TextBook Глава 7. Система адміністративного права та його місце в українській правовій системі§ 1. Система адміністративного права: поняття і змістПоняття системи адміністративного права в адміністративно-правовій науці ще остаточно не визначено. Наприкінці XIX ст. воно взагалі ототожнювалося з поняттям науки адміністративного права1, хоча те, що за основу останньої береться система галузі права, не свідчить про їх повний збіг.За радянських часів відповідно до панівного тоді нормативістсько-го підходу система права, складовою якої є система адміністративного права, ототожнювалася з поняттям права. Але якщо право — система норм і система права — те саме, то виходить, що ці поняття тотожні.Вихід із цієї ситуації на початку 90-х років минулого століття запропонував Р. 3. Лівшиць. Він обгрунтував — на відміну від суто нор-мативістського розуміння — визначення права, звівши його зміст до трьох компонентів: 1) ідей; 2) норм; 3) суспільних відносин2. Це дало змогу розрізняти поняття «право» і «система права», «право» і «закон», «право» і «законодавство».Однією із самостійних частин правової системи України є галузь адміністративного права, яка згідно з новим підходом об'єднує, зокрема, правові принципи, норми права, що регулюють певне коло суспільних відносин. Водночас адміністративне право утворює певну систему норм, оскільки об'єднує відносно самостійні складові — підгалузі та інститути права.Отже, поняття «система адміністративного права» означає внутрішню єдність цієї правової галузі, яка відображає послідовне розміщення і взаємозв'язок її структурних елементів (частин) — підгалузей права і правових інститутів, що складаються із певних сукупностей однорідних норм.Щодо внутрішнього поділу системи адміністративного права заслуговує на увагу позиція російського вченого-адміністративіста К. С Бельського, який виокремлює у цій системі такі підгалузі, як управлінське право, поліцейське право і право адміністративної юстиції, називаючи їх складовими елементами функціонального поділу системи адміністративного права1.Проте запропонована диференціація є спірною. Зокрема, юрис-дикційною (тобто фактично поліцейською) діяльністю у сфері державного управління займаються не лише органи внутрішніх справ, а й різні інші органи виконавчої влади (посадові особи), а також органи місцевого самоврядування. Більше того, застосування примусової дії норм права (що знову ж пов'язане з поліцейською діяльністю) є органічною функцією державного управління, а відтак не повинно відмежовуватися від управління. Отже, такий поділ системи адміністративного права має суперечливий характер і вимагає подальшого вивчення.Існують інші критерії внутрішньої диференціації системи адміністративного права: інституційний, галузевий, процесуальний (тобто поділ норм адміністративного права на матеріальні та процесуальні).Поділ на підгалузі та інститути є певною мірою умовним. Адже адміністративне право, як і право в цілому, є цілісною матерією, кожен елемент якої невід'ємний від інших. Тому одні й ті самі норми можуть одночасно стосуватися різних правових інститутів або підгалузей адміністративного права.Традиційно головним критерієм об'єднання адміністративно-правових норм та їх розподілу по структурних частинах є предмет правового регулювання. Відповідно побудована система передбачає виокремлення правових інститутів, що об'єднуються в загальну й особливу частини адміністративного права.До загальної частини адміністративного права відносять норми (у тому числі правові принципи), що діють у всіх сферах організації і функціонування публічного управління. Тобто вона об'єднує найбільш типове, загальне у правовому регулюванні зазначеної сфери.Особливу частину адміністративного права утворюють норми, що регулюють конкретні сфери й галузі управлінської діяльності. Іноді говорять ще про спеціальну частину, під якою розуміють, наприклад, норми, що регулюють здійснення адміністративної діяльності органами внутрішніх справ1.Сучасна система українського адміністративного права у зв'язку із розвитком суспільних відносин зазнає істотних змін, наповнюється новим змістом. З'являються і розвиваються нові правові інститути: державної служби, адміністративно-правових режимів, адміністративної юстиції, державного управління в галузі приватизації, антимонопольного регулювання тощо. Починають говорити і про інститут адміністративних (управлінських) послуг.На цей час систему адміністративного права загалом можна представити наступним чином.1. Загальна частина адміністративного права об'єднує норми, що регулюють:0 принципи державного управління;о правове становище суб'єктів адміністративного права (громадян, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій);0 державну службу;0 форми і методи управлінської діяльності;0 адміністративно-правові режими (надзвичайний, воєнного стану, митний тощо);0 адміністративний примус;0 засоби забезпечення законності в державному управлінні;0 адміністративний процес, включаючи адміністративне судочинство.2. Особлива частина адміністративного права містить норми, що регулюють:0 управління економікою, промисловістю, агропромисловим комплексом;0 управління в соціально-культурній галузі (освіта, наука тощо);0 управління у сфері адміністративно-політичної діяльності (внутрішні справи, юстиція, зовнішні відносини тощо);0 міжгалузеве управління (статистика, стандартизація, ціноутворення тощо).Зміст загальної і особливої частин адміністративного права становить органічне єдине ціле. Норми загальної частини застосовуються до всіх інститутів особливої частини. Наприклад, загальні правила, що регулюють порядок підготовки, видання, набуття чинності та дію правових актів управління, реалізуються у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів управління у всіх галузях соціально-культурного будівництва з урахуванням їх специфіки.При цьому виокремлення структурних елементів у системі адміністративного права дає змогу краще зрозуміти принципи і механізм адміністративно-правового регулювання. Виходячи з цього, заслуговують на висвітлення ще не до кінця з'ясовані у правовій науці питання про підстави розмежування підгалузей та інститутів адміністративного права.
