управлінням.Хоча докладне роз'яснення поняття «державне управління» наводиться нижче (див. § 3 гл. 3), проте доречно зазначити: цей термін застосовується щодо виду діяльності держави, що полягає у здійсненні нею владно-організуючого впливу на ті сфери й галузі суспільного життя, потреби функціонування і розвитку яких вимагають дійового втручання держави шляхом застосування відповідних повноважень. І головне місце серед них посідають саме повноваження виконавчої влади. Отже, адміністративне право у традиційному для пострадянської свідомості розумінні — це галузь права, що поширюється на суспільні відносини, пов'язані з державним управлінням, тобто з владно-організуючим впливом органів виконавчої влади на різноманітні суспільні процеси.

Необхідність зміни традиційного погляду на адміністративне правоТаке розуміння адміністративного права враховує лише переважно сферу його застосування, а тому не цілком повно і, головне не досить точно відображає основнесуспільне призначення цієї галузі. Тим більше, якщо згадати, що у радянські часи У сфері державного управління домінували адміністративно-командні та примусові методи, з якими і пов'язувалися передусім роль і спрямованість адміністративного права. На сучасному етапі розвитку українського суспільства в оцінці адміністративного права треба спиратися на нове ставлення до місця і ролі держави у громадянському суспільстві. Конституція України у ст. З проголошує головним обов'язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також встановлює принцип, згідно з яким саме ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а вона відповідає перед людиною за свою діяльність. Ця конституційна формула означає підпорядкування усіх державних і правових інститутів суспільства потребам реалізації та захисту прав людини, їх (прав) пріоритетність перед іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави. Відтак головними характеристиками у розумінні адміністративного права мають стати не «управлінська», а тим більше «каральна» його функції, а такі нові функції, як правозабезпечувальна (яка пов'язана із забезпеченням реалізації прав і свобод людини) і правозахисна (яка пов'язана із захистом порушених прав). Саме дві останні функції найповніше відтворюють справжнє суспільне призначення адміністративного права.Отже, метою адміністративного права має стати саме закріплення таких форм і напрямів діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб, які б забезпечували функціонування різних суспільних відносин у сфері державного управління на засадах непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади і громадян повинен виходити зі статусу людини як суб'єкта, перед яким виконавча влада відповідальна за свою діяльність.Правильність і перспективність подібного підходу підтверджується, зокрема, практикою світового співтовариства, зокрема положеннями міжнародно-правових актів. Вони не суперечать меті й принципам діяльності будь-якої демократичної держави. Саме тому органи виконавчої влади повинні зважати не лише на статус громадянина, закріплений у національному законодавстві, а й на відповідні міжнародно-правові акти. Певна річ, їх сприйняття і гарантування у національному законодавстві повинні відбуватися з урахуванням реальних, насамперед економічних можливостей.Отже, нові політичні та соціально-економічні орієнтири розвитку Української держави вимагають і в науковій площині, й у практиці правореалізації переглянути традиційне визнання провідною рисою адміністративного права лише його спрямованість на регулювання державного управління. Адже подібна оцінка адміністративного права фактично консервує властиву тоталітарному суспільству ідеологію безмежного владарювання держави, де людині відводиться лише місце підвладного об'єкта управління, на який спрямовані організаційно-розпорядчий вплив і адміністративний примус суб'єкта — державних органів. Цей підхід суперечить проголошеній Конституцією України принципово новій ролі держави у відносинах з людиною.

Новий погляд на сутність адміністративного права у демократичному суспільствіОскільки Конституція України вимагає переходу від ідеології панування держави над людиною до нової ідеології — служіння держави інтересам людини, то ця нова ідеологія має пройти, так би мовити, червоною ниткою в змісті адміністративного права. Для цього у визначенні сутності адміністративного права, поряд з його традиційною «управлінською» характеристикою (котра, і це не слід забувати, залишається важливою), провідне місце повинна зайняти його характеристика як галузі, що встановлює правові засади:по-перше, якомога повнішої реалізації у сфері державного управління прав і свобод людини;по-друге, дійового захисту цих прав і свобод у разі їх порушення з боку державних органів, їх посадових осіб.Запровадження і реалізація нового погляду на сутність адміністративного права має сприяти істотному посиленню його ролі у формуванні громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави. Адже запровадження необхідних змін в адміністративному праві означає зрештою створення якісно нового, відмінного від колишнього, правового режиму регулювання відносин між органами виконавчої влади, їх посадовими особами і громадянами. Цей правовий режим відносин у сфері державного управління робить громадянина набагато більш рівноправним партнером у стосунках з державою, її органами і посадовими особами. Саме це і властиве справді демократичним країнам.Забезпечення більшої рівноправності у стосунках людини з державою повинно становити стрижень сучасної адміністративної право-творчості й правозастосування, що потребує комплексного реформування багатьох інститутів українського адміністративного права. Адже випадків, де встановлюється рівність взаємних вимог і відповідна рівність юридичного захисту сторін адміністративних правовідносин, існуватиме дедалі більше.Запровадження зазначених змін означатиме послідовну демократизацію адміністративного права. Вона пов'язана з переходом від традицій «владного розпорядництва» з боку державних органів до традицій «надання послуг» (або «обслуговування») фомадянам та іншим приватним особам.Дефініція «послуги» акцентує увагу на виконанні саме обов'язків держави перед приватними особами, спрямованих на юридичне оформлення умов, необхідних для забезпечення належної реалізації ними своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Таке розуміння повніше відповідає новій ідеології «служіння держави» інтересам людини. Адже «служіння» з боку виконавчої влади — це і є багато в чому надання її органами і службовцями різноманітних послуг.Таке у найбільш загальних рисах нове розуміння адміністративного права є базовим для авторського колективу Академічного курсу і передбачає певні особливості у побудові структури й висвітленні відповідної навчальної дисципліни.При цьому важливим чинником, що зумовив ці особливості, слід визнати вироблені на цей час певні нові орієнтири та здійснювані заходи щодо системного реформування адміністративного права України.