§ 2. Підгалузі та інститути в системі адміністративного праваБагатоманітність суспільних відносин, що становлять предмет адміністративного права, зумовлює виділення в системі цієї галузі відносно самостійних елементів. Останні виступають у вигляді сукупностей норм (так званих нормативних утворень), які мають назву підгалузей та інститутів адміністративного права.Підгалузь адміністративного права — це сукупність правових норм, що регулює суспільні відносини в певній сфері, котра виокремлюється в межах загального предмета адміністративного права.Поділ відносин, що становлять предмет адміністративного права, на сфери може здійснюватися за різними критеріями. Наприклад, окремі підгалузі адміністративного права можуть формуватися залежно від сфер державного управління. Зокрема, державне управління поділяється на державне управління у сфері економіки, державне управління у сфері соціально-культурного будівництва та державне управління у сфері адміністративно-політичного будівництва. У свою чергу, така велика сфера державного управління, як управління економікою, може бути поділена на державне управління в різних галузях промисловості, сільського господарства, будівництва, енергетики, транспорту, зв'язку тощо.Відповідно до такого поділу відбувається і поділ правових норм, з допомогою яких здійснюється правове регулювання у відповідній галузі державного управління. Звідси можуть виділятися такі підгалузі адміністративного права, як будівельне право, транспортне право, енергетичне право тощо.При цьому зазначені підгалузі адміністративного права можуть стати основою однойменних комплексних галузей права, якщо для регулювання певного виду суспільних відносин додатково використовуються методи інших галузей права, зокрема цивільного. При поділі за згаданим критерієм підгалузей адміністративного права буде стільки, скільки виокремлено самостійних сфер і галузей державного управління.Водночас у системі адміністративного права існують певні сукупності норм, які використовуються для регулювання державного управління незалежно від його конкретних сфер, але за умови достатнього рівня однорідності регульованих суспільних відносин. Такі сукупності норм дістали назву інститутів адміністративного права. Про них йшлося у попередньому параграфі, зокрема, при характеристиці змісту загальної частини адміністративного права.Крім інститутів, практичне значення мають такі нормативні утворення, котрі виступають як допоміжні «будівельні конструкції» для інститутів і підгалузей адміністративного права. Такі утворення можна умовно назвати субінститутами.Відповідно до структури суспільних відносин у сфері державного управління серед субінститутів адміністративного права можна виділити групи норм, що визначають:0 правовий статус суб'єктів — носіїв владних повноважень;0 правовий статус суб'єктів, котрі не мають владних повноважень;0 методи державного управління;0 форми державного управління;0 процедури державного управління;0 механізм забезпечення режиму законності в державному управлінні.Наприклад, до групи субінститутів, що визначають правовий статус суб'єктів — носіїв владних повноважень, мають бути віднесені субінститут центральних органів виконавчої влади, субінститут місцевих державних адміністрацій тощо.У свою чергу, субінститут центральних органів виконавчої влади являє собою сукупність адміністративно-правових норм, що визначають правовий статус міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких поширюється на всю територію країни. Норми цього субінституту, зокрема, містяться у Загальному положенні про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України, затвердженому Указом Президента України від 12.03.1996 p., а також в Указі Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15.12.1999 р.Субінститут місцевих державних адміністрацій утворюють норми, якими визначається правовий статус обласних і районних державних адміністрацій. Норми цього субінституту містяться переважно у Законі України «Про місцеві державні адміністрації».До групи субінститутів, що визначають методи державного управління, входять субінститути реєстрації, ліцензування, дозвільної системи тощо.Деякі з цих субінститутів оформлені у вигляді окремих законодавчих актів, а деякі складаються з норм, що містяться у різних нормативно-правових актах. Наприклад, у Законі України «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності» закріплено інститут ліцензування, описано загальні правила і порядок цієї діяльності, статус органів ліцензування, окреслено сфери використання такого методу державного управління, як ліцензування тощо. Так само можна розкрити зміст інших згаданих груп субінститутів адміністративного права.Оскільки кожен субінститут адміністративного права при його використанні для правового регулювання у конкретній сфері державного управління набуває характерних рис, притаманних цій сфері, то на основі багатьох субінститутів адміністративного права можна сформувати низку підгалузей, об'єднавши в них норми саме за ознакою їх зв'язку з певним субінститутом.Так, службове право (право публічної служби) як підгалузь адміністративного права об'єднує всі норми, що регулюють питання проходження служби в різних органах — державна служба в органах виконавчої влади, служба у Збройних Силах України, служба в органах внутрішніх справ, дипломатична служба, служба в органах місцевого самоврядування тощо. Адміністративно-деліктне право як підгалузь адміністративного права утворюють норми, що регулюють відносини адміністративної відповідальності в різних сферах державного управління; адміністративно-процедурне право — норми, що регулюють процедури діяльності органів виконавчої влади тощо.Оскільки субінститути адміністративного права самостійного значення не мають, то вони завжди перебувають під вирішальним впливом структурних елементів системи адміністративного права — його інститутів і підгалузей. Це підтверджує тезу про внутрішню єдність, цілісність системи адміністративного права.
§ 3. Адміністративне право — галузь публічного праваПоділ права на публічне і приватне Становлення в Україні демократичної, соціальної, правової держави висуває на порядок денний необхідність приведення системи права України у відповідність з тими принципами, на яких побудовані відповідні системи розвинених країн світу, зокрема європейських. Говорячи про наближення права України до європейських стандартів, не можна не сказати про дуалізм права, тобто його поділ на приватне та публічне, котрий, хоч і не закріплений офіційно, проте фактично існує в українському праві.Радянський період розвитку права лишив і можливості, й сенсу проведення будь-яких досліджень з цього питання, тому що офіційно дуалізм права визнано не було. І лише після перебудови і обрання посттоталітарними країнами курсу на побудову правової, демократичної держави з'явилися праці, присвячені цій проблематиці.Щодо загальної характеристики приватного права особливих труднощів не виникає. Зокрема, приватне право визнається як сукупність правил і норм, що стосуються статусу і захисту інтересів окремих осіб, котрі не знаходяться у взаєминах панування-підпорядкуван-ня, рівноправно і вільно встановлюють собі права і обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи1.Характерними рисами приватного права є рівність учасників відповідних відносин, їхня ініціативність при встановленні правовідносин, вільний розсуд при обранні правил поведінки, прямо не заборонених законодавством, позовний порядок захисту інтересів суб'єктів у суді тощо. Все це дістає відображення у диспозитивному методі правового регулювання.Натомість публічне право пов'язане насамперед з реалізацією публічної влади. Остання характеризується, по-перше, легальністю застосування сили у межах держави, по-друге, верховенством і обов'язковістю її рішень для будь-якої іншої влади, знеособ-леністю, загальністю, різноманітністю ресурсів тощо. Все це дістає відображення в імперативному методі правового регулювання, який визначає характер відносин, одним із суб'єктів яких обов'язково є суб'єкт публічної (державної або з боку місцевого самоврядування) влади. Отже, визначальною, іманентною ознакою публічного права є притаманний лише йому імперативний метод правового регулювання.Методи правового регулювання, які характеризують використання у даній сфері суспільних відносин тієї чи іншої комбінації способів юридичного впливу на ці відносини, мають вирішальний характер. Основні ознаки методів регулювання засвідчують: а) яке юридичне становище осіб, встановлене правовою нормою; б) з якими юридичними фактами пов'язане виникнення, зміна чи припинення правовідносин; в) як визначаються права і обов'язки суб'єктів правовідносин; г) як вони захищаються.Універсальними для права в цілому є імперативний та диспозитивний методи. Вони являють собою найтиповіші прийоми регулювання, які визначають головне у правовому статусі суб'єктів, у їх висхідних юридичних позиціях.Загальноприйнято, що імперативний метод (або метод субординації) характеризується тим, що регулювання «згори вниз» здійснюється на владно обов'язкових засадах. А диспозитивний метод (або метод координації) характерний для регулювання «знизу вгору». Тут вирішальний вплив справляє активність учасників суспільних відносин, що регулюються.Сутність імперативного методу полягає у забезпеченні організованості, впорядкованості життєдіяльності суспільства. Саме тому для публічного права характерний специфічний юридичний режим «па-нування-підпорядкування», відповідно до якого суб'єкти публічної влади мають право однобічно та безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших суб'єктів, визначати поведінку підвладних осіб, а вся система владних установ повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів влади, котрим інші особи мусять підкорятися.Поділ права на публічне і приватне є підґрунтям розмежування, у свою чергу, права адміністративного і цивільного як двох фундаментальних галузей національного права.Проте було б спрощенням обмежитися виокремленням у структурі національного права лише згаданих двох фундаментальних галузей. Адже юридичну першооснову інших галузей національного права становить конституційне право. Воно є підґрунтям решти інститутів і норм, на якому базуються галузі так званого першого рівня — цивільне, адміністративне і кримінальне (карне) право.Від названих трьох основних матеріальних галузей права вибудовуються генетичні зв'язки до так званих похідних галузей: фінансового, податкового, трудового, земельного тощо.Отже, до галузей публічного права традиційно належать конституційне, адміністративне, адміністративно-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне, міжнародне публічне право. Цей перелік не є незмінним, він періодично змінюється, поповнюється новими галузями, в тому числі похідними. Зокрема, до них слід було б віднести і таку галузь права другого рівня, що тільки формується, як муніципальне право.
Публічно-правові риси адміністративного права Адміністративне право як одна з основних галузей публічного права є найбільшим за обсягом свого змісту, регулює величезне коло суспільних відносин. Особливістю даних відносин є те, що вони виникають лише в результаті владної діяльності, діяльності від імені публічної влади, і в них завжди бере участь відповідний владарюючий суб'єкт — орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування тощо.Нова доктрина українського адміністративного права, яка створюється у нашій країні1 і про яку вже було сказано у вступній частині підручника, передбачає певне зміщення акцентів, нове розуміння публічності, зумовлене поверненням до основних людських цінностей, до визнання і закріплення невід'ємних, природних прав людини і громадянина.Тому публічний інтерес слід розуміти не як щось абстрактне, а як вагомий важель не тільки відображення, а й забезпечення реалізації сукупності індивідуальних інтересів членів громадянського суспільства. На це орієнтує і Конституція України, яка проголосила необхідність переходу від панівної у минулому ідеології домінування держави, державних інтересів над індивідуальними, до ідеології служіння держави інтересам людини, гарантування, забезпечення і захисту державою основних прав та свобод людини і громадянина.Метод публічного права — імперативний метод правового регулювання — є іманентним методом і права адміністративного, визначаючи специфіку впливу його норм на суспільні відносини, особливість юридичних режимів, що створюється даною галуззю права. Імперативний метод у публічному праві (як і диспозитивний у приватному праві) первинний, тобто властивий усім галузям публічного права.У різних галузях права первинні методи залежно від характеру суспільних відносин, що регулюються, а також інших соціальних факторів виступають у різних комбінаціях, сполученнях, хоча, як правило, з домінуванням якогось одного з них. Традиційно вважалося, що в адміністративному праві домінує імперативний метод, який тут виявляється у «чистому», класичному вигляді.Водночас не можна не визнати: щодо громадян — і це, на нашу думку, надзвичайно актуально для оновлюваного адміністративного права — застосовується загальнодозвільний принцип регулювання: «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Цей принцип завжди вважався винятковою ознакою методу приватного права. Проте, якщо українське суспільство ставить перед собою завдання побудови демократичної, правової держави, визнає пріоритет інтересів особистості щодо інтересів держави, то адміністративному праву не обійтися без найширшого використання цього принципу в регулюванні відповідних суспільних відносин.Отже, адміністративне право, котре нині в Україні перебуває на етапі серйозного реформування, є провідною галуззю публічного права, в якій притаманний останньому публічно-правовий (імперативний) метод органічно поєднується з використанням суттєвих ознак і елементів диспозитивного (приватно-правового) методу регулювання суспільних відносин.
§ 4. Зв'язки адміністративного права з іншими галузями українського праваЯк одна із фундаментальних галузей права, адміністративне право тісно пов'язане з іншими галузями українського права, і завдяки цим зв'язкам забезпечується цілісність правової системи в цілому.Найбільш тісний зв'язок існує між адміністративним і конституційним правом. Адже за допомогою норм конституційного права закладаються основи правового статусу цілої низки суб'єктів адміністративного права, фундамент, на якому вибудовується решта адміністративно-правових норм.Але цим не вичерпується зв'язок конституційного та адміністративного права. В нормах конституційного права закріплено окремі загальні принципи державного управління. Наприклад, принцип законності: у частині другій ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією і законами України. Цей принцип дістає втілення в нормативно-правових актах, які регламентують процедури діяльності органів виконавчої влади у різних сферах.Незважаючи на суттєві відмінності у методах правового регулювання, певні зв'язки існують між адміністративним і цивільним правом. В окремих випадках можуть співпадати елементи предмета регулювання зазначених галузей. Нормами адміністративного права, як і нормами права цивільного, регулюються певні майнові відносини. Але якщо для цивільного права характерною рисою є юридична рівноправність суб'єктів майнових відносин, то в адміністративному праві майнові відносини виникають, змінюються або припиняються у зв'язку з реалізацію суб'єктами своїх владних повноважень. Прикладом можуть бути відносини, пов'язані з приватизацією майна, що знаходиться у державній власності, або відносини, пов'язані з управлінням державним майном.Досить часто у вітчизняній практиці цивільні правовідносини перебувають у сфері адміністративно-правового регулювання, насамперед там, де для регулювання певних суспільних відносин не вистачає можливостей окремо кожної із зазначених галузей права.Наприклад, у загальному вигляді форма зовнішньоекономічних договорів визначається з допомогою норм цивільного права, але конкретні вимоги до інформації, яка має міститися у таких договорах, визначаються нормативно-правовими актами органів виконавчої влади, що містять норми адміністративного права. Аналогічно відбувається правове регулювання кредитних відносин. В загальному вигляді вимоги до кредитних договорів сформульовані в нормах цивільного права, але деталізовані вони у підзаконних нормативно-правових актах Національного банку України.Це загалом не означає «посягання» на самостійну роль цивільного права у регулюванні майнових відносин, але свідчить про те, що держава додатково застосовує адміністративно-правовий метод регулювання у тих випадках, коли регульовані відносини становлять значний інтерес саме для держави.Тісний зв'язок існує між адміністративним і кримінальним правом. Останнє як галузь суто охоронної спрямованості створює специфічний режим охорони відносин у сфері державного управління через встановлення кримінальної відповідальності за посягання на чинний порядок управління.Хоча у Кримінальному кодексі України порядок управління безпосередньо не визнано родовим об'єктом злочинів, нормами кримінального права встановлюється кримінальна відповідальність за злочини у сфері держаного управління як службовими особами, так й іншими суб'єктами і в той чи інший спосіб порушують встановлений порядок управління. До таких злочинів, зокрема, належать зловживання владою або службовим становищем; перевищення влади або службових повноважень; одержання або давання хабара; опір представникові влади, правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві; погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов'язок; самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи тощо.Зв'язок між адміністративною і кримінальною галузями права також виявляється у взаємодії між інститутами адміністративної і кримінальної відповідальності, які разом створюють, так би мовити, захисну оболонку для різних суспільних відносин. При цьому адміністративна відповідальність може розглядатись як профілактичний засіб щодо багатьох видів злочинних діянь, за які передбачена кримінальна відповідальність. Дуже часто зовні однакові діяння залежно від ступеня їх суспільної небезпеки можуть бути підставами як адміністративної, так і кримінальної відповідальності.