Необхідність реформування адміністративного права України та його концептуального забезпеченняНагальна необхідність такого реформування підтверджується світовим досвідом, який свідчить, що в період серйозних трансформацій соціальноекономічних і політико-правових систем саме галузь адміністративного права потребує істотних перетворень і, отже, відповідного науково-теоретичного забезпечення. І це не випадково, позаяк адміністративне право є однією з провідних галузей права в кожній демократичній країні. Як, скажімо, галузь цивільного права виконує своєрідну системотворчу функцію в приватному праві, так і адміністративне право виконує цю функцію в сфері публічного права. У розвинених державах Європи у післявоєнний час демократична перебудова національних адміністративно-правових доктрин і законодавства тривала по кілька десятків років. Напевно, рекордним тут можна вважати приклад Великої Британії, де подібний процес, за оцінками британських адміністративістів, тривав майже п'ятдесят років.Що ж стосується України, то в перші п'ять-шість років після здобуття державної незалежності у розвитку адміністративного права тривав застій. Зокрема, дуже повільно і нерішуче оновлювалося адміністративне законодавство. Наприклад, окрім регулювання діяльності органів правоохоронної спрямованості, серед нових адміністративно-правових актів справді загальнодержавного характеру можна назвати хіба що прийнятий у 1993 р. Закон України «Про державну службу».Лише після прийняття у 1996 р. Конституції України почали змінюватися на краще тенденції розвитку національного адміністративного права. Цьому сприяли два вирішальні фактори: по-перше, утворення Президентом України у 1997 р. Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи і, головне, покладення на цю комісію завдання підготовки Концепції адміністративної реформи; по-друге — прийняття в тому ж році Кабінетом Міністрів України рішення про створення Робочої групи, якій доручалися підготовка Концепції реформи адміністративного права України і розробка проекту Адміністративного кодексу України.Не можна не відзначити, що обидві ці події не мали аналогів в історії нашої країни. Особливо ж неординарним, і не тільки, мабуть, для нашої країни, слід вважати урядове рішення щодо розробки Концепції реформи адміністративного права (далі — Концепція). Це, дійсно, надзвичайно рідкісний випадок, коли держава офіційно ставить завдання щодо концептуального забезпечення реформування цілої галузі національного права, причому галузі фундаментальної, профільної. Відповідно до цього завдання в 1998 р. проект Концепції був підготовлений, у 2000 р. — переданий до парламенту, а в 2001 р. — розглянутий Комітетом з питань правової політики Верховної Ради України.Творчий потенціал проекту Концепції полягає насамперед у тому, що він спрямовує весь процес реформування адміністративного права і зусилля дослідників на постановку і вирішення проблем по кількох основних напрямах:о переосмислення ряду ключових науково-теоретичних засад адміністративного права, тобто розвиток і оновлення самої доктрини адміністративного права як самостійної галузі української юридичної науки о суттєва зміна, оновлення або доповнення основних частин величезного масиву чинного адміністративного законодавства. Останнє за своїм змістом не відповідає не тільки потребам формування громадянського суспільства, демократичної, соціальної, правової держави, а й вимогам здійснення адміністративної реформи; 0 визначення підходів до побудови внутрішньої структури нормативного масиву адміністративного права. Основні висновки проекту Концепції вже набули значного поширення, зокрема у навчальному процесі. Деякі ідеї вже дістали втілення у законопроектній практиці. Водночас головна проблема полягає в тому, щоб в основу реформування адміністративного права покласти згадане вище усвідомлення його сутності, пов'язане із забезпеченням реалізації та захисту прав і свобод громадян.Саме виходячи з такого розуміння, автори пропонованого академічного курсу прагнули адекватно втілити і творчо збагатити найважливіші ідеї, положення і висновки проекту Концепції реформи адміністративного права України.

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Глава 1. Основні етапи історичного розвитку адміністративного права§ 1. Виникнення засад адміністративного права: від поліцейського до адміністративного праваУправління як об'єктивна потреба суспільства і державиВиникнення правових норм, цілісну сукупність яких ми сьогодні називаємо галуззю адміністративного права, пов'язане з управлінням. Управління виникає тоді, коли суспільство досягає певного рівня розвитку. Воно є результатом піднесення матеріальної та духовної культури. Управління має тривалу історію, супроводжує людину з перших кроків її соціального розвитку.Висловлювання про ті чи інші аспекти управління знаходимо у стародавніх документах. Ще давньогрецький філософ Платон обґрунтовував перевагу поділу праці та її спеціалізації. Арістотель відзначав, що у будь-якому державному устрої є три елементи: перший — законодавчий орган у справах держави; другий — магістратури, тобто виконавчі органи; третій — судові органи1.Отже, вже в стародавньому світі спостерігається особлива увага до управління, позаяк і суспільство в цілому, і будь-яка держава зацікавлені в успішному управлінні власними справами.На прикладах стародавніх Греції, Риму та Єгипту видно, що організація управління завжди була складною справою. Адже необхідно було будувати шляхи і канали, щоб підтримувати належний порядок серед підданих, організовувати військо, охороняти державу від зовнішніх ворогів тощо. Без управління і порядку суспільна діяльність людей неможлива. Тому, простежуючи історичний шлях виникнення засад адміністративного права та відзначаючи тут основні тенденції, наголосимо, що управлінські відносини є однією із первісних складових структури суспільства.У середні віки феодальні держави Європи поступово перетворилися на абсолютні монархії. Внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів зароджується так звана «поліцейська» держава.Грецький варіант походження управління такий: термін «politeja» використовується в працях грецьких філософів і означає взагалі «державне мистецтво». Але першооснова вказаного терміна походить від слова polis, тобто «місто — держава» у стародавньому світі (Греція, Рим, Фінікія), яке складалося із самого міста й прилеглих до нього територій. Тобто «поліція» — це управління загальними міськими справами у широкому розумінні.Поліцейська держава — це форма абсолютизму, що панувала в Європі з другої половини XVII ст. до початку XIX ст. Характерними рисами поліцейської держави були урядова опіка та втручання в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі в державному управлінні, підпорядкування економіки інтересам збільшення державної скарбниці, наявність дуже розгалуженої бюрократії. Розв'язанню завдань поліцейської держави мало слугувати так зване «поліцейське» право.