Адміністративне право певним чином зв'язане і з трудовим правом. Спільною ознакою тут виступає регулювання відносин державної служби. Хоча державна служба є одним з провідних інститутів адміністративного права, але в тій частині, в якій державна служба має ознаки трудового процесу, вона регулюється з допомогою норм трудового права. Це стосується насамперед питань робочого часу, відпусток, дисциплінарної відповідальності державних службовців тощо.Крім того, за допомогою інституту адміністративної відповідальності забезпечується охорона трудових правовідносин. Наприклад, Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлено адміністративну відповідальність за порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці, а також за правопорушення, пов'язані з укладенням і виконанням колективних договорів.Дуже виразними є зв'язки, що існують між адміністративним правом і так званими комплексними, або предметними, галузями права, до яких належать фінансове, митне, податкове, банківське, підприємницьке, земельне, аграрне, екологічне галузі права. Особливості зв'язків з даними галузями полягають у тому, що, по-перше, в них широко використовується властивий публічному праву імперативний метод правового регулювання, а, по-друге, охоронна функція цих галузей реалізується переважно з допомогою інституту адміністративної відповідальності.Так, адміністративно-правовий метод регулювання широко використовується для регулювання відносин між органами Державної податкової служби та платниками податків, між органами Державної митної служби та суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, між Національним банком України та комерційними банками, між органами контролю у сфері екологічної безпеки та суб'єктами природокористування тощо.Певні зв'язки існують між адміністративним правом і процесуальними галузями права, такими, зокрема, як цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне право. Нормами цивільно-процесуального права врегульовано, наприклад, порядок вирішення судами деяких категорій справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.Що ж стосується кримінально-процесуального права, то за допомогою норм адміністративного права (зокрема інституту адміністративної відповідальності) забезпечується нормальне здійснення проваджень у випадках вчинення правопорушень окремими суб'єктами кримінального процесу. Зокрема, Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність за вияв неповаги до суду, злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів попереднього слідства або дізнання тощо.В цілому ж, зважаючи на те, що основу предмета адміністративного права утворюють відносини, що складаються у зв'язку з організацією виконання законів органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, практично не може існувати галузі права, яка б не була так чи інакше пов'язана з адміністративним правом. В цьому виявляється непересічне значення адміністративно-правової галузі у правовій системі будь-якої сучасної держави.
Глава 8. Джерела адміністративного права та адміністративне законодавство§ 1. Поняття джерел адміністративного праваУ юридичній літературі поняття «джерело права» неоднозначне. Проте традиційно під ним розуміють зовнішню форму вираження правових норм.Відповідно до положень теорії права джерелами права можуть виступати нормативно-правові акти, правові звичаї, судові прецеденти, правові угоди. Існує думка, що джерелом права є і способи, якими державні органи беруть участь у правотворенні. Тобто дане поняття розглядається як з позиції буття права, так і його встановлення.У руслі концептуального оновлення українського адміністративного права і у зв'язку з відходом від суто позитивістського (норма-тивістського) тлумачення права поняття «джерело права» необхідно розглядати в обох вказаних значеннях. Це дає змогу значно розширити уявлення про систему джерел адміністративного права.Так, до значення джерел права поступово наближаються рішення Конституційного Суду України. Щоправда, вони безпосередньо норм права не містять, але їх положення є підставами для встановлення, зміни чи припинення дії правових норм, у тому числі адміністративно-правових. Загалом же ця проблема залишається дискусійною і потребує ґрунтовнішого дослідження.До джерел адміністративного права належать також нормативно-правові акти громадських організацій або прийняті ними спільно з державними органами, якщо вони містять норми адміністративно-правового характеру.Нині об'єднання громадян не приймають таких приписів, але в Україні діють деякі з таких нормативно-правових актів радянського періоду. Наприклад, «Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ та організацій», що затверджені Держкомпраці Союзу РСР та ВЦРПС СРСР1. Втім слід зауважити, що перелічені в Типових правилах види дисциплінарних стягнень у практиці не застосовуються, оскільки в ст. 147 Кодексу законів про працю України (КЗпП) встановлено лише два основні дисциплінарні стягнення — догана і звільнення.Помітне місце серед джерея адміністративного права посідають акти органів місцевого самоврядування, в тому числі так звані загальнообов'язкові рішення, якими встановлюється адміністративна відповідальність. Звичайно, вони мають локальний характер, однак у них вирішуються (регулюються) важливі питання місцевого, регіонального значення.Суто адміністративно-правових актів досить мало. Наприклад, це Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП), Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» та деякі інші закони.Якщо нормативно-правовий акт охоплює поряд з нормами адміністративного права норми інших галузей права (фінансового, цивільного тощо), то для адміністративного права він буде джерелом лише у тій частині, котра має адміністративно-правовий характер.Судовий прецедент не може визнаватися джерелом права у правовій системі України. Однак є певні застереження щодо цього висновку. Зокрема, Конституційний Суд України може приймати рішення, які тягнуть фактичне скасування чи зміну норм правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Згідно із ст. 74 Закону України «Про Конституційний Суд» Конституційний Суд може вказати на преюдиційність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв'язку з правовідносинами, які виникли внаслідок дії неконституційного акту. Це означає, що рішення Конституційного Суду має загальнообов'язкову силу при вирішенні необмеженої кількості індивідуальних спорів, тобто має нормативний характер.Джерелом права може бути і правовий звичай — правило поведінки людей, яке склалося історично і набуває загального визнання внаслідок багаторазового повторення. Однак нині в Україні не зустрічається випадків прямого санкціонування державними органами правових звичаїв у сфері публічного управління, оскільки вони вже давно трансформувалися у діюче адміністративне право.Отже, джерела адміністративного права треба розуміти як зовнішні форми встановлення і вираження адміністративно-правових норм — акти правотворчості державних органів та організацій, органів місцевого самоврядування, прийняті в межах їхньої встановленої законодавством компетенції, а також: міжнародні угоди (договори) і міжнародно-правові акти, ратифіковані Україною.Потреби практичного розв'язання завдань щодо забезпечення комплексного регулювання публічного управління зумовлюють розмаїття і чисельність джерел адміністративного права. Це ускладнює процес реалізації адміністративно-правових норм державними та недержавними органами, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, громадянами. Тому вагоме теоретичне і практичне значення має їх поділ на види (групи), які розглядаються у наступному параграфі.
§ 2. Види джерел адміністративного праваНормативно-правові акти державних органів — найбільш численна група джерел адміністративного права. Вони утворюють систему, яка побудована відповідно до принципу верховенства закону.Місце конкретного джерела адміністративного права у цій системі визначається поняттям юридичної сили. Остання характеризує ступінь підпорядкування нормативно-правових актів, а саме: усі вони грунтуються на нормах Конституції і законів України, які мають найвищу юридичну силу; 0 нормативні акти вищих органів виконавчої влади є юридичною базою для актів, що приймаються органами виконавчої влади нижчого рівня; 0 акти центральних органів виконавчої влади мають більший масштаб дії, ніж аналогічні акти нижчих органів; 0 нормативні акти галузевого (відомчого) характеру ґрунтуються на джерелах загальнодержавного характеру. Основними видами нормативно-правових актів як джерел адміністративного права, за їх юридичною силою, є наступні.1. Закони як форма виявлення волі народу України закріплюють і регулюють найважливіші аспекти організації і діяльності органів виконавчої влади, державної служби, правового статусу особи у сфері державного управління, створюють режим відповідальності, а також регламентують порядок реалізації повноважень органів управління, правоохоронних, судових та інших органів. Закони бувають конституційні та звичайні.Конституція України як Основний Закон має вирішальне значення у встановленні основ правового регулювання державного управління, акумулює головні засади, задає управлінським відносинам цільову спрямованість. В Основному Законі визначаються система органів виконавчої влади, їх найважливіші повноваження, організація діяльності, зовнішні форми правових актів. Конституційні положення встановлюють основи адміністративно-правового статусу громадян, закріплюють право на участь об'єднань громадян і трудових колективів в управлінні державними і громадськими справами, обов'язки і відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення законності та дисципліни в державному управлінні.Проте роль Конституції України як засадничого джерела адміністративного права не може бути зведена лише до прямого регулювання основних питань управлінської діяльності. Деякі конституційні норми передбачають видання окремих законів — з метою конкретизації та деталізації конституційних положень, на яких базуватиметься поточне адміністративно-правове регулювання відповідних суспільних відносин. Так, після прийняття Конституції України розроблено і введено в дію чимало законів, що стосуються сфери адміністративно-правового регулювання. Це закони України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р.1, «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р.2, «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22.06.2000 р.3 та ін.Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законом можуть регулюватися: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організація державної статистики та інформатики; основи національної безпеки, організація Збройних Сил України; забезпечення громадського порядку, правовий режим державного кордону, воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації; діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них тощо.2. Постанови Верховної Ради України мають організаційно-правовий характер і за юридичною силою є наступним після законів рівнем. Ці акти бувають двох видів.По-перше, з їх допомогою парламент може вирішувати невідкладні питання керівництва державою, які віднесені до його компетенції, але не врегульовані у законах. Наприклад, Постанова Верховної Ради України від 15.08.1997 р. «Про інформацію Кабінету Міністрів України про ситуацію в сільському господарстві та невідкладні заходи щодо державної підтримки агропромислового комплексу»4.По-друге, парламент постановами вводить у дію нові закони, скасовує і змінює застарілі. Подібні акти здебільшого не містять правових норм, є нормативно-допоміжними. Але з огляду на їх правотвор-че значення', а також на те, що вони діють неодноразово — протягом існування головного акту (закону), їх також слід відносити до джерел права.Проте у деяких випадках у постановах парламенту містяться і норми права. Так, п. 2 Постанови Верховної Ради від 16 грудня 1993 р. «Про введення в дію Закону України «Про державну службу» встановлює загальнообов'язкове правило: «Дія Закону поширюється на працівників державних органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого та регіонального самоврядування»1.3. Укази Президента України — акти глави держави, що видаютьсй у межах його повноважень на основі та на виконання Конституції і законів України.Реалізуючи свої повноваження у сфері виконавчої влади, Президент України видає нормативно-правові акти, які насамперед стосуються створення і діяльності органів виконавчої влади. Так, з метою вдосконалення структури органів виконавчої влади, підвищення ефективності державного управління 15 грудня 1999 р. видано укази «Про систему центральних органів виконавчої влади» № 1572, «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» № 1573. Указами Президента затверджуються також положення про окремі міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.Президент приймає нормативні укази з питань державної служби, управління економікою, з питань розвитку підприємництва та з деяких інших важливих питань.Такі акти Президента України, як розпорядження, мають індивідуальний характер і норм права зазвичай не містять.4. Акти Кабінету Міністрів України, що мають нормативний характер, називаються постановами. Постанови уряду приймаються колегіально на його засіданнях. Цими актами конкретизуються положення законів України і указів Президента України, в тому числі з питань, які є предметом адміністративно-правового регулювання.Крім того, Кабінет Міністрів самостійно приймає рішення, які стосуються питань державного управління, віднесених до його компетенції. Ними, як і актами Президента, регулюються організація і діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, питання управління в сферах економічного, соціально-культурного розвитку, адміністративно-політичної діяльності.Постановами уряду (як і актами парламенту, Президента України, інших органів виконавчої влади) затверджуються статути, положення, правила, інструкції та деякі інші акти, що містять адміністративно-правові норми.Статут, положення — акт, який визначає організацію та діяльність окремих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, їх службовців та інших осіб у певних сферах діяльності (наприклад, Статут про дисципліну працівників зв'язку, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.1996 р.1).Правила — акт, що конкретизує норми права більш загального характеру з метою регулювання поведінки суб'єктів правовідносин у певних сферах державного управління і має процедурний характер (наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.1997 р. затверджені Правила надання послуг з водо-, теплопостачання та во-довідведення2).Інструкція — акт, яким роз'яснюється порядок застосування закону чи іншого акту більшої юридичної сили, створюється механізм їх реалізації (наприклад, Примірна інструкція діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.1997 р.3).