Зміст поліцейського праваБіля витоків визначення стояв французький вчений Ніколас Деламар (1639-1723). В його «Трактаті про поліцію» (1722) не визначалося поняття «поліція», але було окреслено предмет поліцейської діяльності, виділені її головні риси, тобто ті сфери суспільних відносин, які об'єднані поліцейською діяльністю: релігія, звичаї, охорона здоров'я, харчування, публічний порядок і спокій (мир); шляхове господарство, мануфактура (виробництво); службовий персонал; поденна робота.На основі практики обов'язковою для держави визнавалася діяльність, спрямована на створення державної безпеки та добробуту. Здійснюючи цей обов'язок, органи держави мали право, як вважали ідеологи поліцейської держави, безмежного втручання у приватне життя з метою ощасливлення громадян. Тобто як у науці, так і в практиці обстоювалася доцільність застосування державного примусу не лише для гарантування безпеки, а й створення умов для добробуту громадян.Віддаленість тих чи інших суспільних інститутів від нашого часу зумовлює потребу уточнення наукової термінології. Без з'ясування термінів, які використовувалися поліцеїстами, пояснити суть поліцейського права складно. Центральними поняттями поліцейського права є «благочинство» та «благоустрій». Перше з них багатозначне і протягом тривалого часу змінювалося. Його розуміли і широко, й вузько, а межі, які відділяють його від інших дефініцій, рухомі та не були ніколи остаточно встановлені. Зокрема, під терміном «благочинство» розуміли і безпеку взагалі, й громадський порядок, громадську безпеку, і державну безпеку, й загальний правопорядок у державі.XVIII ст. філософія права обгрунтувала принцип, згідно з яким повноваження монарха діяти на власний розсуд обмежуються ідеєю загального добра, а примус передбачає охорону громадського порядку та спокою. Звідси випливає відмінність між «поліцією безпеки» та «поліцією добробуту», що набуло згодом важливого значення. Сфери «добробуту», де заходи примусу не досягають мети, поступово виходять за межі компетенції поліції. Водночас поняття та функції поліції набули надто вузького змісту. Тож функції поліції звелися виключно до безпеки, тобто охорони громадського порядку та спокою.Отже, на межі XVIII-XIX ст. поліцейське право переважно оперує такими поняттями, як поліція безпеки та поліція добробуту. Поліція безпеки охороняє громадський порядок у державі, життя та безпеку громадян. Діяльність поліції добробуту полягає в складній системі адміністративних заходів, спрямованих на розвиток державних та приватних господарств, а також фізичного та духовного стану населення. Предметом поліцейського права охоплювалися питання, які повинні бути предметом державного, пізніше — конституційного права, а також фінансового права та політичної економії. Але все внутрішнє управління державою, за винятком військової справи та частково фінансового управління, зводилося до поліції безпеки та поліції добробуту.З розпадом «поліцейської» держави поліція починає втрачати своє всеохопне значення. Щоправда, поділ поліції на поліцію безпеки та поліцію добробуту залишився. Нові філософські та політичні теорії намагалися поставити поліцію добробуту у вужчі рамки, зводячи діяльність поліції до охорони зовнішньої та внутрішньої безпеки. Не випадково наприкінці XIX — на початку XX ст. поширилося ставлення до поліції як організованої сили примусу в усіх галузях управління, де застосовується адміністративний примус: поліція моралі, поліція освіти, санітарна поліція тощо.

Перехід до адміністративного права                           Докорінні зміни в економічному розвитку в другій половині XIX ст. розширили діяльність держави. Перехід європейських країн від аграрного до індустріального розвитку, швидкий розвиток населених пунктів, концентрація населення в містах зумовили глибокі соціальні та економічні реформи, а відтак нові завдання публічного управління, розвитку законодавства, правозасто-сування.Перетворення «поліцейської» держави на буржуазну правову державу завдяки ідеям Великої французької революції зумовило новий погляд на управління: воно повинно базуватися на законі та здійснюватися на основі чіткого визначення прав і обов'язків громадян щодо держави та її органів.Адміністративне право в його класичному розумінні виникло тоді, коли Французька революція 1789 р. протиставила всемогутності держави права людини та громадянина, тобто коли революційні перетворення замінили «підданого» на «громадянина». Адміністративне право — це право, яке регулює діяльність державного владного органу щодо кожного громадянина, причому в такий спосіб, який пов'язує однаковою мірою як громадянина, так і владний орган.Становлення такого розуміння адміністративного права в різних країнах припало на різні історичні періоди. У Франції це було пов'язано з революцією 1789 р. і виникненням відповідного законодавства. Для країн з абсолютистськими монархіями це були перші десятиліття XIX століття. Характерною рисою цього періоду було обмеження сваволі адміністрації шляхом запровадження норм права, які гарантували можливість звернення громадян із законними вимогами до державних органів.Адміністративне право стало інструментом обмеження вільного розсуду адміністрації, механізмом захисту громадянина перед адміністрацією. Впровадження цієї концепції вело до розбудови правової держави, в якій право є основою громадянської свободи і в якій адміністрація поставлена в певні правові рамки.Тільки з переходом до сучасних форм демократичного державного устрою завершилася побудова галузі адміністративного права, яке врегульовує більш складний комплекс відносин між державою і суспільством порівняно з «поліцейською» державою.

§ 2. Формування науки адміністративного права в європейських краянахВиникнення, становлення і еволюція галузі адміністративного права супроводжувалися формуванням відповідної галузі наукових знань. Попередниками науки адміністративного права вважаються камеральні науки (камералістика) та наука поліцейського права.

Камеральні науки і наука поліцейського праваПерші наукові праці з державного управління з'явилися у XVI ст., коли утверджувалася абсолютна монархія. Ці праці мали теологічний зміст і давали поради правителям, як управляти державою. Метою управління в цю епоху було отримання якомога більше грошей для правителя, монарха. На цих позиціях стояли до початку XVIII ст. камеральні науки. Термін «камералістика» походить від латинського «camera», що означає двірцева, державна, князівська скарбниця. Камералістика — це напрям у розвитку німецької економічної думки XVII—XVIII ст., що передувала буржуазній політичній економії і являла собою сукупність адміністративних та господарських знань з ведення камерального (двірцевого, князівського, у широкому розумінні — державного) господарства.Камеральні науки складалися з трьох основних блоків: політичного блоку, економічної та фінансової політики. Мета камералістики — вироблення рекомендацій управлінського характеру щодо різних га-лузей управління. З другої половини XIX ст. вона стала обов'язковим предметом і в університетах Росії.Отже, розвиток науки адміністративного права започаткувала ка-мералістика. Це — науки про фінанси, економіку, господарство та управління.Епоха Реставрації представлена такими вченими-камералістами, як М.Оссе (1506—1557) та Г.Брехт (1547—1612). Вони створили у своїх працях ідеальну модель уряду та управління на той час.Подальший розвиток камералістики супроводжується диференціацією, виокремленням окремих дисциплін. Так, для формування в подальшому самостійної науки адміністративного права великого значення набуло виокремлення з камералістики науки поліцейського права (або поліцейської науки). Основними представниками поліцейської науки на той час були Н. Деламар, І.-Г.-Г. фон Юсті (1717-1771) та Й. фон Зонненфельс. Як Деламар, так і Юсті розуміли науку в сенсі політики. Юсті, подібно до Деламара, не вивчав ні законодавства, ні управління, але виклав систему теоретичних знань, які обумовлюють добробут. Причини добробуту слід шукати, на думку Юсті, у природних та економічних умовах, а також у духовному розвитку населення. На цьому і повинна бути зосереджена увага уряду.Розглядаючи питання про діяльність держави, спрямовану на створення громадянського добробуту, Юсті мав на увазі не тільки адміністративні установи, а й законодавство. Закони мають відповідати моделі управління. Вони повинні змінюватися зі зміною самого життя. Юсті вважав, що поліція та юстиція — це дві частини одного цілого, а їх функціонування повинно бути прерогативою одних і тих же органів. Проте суспільна практика в той період не давала можливості розмежувати поліцію та юстицію. Юсті також вважав, що поліцейські закони повинні узгоджуватися з фінансовими.Отже, започаткована у Франції Деламаром, а в Німеччині — Юсті наука про поліцію була теорією політики законодавства та управління. Наприкінці XVIII ст.—на початку XIX ст. поліцейська наука продовжувала розвиватися. Подальший розвиток поліцейської науки пов'язаний з працями вчених, які розробляли питання поліцейської держави.Поліцейське право активно розвивалося у Німеччині багато в чому завдяки працям Роберта фон Моля та Лоренца фон Штейна.У Росії ця наука спочатку, за статутом університетів 1835 p., викладалася під назвою «Закони державного благоустрою та благочинства», а згодом (за статутом університетів 1863 р.) дістала назву поліцейського права. Останнє було включено до програм юридичних факультетів університетів. Відповідно вийшли друком курси поліцейського права, в тому числі підготовлені авторами, що працювали на теренах України1.Проте об'єкт поліцейської науки не був чітко визначений. Одні поліцеїсти включали до нього фінансове та військове управління, інші — все внутрішнє управління держави, окрім фінансового, судового та дипломатичного.Поступово політичний характер науки поліційного права змінювався на юридичний. Представники поліцейської науки дійшли висновку, що примусова діяльність держави в галузі внутрішнього управління повинна обмежуватися завданнями поліції безпеки. Перша половина XIX ст. стала перехідним періодом для науки поліцейського права.