Окрім постанов, Кабінет Міністрів України видає і такі акти, як розпорядження, котрі мають, як правило, індивідуальний характер і спрямовані на вирішення конкретних управлінських справ.5. Накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади — акти відомчого (галузевого) характеру, які видаються міністром, керівником іншого центрального органу виконавчої влади у одноосібному порядку. Накази можуть мати галузевий або міжгалузевий характер. Іноді центральні органи виконавчої влади видають спільні акти.6. Нормативно-правові акти Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим (АРК). Верховна Рада АРК приймає Конституцію АРК, яка затверджується Верховною Радою України, та інші нормативно-правові акти у формі рішень та постанов. Актами Верховної Ради АРК може здійснюватися самостійне адміністративно-правове регулювання з належних до її відання питань: сільського господарства, лісів; меліорації та кар'єрів; громадських робіт, ремесел і промислів благодійної діяльності; курортно-рекреаційної сфери та деяких інших.Нормативно-правовими актами Ради Міністрів АРК є постанови, які можуть прийматися з питань розвитку в регіоні економіки, соціальної сфери, фінансової, кредитної та цінової політики, промисловості, паливно-енергетичного комплексу, водогосподарського будівництва і зрошуваного землеробства та інших.7. Акти місцевих державних адміністрацій — розпорядження їх голів приймаються в одноосібному порядку і є обов'язковими для виконання на відповідній території (область, місто, район) всіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, громадянами.Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації видають накази, які в деяких випадках також можуть мати нормативний характер і є обов'язковими для певного кола підприємств, установ, інших організацій, що діють на відповідній території.8. Рішення місцевих рад (органів місцевого самоврядування) також можуть містити норми адміністративного права. Зокрема, органи місцевого самоврядування встановлюють загальнообов'язкові правила з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення у ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізо-отіями (п. 44,45 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст. 5 Кодексу України про адміністративні правопорушення).9. Акти органів управління державних підприємств, установ, організацій — накази їх керівників. Право цих керівників приймати норми права пов'язане з необхідністю реалізації компетенції власника майна, тобто держави в особі її органів. Накази приймаються одноосібно, їх дія поширюється на всі структурні підрозділи, відділи, служби, працівників відповідних утворень.Можливі випадки, коли ці акти поширюються і на громадян, які не є працівниками згаданих утворень, тобто мають зовнішню дію. Так, ст. 78 Кодексу торгівельного мореплавства України передбачає, що керівник порту (державного транспортного підприємства) видає обов'язкові постанови, що регулюють питання безпеки руху, охорони вантажів, майна порту і громадського порядку, проведення санітарних та протипожежних заходів у порту, охорони навколишнього природного середовища, порядку заходу суден у порт та виходу з нього1.Крім нормативно-правових актів державних органів, окремим видом джерел адміністративного права є міжнародні угоди (договори) України та міжнародно-правові акти, що ратифіковані Верховною Радою України. Відповідно до ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства. Міжнародно-правові акти регулюють і питання, які віднесені до адміністративно-правової сфери: захист прав і свобод людини і громадянина; правовий статус іноземців; порядок перетину державного кордону; взаємодія прикордонних військ та митних служб сусідніх держав; міжнародне транспортне сполучення; співробітництво у різних галузях народного господарства; боротьба із злочинністю. Такою є, наприклад, Угода між Україною і Республікою Польща «Про правовий режим українсько-польського кордону, співпрацю та взаємодію у прикордонних питаннях», ратифікована Верховною Радою України 14 липня 1993 р.За своєю юридичною силою норми міжнародних угод та міжнародно-правових актів посідають місце між нормами Конституції та звичайних законів.
§ 3. Адміністративне законодавство і форми його систематизаціїЯк з'ясовано вище, норми адміністративного права не можуть існувати без форм зовнішнього вираження нормативно-правових актів, які утворюють адміністративне законодавство.Адміністративне законодавство — це система нормативно-правових актів, у яких містяться найбільш загальні й важливі адміністративно-правові норми. Тому воно охоплює не всі нормативно-правові акти, а лише відповідні акти Верховної Ради, Президента України і Кабінету Міністрів України, тобто ті нормативно-правові акти, дія яких поширюється на всю територію країни.Є вагомі підстави додати до цього переліку також нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (тобто так зване відомче законодавство), але лише в тих випадках, коли вони визначають права і обов'язки громадян і підлягають реєстрації у встановленому законом порядку. При цьому слід зазначити, що обсяг відомчого законодавства щодо регулювання прав і обов'язків громадян повинен поступово скорочуватися, і в перспективі ці питання ма-ють вирішуватися на рівні законів і лише у випадках делегування ними повноважень актами органів виконавчої влади.Нормативно-правові акти інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, адміністрації державних підприємств, установ, організацій є джерелами права, але не входять до системи адміністративного законодавства.Система права зумовлює систему законодавства, і навпаки. У цілому вони співвідносяться як філософські категорії змісту та форми. Таке визначення має важливе значення для усвідомлення процесів їх розвитку, а саме: а) зміни у соціальних передумовах адміністративного права зумовлюють реформування адміністративного законодавства; б) активне оновлення форм вираження адміністративно-правових норм підносить на якісно новий рівень їх зміст.Адміністративному законодавству належить чільне місце у правовій системі. Щодо чинного адміністративного законодавства слід відзначити:0 досі діє певна частина нормативно-правових актів, які прийняті ще за радянських часів; 0 потребує приведення у відповідність до Конституції України той масив нормативно-правових актів, який прийнято у перші роки незалежності України; 0 останнім часом розвиваються принципово нові державно-управлінські явища, які потребують нормативного закріплення (інститути адміністративно-правових режимів, державної служби, адміністративної юстиції, адміністративних, управлінських послуг); 0 адміністративно-правові норми містяться у численних нормативних актах загальнодержавного, відомчого та місцевого характеру, що ускладнює їх застосування. Усе це вимагає перегляду змісту правового регулювання публічно-управлінської сфери, піднесення її на новий якісний рівень. Вирішальним засобом на цьому шляху є систематизація адміністративного законодавства.Взагалі під систематизацією законодавства розуміється впорядкування і вдосконалення чинних нормативно-правових актів шляхом їх опрацювання, перегляду і викладу в певному порядку у формі збірників (довідників) актів (предметних, системно-предметних, хронологічних та ін.) чи зведених кодифікаційних актів. Систематизація законодавства є об'єктивно необхідним елементом правової політики держави, засобом зміцнення правової основи державного і громадського життя.Основними формами систематизації законодавства, які відомі у законотворчій практиці та юридичній науці, є інкорпорація та кодифікація.Інкорпорація являє собою зовнішнє опрацювання законодавства, облік і об'єднання діючих нормативно-правових актів у певному порядку — за галуззю правового регулювання, роком видання, за алфавітом. Вона здійснюється заінтересованими органами, посадовими особами, науковими працівниками. Підготовлені ними інкорпоровані збірники не підлягають затвердженню.Інкорпорація має за мету полегшити пошук нормативного матеріалу та проведення наукових досліджень у галузі права, сприяти ефективнішій підготовці фахівців-юристів. До інкорпорованих збірників може бути включене лише чинне законодавство, нормативні акти у них викладаються з усіма змінами на момент видання. Так, прикладом предметної інкорпорації адміністративного законодавства є збірник нормативних актів «Законодавство України про адміністративну відповідальність», який видано редакцією Бюлетеня законодавства і юридичної практики України у 1997 р.Отже, інкорпорація законодавства — це впорядкування нормативно-правового масиву шляхом його опрацювання і викладу у вигляді хронологічних, предметних, алфавітних збірників. її можна розглядати як підготовчу стадію для проведення кодифікації законодавства.Кодифікація законодавства — це складніша і досконаліша форма систематизації, яка передбачає переосмислення, творчу переробку і якісне поліпшення існуючого законодавства. Результатом виступає новий зведений акт кодифікаційного типу (кодекс, статут, положення), який комплексно врегульовує окрему галузь суспільних відносин, відзначається логічною послідовністю, чіткістю структури. Завдяки цьому вдосконалюється зміст адміністративно-правових норм, припиняється дія застарілих норм, заповнюються прогалини в адміністративно-правовому регулюванні, створюються передумови для значного підвищення його ефективності. Кодифікація завжди має офіційний характер, здійснюється державними органами, які мають відповідну компетенцію. Докладніше про кодифікацію адміністративного законодавства йдеться у наступному параграфі.У теорії права виділяють ще одну форму систематизації законодавства — консолідацію, яка передбачає об'єднання виданих у різний часактів, що регулюють однорідні суспільні відносини, в один зведений нормативно-правовий акт, але без зміни їх змісту. Вона є доцільною за умов, коли одні й ті самі питання, які врегульовано правильно і повно (нема необхідності змінювати нові норми права), містяться у багатьох розрізнених актах, що ускладнює їх застосування.Консолідація має схожі риси як з інкорпорацією, так і з кодифікацією. Однак у теорії права ще недостатньо грунтовно висвітлено самостійне значення цієї форми систематизації законодавства.З урахуванням потреби змістовного, тобто відповідно до нових суспільних потреб, оновлення українського адміністративного права і наявності значної кількості застарілих норм, теоретичної і практичної невирішеності багатьох питань адміністративно-правового регулювання говорити про доцільність консолідації адміністративного законодавства на сучасному етапі нема підстав.§ 4. Кодифікація як провідна форма систематизації адміністративного законодавстваОптимальним результатом систематизації чинного адміністративного законодавства, безумовно, стало б прийняття Адміністративного кодексу України. Однак на відміну від деяких інших галузей права норми адміністративного права неможливо (з цілком об'єктивних причин) об'єднати в єдиному кодифікованому акті.Кодифікація адміністративного законодавства не може бути суцільною. Адже адміністративне право, як вже зазначалося, регулює надзвичайно широке коло управлінських відносин. Його норми містяться у численних актах різної юридичної сили. Крім того, нор-мотворчість у державному управлінні характеризується високою динамічністю, частою появою нових норм, що ускладнює зміст та структуру правового матеріалу, обмежує можливість його кодифікації.У зв'язку з цим упорядкування адміністративно-правових норм має здійснюватися шляхом поетапної кодифікації за окремими інститутами адміністративного права (за прикладом інституту адміністративної відповідальності) з наступною підготовкою та прийняттям Зводу адміністративного законодавства України.Для спрощення кодифікаційних робіт, з огляду на суттєву відмінність матеріальних і процесуальних норм адміністративного права, доцільно провести їх роздільну кодифікацію.Крім того, у науці адміністративного права адміністративно-процесуальне право дедалі частіше визнається окремою галуззю права. В сучасних умовах, у зв'язку з необхідністю встановлення чітких процедур взаємовідносин особи з державою, його роль значно підвищується.З огляду на це кодифікація процесуальних норм має першочергове значення. Тут необхідно прийняти такі законодавчі акти: Адміністративно-процедурний кодекс, Адміністративний процесуальний кодекс та новий Кодекс України про адміністративні проступки (доцільніша його назва — Кодекс адміністративної відповідальності).У цілому при кодифікації адміністративного законодавства слід керуватися наступними положеннями:а) предметом кодифікаційних робіт повинні стати головні, найважливіші адміністративно-правові норми;б) не слід кодифікувати норми особливої частини адміністративного права, які мають міжгалузевий характер;в) необхідна роздільна кодифікація матеріальних та процесуальних норм адміністративного правова.Реформування адміністративного права потребує і першочергового визначення принципів кодифікації — основних ідей, настанов, які визначають її зміст. Це відповідність цілей та характеру кодифікації рівню соціально-економічного розвитку суспільства; наукова обґрунтованість; визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина у правовому регулюванні управлінської діяльності; гармонізація національних норм із загальновизнаними міжнародно-правовими нормами; повнота, всебічність, комплексність, безперервність і поетапність кодифікації.Принцип відповідності цілей і характеру кодифікації рівню соціально-економічного розвитку суспільства означає, що адміністративно-правові норми, які підлягають кодифікації, повинні відповідати сучасним умовам життя, рівню розвитку суспільних відносин. В актах кодифікації мають бути відображені зміни, які відбулися після проголошення незалежності України, — перехід до ринкових механізмів регулювання економіки, становлення власної політичної системи (політичних партій, рухів, нової системи державних органів, побудованих згідно з принципом поділу влади), прийняття нового Основного Закону.Принцип наукової обґрунтованості кодифікаційних робіт означає, що кодифікація адміністративного права має ґрунтуватися на наукових засадах, які опрацьовані як у теорії права, так і у адміністративно-правовій науці. При цьому слід використовувати теоретичні положення щодо предмета і методу адміністративного права, його системи, адміністративно-правових норм і відносин, джерел права, нормо-творчості, систематизації законодавства, законодавчої техніки, історичного досвіду правотворення і кодифікації.Принцип пріоритету прав і свобод громадян у правовому регулюванні управлінської діяльності означає, що у процесі кодифікації адміністративного права необхідно реалізувати положення частини другої ст. З Конституції України, згідно з якими головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.