Становлення науки адміністративного права Якщо поліцейське право використовувалося для впорядкування суспільних відносин шляхом застосування методів прямого примусу, то виникнення адміністративного права пов'язане з принципово іншим підходом — визнанням верховенства прав людини і громадянина, з ідеями правової держави, котрі сформувалися в ході буржуазних революцій. Адміністративне право з початку свого існування було правом контролю за адміністрацією, правом захисту громадянина від сваволі з боку адміністративної влади.Ідеї адміністративного права Франції, як і її цивільного права, справили великий вплив на інші держави Західної Європи, де також почалося виокремлення адміністративного права у самостійну галузь публічного права. Формуються такі принципи побудови і діяльності органів публічної влади, як законність, централізація, децентралізація тощо.З другої половини XIX ст., зокрема в Німеччині, почалась активна розробка адміністративного права — як німецького, так і інших держав. Число праць з адміністративного права сягнуло десятків. Кожна з німецьких держав, особливо Прусія, Баварія, Саксонія, Вюртемберг, Гессен, мали своїх коментаторів, систематиків і тлумачів адміністративного права.Георг Мейєр у праці «Підручник німецького адміністративного права», виданій в 1883 p., прагнув насамперед до точних формулювань адміністративно-правових понять, юридичних інститутів. До числа його здобутків належать визначення внутрішнього управління, а також адміністративного права як системи юридичних норм, що регулюють управління. На думку Г.Мейєра, наука про управління поділяється на дві частини: 1) адміністративне право, що вивчає юридичні принципи управління; 2) адміністративна політика, що вивчає принципи доцільності. Автор виклав тільки першу частину, що ж стосується адміністративної політики, то вона залишилася без відповіді.У XIX ст. розвиток вчення про управління досяг високого рівня завдяки науковим дослідженням таких учених, як Р. фон Моль та Л. фон Штейн.Дослідження адміністративного права у Франції починається з 30-х років XIX ст. Першими дослідниками французького адміністративного права, а також засновниками відповідної науки були Деже-рандо, Макрель, Вів'єн, Лафер'єр та інші.Французькі вчені виходили із загального вчення про конституційний устрій та поділ влади. Виконавча влада, яка контролюється законодавчою владою, діє в установлених законом рамках та відповідальна перед законом. Звідси виникає інститут адміністративної юстиції. Адміністративне право визначає побудову та взаємовідносини громадських органів, на які покладена турбота про ті громадські інтереси, для яких існує адміністрація, а також ставлення адміністративної влади до громадян. Завдання поліції — попередження загроз. Зокрема, Вів'єн у своїх «Адміністративних етюдах» (1843) обстоював (розвинуту пізніше Л. фон Штейном) думку, що кожна галузь адміністрації має свою позицію, але самостійним завданням поліції є приватна та громадська безпека.Французька система адміністративного права знайшла своїх послідовників у Бельгії, Італії та Іспанії. Порівнюючи французьких догматиків адміністративного права з німецьким, знаходимо між ними різницю не стільки у методологічних прийомах, скільки у розумінні обсягу науки та побудови її системи.Німецькі вчені переважно вивчають тільки право внутрішнього управління, вважаючи право воєнне, фінансове, судове предметом самостійних дисциплін. Що стосується французьких дослідників, то вони розробляють всю систему адміністративного права, розуміючи її як єдине ціле. Наприкінці XIX ст. англо-американська юридична література відрізнялася від відповідної літератури на Європейському континенті тим, що не давала повних систем політичних та юридичних наук.Отже, наприкінці XIX ст. адміністративне право як наука тільки формується. Остаточно його предмет ще не визначений. Єдиної позиції в науці не існує. Так, у Франції адміністративним правом вважали політико-юридичну науку, що вивчає питання державного управління. Деякі французькі вчені включали адміністративне право до державного права. У Німеччині адміністративне право одні вчені називали поліцейським правом, інші — правом внутрішнього управління.Наука адміністративного права кінця XIX—початку XX ст. у широкому розумінні включала вчення про всю сукупність юридичних норм, які визначали діяльність адміністративних органів. З предмета дослідження вилучалися норми про державний устрій, судову діяльність, судочинство. До системи цієї науки відносили військове управління, міжнародне, фінансове, церковне та внутрішнє управління.Центральним у системі науки адміністративного права залиши-}          лося питання про організацію діяльності адміністративних установ у сфері внутрішнього управління. Наступним важливим питанням була діяльність адміністративних інституцій щодо застосування адміністративно-правових норм (форми управління). Окрім цього, наука адміністративного права включала адміністративну юстицію як особливу форму вирішення спірних питань, що виникали у процесі адміністративної діяльності. Три вказані блоки утворювали загальну частину науки адміністративного права.До особливої частини науки адміністративного права входили розділи: 1) про поліцію безпеки; 2) про народне здоров'я; 3) про духовний розвиток; 4) про економічний добробут.Так поступово в надрах науки управління, поліцейського права та державного права виникає наука адміністративного права.Новою рисою в розвитку адміністративного права стало встановлення контролю за адміністративною владою через кримінальні та цивільні справи. Ця мета може бути досягнута двома засобами: громадянам може бути надана можливість звертатися із скаргами на незаконні дії органів адміністрації до загальних судів, що розглядають цивільні та кримінальні справи, або ж до особливих установ, створених для розгляду скарг на дії адміністрації.Система підконтрольності адміністрації загальним судам формувалася в Англії та США. Система розгляду скарг на адміністрацію в особливих установах, яка виникла у Франції, прийнята у більшості держав Західної Європи і має спеціальну назву — адміністративна юстиція. Пізніше у західноєвропейських країнах була створена система адміністративних судів, які є однією із систем, що забезпечує дотримання законів посадовими особами.У зазначений період наука адміністративного права поступово перетворювалася на самостійну дисципліну. На базі німецької та французької шкіл розвивалася адміністративно-правова наука і в інших європейських державах

§ 3. Ознаки рецепції римського публічного права у становленні сучасного адміністративного праваВисвітлюючи історичну еволюцію адміністративного права, не можна залишити поза увагою питання щодо рецепції римського права. Адже вона властива усім європейським (та похідним від них) системам права.

Поняття рецепції римського права та його типи Загалом рецепція права являє собою сприйняття його духу, ідей, головних засад та окремих положень тією чи іншою сучасною цивілізацією на певному етапі її розвитку. Відповідно рецепція римського права означає сприйняття його духу, ідей, засад і основних положень у процесі формування та розвитку європейських (і похідних або залежних від них) традицій права.На запитання, чому, як правило, йдеться про рецепцію римського права, слід дати таку відповідь. По-перше, рецепція як елемент загального процесу відродження цивілізації, що відійшла у минуле, полягає насамперед у впливі більш ранньої, але високорозвиненої системи права на правову систему, що формується у новій культурі. При цьому право минувшини пристосовують до сучасного розуміння права. Такі процеси непоодинокі, й найбільш відома рецепція римського права у контексті історії цивілізацій не є чимось унікальним — достатньо пригадати рецепцію грецького права Стародавнім Римом і створення відомих Законів XII таблиць.Водночас саме римське право виявилося найвищою фазою розвитку античного права. Це стало одним з визначальних моментів для подальшої долі права Стародавнього Риму. Саме тому римське право виявилося предметом неодноразових рецепцій у наступних цивілізаціях. З тієї ж причини предметом рецепції було насамперед римське приватне право.Що ж стосується надбань римського публічного права, то до них зверталися лише тоді й тією мірою, коли цього вимагали потреби того чи іншого державного устрою, форми правління тощо. При цьому на відміну від рецепції римського приватного права, коли сприймався дух та засади останнього, з публічного права звичайно запозичували якісь зовнішні форми, процедури, окремі рішення тощо. В цьому відображається сутність публічного права. Рецепція римського права як явище європейської цивілізації в цілому може відбуватися за різними типами — західним та східним.Слід говорити про західноєвропейський чи східноєвропейський (візантійський) типи рецепції в рамках єдиної історії європейського права. Вони відрізняються певними властивостями, характеристиками, що позначається і на особливостях тієї чи іншої європейської традиції права.Західноєвропейський тип рецепції римського права характеризується такими рисами:о тривалість процесу, як правило, протягом усього часу формування і розвитку західної традиції права, тобто майже півтора тисячоліття;о ґрунтовні теоретичні розвідки букви та духу римського права (праці глосаторів, коментаторів, представників філологічної, історичної та інших правових шкіл);о розвиток філософського підґрунтя (вчення про природне право, громадянське суспільство, правову державу тощо);о зумовленість рецепції римського права нагальними потребами торгівельного обігу (проведення її за «ініціативою знизу»);о паралельність процесів рецепції римського права у декількох країнах (італійські міста, Франція, Німеччина, Нідерланди та ін.);о доведення рецепції римського права до логічного завершення (створення на його підвалинах цивільних кодексів, зводів законів тощо);о фундаментальність кодифікацій, їхня придатність для «вторинних», «похідних» рецепцій, у тому числі в країнах, що належать до інших локальних цивілізацій.Для східноєвропейського (візантійського) типу рецепції римського права характерні такі риси:о більш короткий відрізок часу, протягом якого вона відбувається (приблизно п'ятсот років);о проведення систематизаційних робіт на матеріалах першоджерел, проте без глибоких досліджень засад римського права як такого;о обмеженість філософського підґрунтя християнським вченням у його православній інтерпретації, ігнорування положень давньогрецької, римської філософії;о проведення систематизаційних, дослідницьких та інших робіт, пов'язаних з рецепцією, за ініціативою «зверху» і в умовах залежності шкіл права від центральної влади та інших органів управління;о обмеженість процесу рецепції у просторі (не лише рамками однієї країни, а й, як правило, ще вужче — у межах столиці або одного-двох провідних міст);о створення єдиного кодифікаційного акту не завжди тягне «вторинні» рецепції навіть у межах східноєвропейської цивілізації.Отже, класичним слід вважати західноєвропейський тип рецепціїяк органічний для західної традиції права. Проте й східноєвропейський (візантійський) тип рецепції римського права (або його елементи) слід визнати таким, що відіграв певну, досить значну роль у формуванні європейського виміру права. Тим більше значення він має з огляду на перспективи створення єдиного права Європи.

Про рецепцію права щодо  адмініетративного праваАдміністративне право тісно пов'язане з регулюванням управлінської (адміністративної) діяльності держави. Державна управлінська діяльність виникла одночасно з виникненням публічної влади, і норми, що регулювали окремі питання управлінської діяльності, з'явилися навіть не у Римі, а у Греції. У Стародавньому Римі відбувався розподіл права на приватне і публічне з врегулюванням окремих відносин поліцейської діяльності.Проте системне правове регулювання цієї діяльності з'являється вже за часів абсолютизму, і відповідні норми об'єднувалися поняттям «поліцейське право».Що ж стосується адміністративного права, то воно сформувалося наприкінці XIX ст. А XX ст. можна визнати часом його своєрідного тріумфу. Адже навіть британські науковці визнавали необхідність і закономірність існування адміністративного права, що у той час формується у межах англосаксонської правової сім'ї загального права. Як відомо, англосаксонська сім'я права відрізняється від континентальної правової сім'їтим, що має своїм підґрунтям судову практику (пре-цедентне право) і не знає чіткого поділу права на публічне і приватне.У країнах континентальної правової сім'ї предмет адміністративного права чітко визначений і відмежовується від відносин, що регулюються приватним правом.Зазначені обставини важливо врахувати у процесах поступового посилення євроінтеграційних тенденцій оновлення і розвитку українського адміністративного права. Зокрема, поява в адміністративному праві України таких нових для нього інститутів, як адміністративна юстиція, інститут управлінських (адміністративних) послуг, інститут адміністративного договору, розвиток адміністративного процесуального, утому числі адміністративно-процедурного, законодавства, — усе це свідчить про наявність певних ознак рецепції духу, ідей, головних засад та окремих положень публічного права, що сформувалося під впливом західної традиції права.

Глава 2.Становлення і розвиток українського адміністративного права

§ 1. Правове регулювання управління на теренах України в період середньовіччя і Нового часуСтановлення адміністративного права на теренах України, як і у світі в цілому, слід пов'язувати з усвідомленням суспільної значущості правової регламентації управління як окремої функції державної влади.Так, у часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, тобто в княжу добу, основним завданням влади було забезпечення зовнішнього і внутрішнього миру, а її функції майже повністю зводилися до військової, судової і фінансової (насамперед податкової) діяльності. Найвідоміша правова пам'ятка того часу — Руська Правда, якщо не рахувати кількох приписів фінансово-правового характеру про розподіл судових та інших зборів, жодним чином не стосувалася відносин управлінського характеру.Проте існували окремі норми (в звичаєвому праві, договорах Русі з Візантією, князівських уставах і уроках), які регулювали військову організацію, порядок стягнення податків, торгівлю, будівництво шляхів та мостів тощо. їх можна певною мірою вважати прообразом норм майбутнього адміністративного права.В наступну, так звану литовсько-польську, добу, в ході розвитку шляхетської демократії і станово-представницьких установ набула поширення ідея обмеження влади володаря правовими рамками. На українських землях основним джерелом права став Литовський Статут (далі — Статут), що органічно поєднав руські правові традиції із законотворчістю великих князів литовських.У своїй найбільш досконалій, третій (1588 р.) редакції Статут, за оцінками сучасних учених, перетворюється на «кодекс правової держави у феодальному розумінні». Так, у вступній частині (посвяті правлячому монарху) підканцлер литовський Лєв Сапега, який керував роботою над Статутом, цитує слова Арістотеля: «Де правитель на свій розсуд владу має, там лютий звір панує, а де статут або право гору бере, там сам бог всім володіє». Принципами Статуту відповідно стають єдність права для всіх, непорушність шляхетських прав, обмеження судової і адміністративної сваволі.На цьому етапі право ще виступає як єдине ціле, без чіткого поділу на галузі, але вже зароджується тенденція виокремлення інститутів, властивих адміністративному праву. Зокрема, у Статуті виразно простежуються обриси інституту військової служби (розділ «Про оборону земську»), передбачено норми про ненадання «урядів» (високих державних посад) простолюдинам, іноземцям та деякі інші вимоги щодо державної служби загалом. Є також окремі норми, що регламентують заняття ремеслом чи торгівлею. Згідно зі Статутом караються штрафом різноманітні правопорушення в галузі охорони природного середовища, хоча ця відповідальність має не стільки публічний (адміністративний), скільки приватний (цивільно-правовий) характер і розрахована передусім на захист майнових інтересів власника відповідної землі, лісу або озера.Друге за ступенем поширеності на українських землях джерело права цього періоду — магдебурзьке феодальне міське право — теж містить низку норм управлінського характеру, що стосуються як відносин усередині самоврядної міської громади, так і відносин між громадою та центральною і місцевою адміністрацією.Іншими нормативно-правовими актами закріплювалися основи державного регулювання сільськогосподарського виробництва («Устава на волоки» 1557 p.), торгівлі, ремісництва тощо.У козацько-гетьманську добу на українських землях як традиційні джерела права продовжували діяти Литовський статут і магдебурзьке право, що лягли в основу решти кодифікаційних проектів, підготовле-них в Україні-Гетьманщині. Відповідно законодавче регулювання дістали лише деякі управлінські відносини. Так, найдосконаліша пам'ятка козацької правової культури «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. містить глави «Про службу військову, про магістрат, суди, посадових осіб, про торги, купецькі контракти тощо», які переважно включали норми адміністративно-правового характеру.Проте поступове обмеження правової автономії України, яке почалося з переходом її під юрисдикцію московського царя, врешті-решт завершилося наприкінці першої половини XIX ст. припиненням дії магдебурзького права і Литовського Статуту, поширенням на українські землі Зводу законів Російської імперії. Водночас на українських землях в Австро-Угорщині внаслідок централізаторської політики теж запанувало загальноімперське законодавство.Попри національне гноблення та низку інших вочевидь негативних моментів інтеграція в правові системи Росії і Австрії мала для України і деякі позитивні наслідки. Зокрема, з другої половини XVIII ст. у цих країнах набула розвитку (принаймні зовнішнього) політика освіченого абсолютизму, що, поміж іншим, передбачала визнання обов'язку монарха дбати про безпеку і добробут своїх підданих в дусі тогочасної доктрини «поліцейської держави». Проблеми раціональної організації державного управління починають посідати дедалі більше місце в державно-правовій теорії й практиці.За Петра І у Росії було здійснено реформу державного апарату, яку закріпили «Статут військовий» 1716 p., «Генеральний регламент» 1720 р. та інші акти, що містили переважно адміністративно-правові приписи. За Катерини II з'явився «Статут благочинства, або поліцейський», що остаточно утвердив наявність у законодавстві нової, цілісної, внутрішньо узгодженої галузі — поліцейського (а пізніше — адміністративного) права. Надалі цей статут, який діяв і на українських землях, трансформувався у «Статут попередження та припинення злочинів». Останній можна вважати своєрідним аналогом сучасного Кодексу України про адміністративні правопорушення. Він мав три редакції (1842, 1857 та 1876) і був чинний аж до повалення російського самодержавства.У Новий час, тобто з розвитком буржуазних відносин, зазначений статут доповнено низкою інших актів у сфері внутрішнього управління, що містили законодавчі основи сільськогосподарського і промислового виробництва, транспорту, зв'язку, торгівельної і фінансової діяльності, охорони здоров'я, освіти, науки, культури тощо.Всупереч декларованій меті загального спокою і добробуту поліцейське законодавство Росії було реакційне і нерідко відверто спрямовувалося проти будь-яких спроб населення реалізувати вже визнані на той час у цивілізованому світі демократичні права і свободи. Яскравим прикладом закріплення адміністративної сваволі стало «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і суспільного спокою» від 14 серпня 1881 p., що дало змогу владі (міністру внутрішніх справ, генерал-губернаторам і губернаторам) для придушення революційного руху застосовувати вислання в адміністративному порядку, забороняти народні, громадські та навіть приватні збори, припиняти навчання в університетах тощо.Реакційність поліцейського законодавства не було подолано навіть після першої російської революції і викликаної нею загальної лібералізації державного життя на засадах «Маніфесту про вдосконалення державного порядку» від 17 жовтня 1905 р. За нетривалою ейфорією від проголошених демократичних свобод настали реакція (1907—1914 pp.) і Перша світова війна, що характеризувалися широким розмахом позасудової адміністративної репресії, невиправдано жорстким регулюванням відносин управлінського характеру.Аналогічні процеси відбувалися і в Австро-Угорщині. Тут теж виникло поліцейське (а згодом — адміністративне) право, сфера регулювання якого постійно розширювалася. Серед найважливіших актів австрійського поліцейського законодавства, що діяли на українських землях, варто назвати декрет Марії-Терезії від 16 грудня 1762 р. про регламентацію мануфактурного виробництва, патенти про розмір панщини і оброку від 6 липня 1771 р. і 13 серпня 1775 р., указ Йосипа II від 4 квітня 1784 р. про обмеження місцевого провінційного самоврядування, конституційний закон від 21 грудня 1867 р. «Про урядово-виконавчу владу».Порівняно з Росією в Австро-Угорщині були істотніші революційні зміни, і вона зовні демонструвала більшу прихильність до конституціоналізму і парламентаризму. В Австрії з 1875 р. почали формуватися засади адміністративної юстиції у вигляді адміністративного суду, до якого можна було подавати скарги на діяльність адміністративних органів. Але все це не змінює загальної оцінки її адміністративного (поліцейського) законодавства як вкрай консервативного і реакційного. Адже до самого розпаду в 1918 р. імперія залишалася «поліцейською державою» в найгіршому розумінні цього слова.

§ 2. Зародження і становлення наукових засад поліцейського та адміністративного праваПро становлення наукових засад майбутнього адміністративного права з повним правом можна говорити лише щодо періоду після зародження камеральних наук і науки поліцейського права (поліцеїсти-ки), тобто починаючи з XVIII ст. Праці європейських поліцеїстів тоді досить швидко знайшли багатьох прихильників у Російській імперії. Так, у лютому 1768 р. (тобто через чотири роки після скасування українського гетьманства) під впливом праць австрійських і прусських учених Катерина II доповнила свій відомий «Наказ депутатам Комісії із складання нового уложення» додатковою 21-ю главою «Про благо-чинство, або поліцію».У червні того ж року український і російський просвітник С. Ю. Десницький (бл. 1740-1789) у своїй доповіді в публічному зібранні Московського університету «Слово про прямий і найкращий спосіб навчання юриспруденції» визначив, що вчення про поліцію, або благоустрій громадянський, є однією з чотирьох головних частин «юриспруденції натуральної». Тут, на думку С. Ю. Десницького, має бути зосереджене все, що «стосується благоустрою і добробуту, зручного утримання та безпеки громадян». Зокрема, це питання управління зовнішніми зносинами, армією, мануфактурним виробництвом, комерцією, банківськими і фінансовими справами, пошуку засобів для вдосконалення землеробства, утримання наук і мистецтв, раціонального ведення бюджетної і податкової політики. Просвітник виклав свої пропозиції і щодо організації виконавчої (за його термінологією, «наказової») влади в Росії.Незабаром були перекладені російською мовою основні праці І.-Г.-Г. фон Юсті (1770, 1772), Й. фон Зонненфельса (1787) та деяких інших європейських фахівців з поліцейського права.Безпосередньо на українських теренах систематичні наукові досліди у цій та інших галузях юриспруденції стали можливими лише із заснуванням університетів у Львові (1661), Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865) і Чернівцях (1875). Підкреслимо, що в тогочасних історичних умовах ці навчальні заклади не мали українського національного спрямування, скоріше навпаки, були оплотом шовіністичної політики імперських урядів Росії і Австро-Угорщини. Саме тому чимало українців не могли реалізувати себе на батьківщині і навчалися та працювали в університетах Москви, Санкт-Петербурга, Відня тощо.Відповідно українська юридична наука впродовж тривалого часу не відмежовувалася від російського, а на західноукраїнських теренах — від австрійського правознавства. При цьому різниця в наукових підходах попервах була не такою виразною, оскільки російське правознавство вважало зразком для себе насамперед концепції німецьких учених, а останні мало чим відрізнялися від поглядів їх австрійських колег. У науці поліцейського права єдність німецького та австрійського правознавства була особливо відчутна. Тому існували своєрідні наукові стандарти, яких однаково дотримувалися у Москві, Відні, Києві й Львові.Дореволюційний розвиток української поліцейської та адміністративно-правової науки був пов'язаний насамперед з російськими університетами, оскільки в австрійських університетах українці, за рідким винятком, не допускалися на професорські кафедри. Перший закон університетського життя — «Загальний статут імператорських російських університетів» 1804 р. передбачав, що у відділенні (факультеті) «моральних і політичних наук» має бути сім професорських кафедр, у тому числі кафедра природного, політичного і народного права. Єдиний термін «політичне право» охоплював, зокрема, державне й адміністративне право, які тоді ще не розмежовувалися.У період становлення університетська поліцейсько-правова наука зводилася переважно до перенесення на вітчизняний грунт західних теорій. Показово, що першу ґрунтовну працю в цій галузі «Основи поліцейського законодавства і поліцейських установ» було видано 1809 р. професором Харківського університету Людвігом Якобом (1759—1827) німецькою мовою. Він включав поліцейське право до економічних наук і вважав, що предметом поліцейського права є економічне законодавство.І лише через півтора десятка років почали з'являтися оригінальні російськомовні дослідження, зокрема праця російського дослідника П. Гуляєва «Право і обов'язки міської та земської поліції та всіх жителів Російської імперії з їх дотримання» (1824).Згодом верховній поліцейській владі та поліцейському праву присвятив окремий підрозділ у своєму енциклопедичному трактаті «Те-орія загальних прав, що вимагає філософське вчення про Природне Загальне Державне право» (1828) випускник Львівського університету, декан філософсько-юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету П. Д. Лодій (1764—1829). Питання раціонального управління порушував у своїх неопублікованих трактатах і перший ректор цього університету, виходець із Закарпаття, вихованець Віденського університету М. А. Балудянський (1769—1847).Так зусиллями основоположників наука поліцейського права довела своє право на існування. В новому університетському статуті 1835 р. було передбачено наявність у кожному російському університеті юридичного факультету в складі семи кафедр, серед них кафедри законів благоустрою і благочинства та окремо кафедри законів поліцейських і кримінальних. Заснування окремої кафедри законів благоустрою і благочинства поставило на порядок денний питання про структуру і зміст відповідних лекційних курсів. І перші такі лекційні курси було розроблено саме в Київському університеті зусиллями професорів С. О. Богородського (1804—1857) та М. Д. Іванише-ва (1811-1874).Невдовзі, однак, почався новий етап у розвитку науки поліцейського права, пов'язаний з поширенням у Росії поглядів відомого представника німецького лібералізму Р. фон Моля, викладених, зокрема, у його праці «Наука про поліцію, заснована на принципах правової держави» (1832—1834). Якщо досі термін «поліція» ототожнювався насамперед з державним порядком і безпекою (благоустроєм і благо-чинством), то тепер під поліцією стали розуміти не стільки забезпечення блага держави, скільки захист особи й усунення державою перешкод для її розвитку.Для владних кіл Росії такі погляди загалом були надто радикальними, до того ж у контексті вчення про правову державу. Тому цю працю вдалося перекласти й опублікувати в Росії, хоча й у скороченому вигляді, лише в 1866 р.Помітний внесок у подальший розвиток вітчизняної науки поліцейського права зробила ґрунтовна монографія професора Харківського університету І. В. Платонова (1803—1890) «Вступні поняття до вчення про благоустрій і благочинство державне» (1856). Ця праця була написана під відчутним впливом Р. фон Моля, подекуди містила компілятивний виклад думок німецького вченого. Проте вона не була позбавлена певної самостійності, особливо в критичному аналізі фахової літератури.Справжньою вершиною дореформеної науки поліцейського права стала творчість професора кафедри державного благоустрою Московського університету, українця за походженням В. М. Пешкова (1810—1881). Розмірковуючи над новими підходами до змісту поняття «поліція», вчений сліпо не пішов за західними зразками, а став основоположником своєрідного «суспільного» напряму у вітчизняному поліцейському праві. Згідно з його поглядами, висловленими у праці «Російський народ і держава. Історія російського суспільного права до XVIII ст.» (1858), саме суспільна необхідність пояснює перехід від принципу індивідуальної свободи до державного примусу. Відповідно поліцейське право він називав «суспільним правом».Невдовзі, в епоху великих буржуазних реформ, з'явився університетський статут 1863 p., який закріпив поділ юридичних факультетів на 13 кафедр, серед яких запроваджувалася кафедра поліцейського права. Така назва кафедри відображала нові віяння у розвитку поліцейсько-правової науки. Водночас даниною традиції було те, що безпосередньо у статуті передбачався поділ цієї навчальної дисципліни на два курси: вчення про безпеку (закони «благочинства») і вчення про добробут (закони «благоустрою»). При цьому на перше місце було поставлено саме вчення про безпеку.У 60—70-і роки оригінальністю змісту і методів викладу поліцейського права вирізнялися праці професора юридичного факультету і ректора Київського університету, а згодом міністра фінансів і голови Комітету міністрів Росії М. X. Бунге (1823-1895). У його доробку монографія «Поліцейське право. Вступ до державного благоустрою» (1869) та двотомний курс лекцій «Поліцейське право» (Т 1. Благочинство. — К., 1873; Т. 2. Благоустрій. — К., 1877). Поліцейське право вчений розглядав з позицій економіста, детально зупиняв на економічному і соціальному законодавстві.Іншим визнаним науковим авторитетом у поліцеїстиці того часу був видатний російський правознавець українського походження І. Є. Андреєвський (1831 — 1891). Його курс поліцейського права, вперше опублікований 1872 p., теж складався з двох томів, присвячених відповідно вченням про безпеку і добробут. Основною ідеєю праці було відстоювання приватної ініціативи та необхідності сприяння з боку суспільства і держави в тих випадках, коли зусиль приватної особи виявиться недостатньо для всебічного розвитку особи.Свій внесок в утвердження суспільного розуміння поліцейського права зробив і професор Новоросійського університету в ОдесіМ. М. Шпилевський (1837—1883). Його докторська дисертація «Поліцейське право як самостійна галузь правознавства» (1875) стала логічним продовженням ідей В. М. Лешкова про тотожність поліцейського і суспільного права. Водночас вона відобразила деякі нові тенденції у розвитку наукових засад адміністративного права. Йдеться про те, що саме в цей час у Росії набули популярності праці професора Віденського університету Л. фон Штейна, і насамперед основна з них — «Вчення про управління і право управління, з порівнянням літератури і законодавства Франції, Англії і Німеччини» (1865-1868), російський переклад якої за редакцією І. Є. Андреєвсь-кого побачив світ 1874 р.Згідно з новою доктриною виконавча влада включає державне господарство, судове управління і внутрішнє управління. Поліція не ототожнювалася з управлінням, а визнавалася лише частиною останнього, діяльністю щодо захисту особи. Відповідно, крім широкого розуміння поліцейського права як синоніма адміністративного права, з'являється і вузьке тлумачення терміна «поліція» як суто правоохоронної діяльності.Для найменування галузі юридичної науки і відповідної навчальної дисципліни в Німеччині почала вживатися дефініція «управлінське право», а у Франції — «адміністративне право».Загалом вітчизняні вчені швидко реагували на всі зміни, що відбувалися у світовій науці й практиці. Так, наприкінці XIX ст. у Франції сформувалася система адміністративних судів, і вже 1879 р. приват-доцент Харківського університету М. О. Куплеваський (1847—після 1918) випустив монографію (магістерську дисертацію) «Адміністративна юстиція в Західній Європі. — Вип. 1. Адміністративна юстиція у Франції». Йому ж належить цікава праця «Про надзвичайні розпорядження уряду чи тимчасові закони» (1882).Слід було також сподіватися, що в дусі часу викладання поліцейського права у російських університетах поступиться викладанню адміністративного права. Але новітні теорії стикнулися з російським консерватизмом. Прийнятий у період контрреформ університетський статут 1884 р. зберіг кафедру поліцейського права, хоча вже не фіксував поділ відповідної галузі на дві традиційні частини (відповідно поняття благоустрою і благочинства почали стрімко виходити з наукового вжитку). Цей статут залишався чинним аж до повалення самодержавства.Упродовж наступних двадцяти років у науковій літературі спостерігалося широке розмаїття поглядів щодо предмета адміністративного, поліцейського права і його основних інститутів. Частина авторів, як і на початку століття, розглядала адміністративне право переважно з економічних позицій. У такому дусі були написані праці професорів Київського університету А. Я. Антоновича (1848—після 1917) «Поліцейське право і політична економія» (1883), «Курс державного благоустрою (поліцейське право)» в 2 частинах (1889-1890) та М. М. Цитовича (1861-1919) «Лекції з поліцейського права» (1894). Більше економістом, ніж юристом, був і майбутній академік Всеукраїнської Академії наук, професор Харківського університету В. Ф. Левитський (1855—1939). Його перу належить методологічна праця «Предмет, завдання і метод науки поліцейського права» (1894) та курс лекцій з поліцейського права (1896).Визнаним авторитетом у цій галузі науки вважався професор Новоросійського університету П. М. Шеймін (1856-після 1917). Йому належать фундаментальні дослідження «Завдання, зміст та історія науки поліцейського права» (1887), «Поліцейське право» (1887-1888), «Поліцейська боротьба з порушниками суспільної безпеки за німецьким правом» (1889), «Підручник права внутрішнього управління (поліцейського права)» (Вип. І—IX. 1891-1897).В Україні, у Київському університеті, розпочалася творча діяльність іншого відомого поліцеїста, професора І. Т. Тарасова (1849— після 1917). Ще 1874 р. в «Университетских известиях» він опублікував працю «Основні положення Лоренца Штейна з поліцейського права у зв'язку з його вченням про управління», присвячену новому погляду на поліцейське право. Наступного року він захистив магістерську дисертацію за монографією «Особисте затримання як поліцейський захід безпеки» (1875).Серед інших праць з поліцейського та адміністративного права, підготовлених в Україні у ці роки, відзначимо магістерську дисертацію науковця з Одеси О. Ф. Федорова «Фабричне законодавство у цивілізованих державах» (1884), докторську дисертацію М. О. Купле-васького, присвячену проблемам державної служби (1888), посмертно видані курси лекцій з поліцейського права професора Харківського університету К. К. Гаттенбергера (1844-1893) та професора Новоросійського університету О. Є. Назимова (1851-1902).