Принцип гармонізації національних адміністративно-правових норм із загальновизнаними міжнародно-правовими нормами передбачає необхідність узгодження норм, що мають бути встановлені під час кодифікації адміністративного права, з міжнародно-правовими стандартами, гуманізацію правил поведінки у галузі державного управління, розширення кількості дозвільних приписів, модернізацію інституту адміністративної відповідальності.Принцип повноти, всебічності, комплексності, безперервності та поетапності кодифікації. Повнота кодифікації адміністративного законодавства означає, що кодифікацією мають бути охоплені адміністративно-правові норми, що регулюють усі без винятку суспільні відносини, котрі потребують такого регулювання, у тому числі ті, що виникли останнім часом.Всебічність означає оновлення не лише власне переліку і порядку розміщення адміністративно-правових норм, а й їхнього змісту.Комплексність передбачає необхідність узгодження законодавчих актів, що приймаються (кодексів), як між собою, так і з джерелами інших галузей права — конституційного, фінансового, екологічного, трудового та ін.Безперервність і поетапність означають поступовий характер кодифікаційних робіт: на першому етапі метою є прийняття низки кодексів (чи інших актів кодифікаційного типу), які б охоплювали своїм регулюванням окремі підгалузі та інститути адміністративного права, на другому — розробка більш узагальнених кодифікованих актів (наприклад, Кодексу загального адміністративного права України).Одним з факторів дієвості кодифікації є підготовленість самого адміністративного законодавства, ступінь його розробленості. Акти, що мають бути піддані систематизації, доцільно об'єднати у певні однорідні групи.Важливим кроком у вирішенні проблеми може стати офіційне затвердження Загальноправового класифікатора галузей законодавства України, проект якого розроблено науковцями^. У ньому є 48 позицій, що значно більше, ніж число галузей права у правовій системі України. Лише деяким галузям права (кримінальному, кримінально-процесуальному, кримінально-виконавчому, цивільному і цивільно-процесуальному) відповідає однойменна галузь законодавства.Що ж до адміністративного права, то його норми містяться щонайменше у 35 галузях законодавства. Це, наприклад, законодавство про освіту, законодавство про охорону здоров'я, законодавство про митну справу тощо. Інакше кажучи, адміністративне законодавство як єдина галузь законодавства України не розглядається. Фактично воно є складнішим, збірним явищем. Можна сказати, що адміністративне законодавство являє собою галузевий масив нормативно-правових актів. Як уже зазначалося, кодифікація адміністративного законодавства на сучасному етапі можлива за окремими підгалузями або інститутами адміністративного права, до яких можна віднести:О «Основи функціонування управлінських інститутів» з виокремленням інститутів — «Правове регулювання положення органів виконавчої влади», «Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування», «Адміністративно-правовий статус підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності»;0 «Правовий статус та гарантії реалізації прав і свобод громадян і надання їм послуг у сфері державного управління» з інститутами: «Надання послуг, пов'язаних з реалізацією конституційних прав і свобод громадян: медичних, у сфері культури, освіти та інших», «Реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності», «Ліцензійна діяльність», «Видача документів, що посвідчують права громадян і юридичних осіб» тощо; 0 «Державна служба (загальні питання)» з інститутами: «Державна служба в системі законодавчої влади», «Державна служба в органах виконавчої влади», «Державна служба в органах судової влади», «Державна служба у прокуратурі та інших правоохоронних органах»; 0 «Адміністративно-правові режими» з інститутами: «Надзвичайна ситуація», «Воєнний стан», «Митний режим» тощо; 0 «Адміністративний примус» з інститутами: «Адміністративне запобігання (попередження)», «Адміністративне припинення», «Адміністративна відповідальність», «Адміністративна відповідальність юридичних осіб»; 0 «Адміністративно-процесуальне законодавство» з інститутами: «Загальні адміністративні процедури», «Процедури забезпечення прав і свобод громадян у сфері державного управління», «Нормотворча діяльність органів виконавчої влади», «Провадження у справах про адміністративні правопорушення», «Адміністративне судочинство» тощо; О «Законодавство про контроль і нагляд у сфері державного управління»; 0 «Державне регулювання та управління в різних сферах державного життя» з інститутами: «Державне управління в економічній сфері» (законодавство про промисловість, капітальне будівництво, сільське господарство, у сфері фінансів і кредиту, про транспорт, зв'язок і т. ін.); «Державне управління соціально-культурним будівництвом» (законодавство про працю, соціальний захист, про освіту, культуру, науку, охорону здоров'я); «Державне управління у сфері адміністративно-політичної діяльності» (законодавство про збройні сили, органи внутрішніх справ, службу безпеки, органи юстиції, закордонних справ). Кодифікація, як і поточна законотворчість, має за мету впорядкування чинного адміністративного законодавства. Але тут йдеться вже не про якусь окрему галузь управління, а в цілому про всю систему, в тому числі впорядкування раніше виданих актів, об'єднання їх, по можливості, в одному кодифікаційному акті.Щодо кодифікації адміністративного законодавства вже висловлювалося багато думок, рекомендацій. Триває пошук оптимальних варіантів цієї роботи, форм її здійснення. Звернемо лише увагу на те, що успіх кодифікації залежить від: ступеня наукової розробки проблеми кодифікації; підготовленості законодавства до кодифікації; рівня розвинутості законодавства; стану його системності та структурованості; наявності головного або декількох основних законів, які охоплюють найважливіші норми галузі.Отже, адміністративне законодавство може бути кодифіковане як у межах своїх загальних засад (загальна кодифікація), так і в межах окремих підгалузей та інститутів права або сфер та галузей управління (спеціальна і галузева кодифікація). У всіх випадках кодифікація виступатиме як узагальнююче об'єднання значної частини існуючого нормативного масиву діючого адміністративного права.
§ 5. Адміністративний кодекс УРСР 1927р.: з досвіду створення і реалізаціїЯк відзначалося вище, сучасне адміністративне право України не має єдиного кодифікованого акту, де містилися б основні норми даної галузі. Водночас історія розвитку галузі та науки адміністративного права України знає Адміністративний кодекс, який було прийнято в Українській РСР у 1927 р. Це єдиний приклад кодифікації адміністративного права у колишньому Союзі РСР аж до 1980 p., коли були прийняті Основи законодавства СРСР про адміністративні правопорушення. На підставі згаданих Основ у союзних республіках протягом 1984—1986 pp. були прийняті Кодекси про адміністративні правопорушення. В Українській РСР подібний Кодекс було прийнято 07.12.1984 p., введено в дію 01.06.1985 р. Однак ці кодекси систематизували лише інститут адміністративної відповідальності, тоді як Адміністративний кодекс УРСР регулював значно ширше коло суспільних відносин.Підготовка Адміністративного кодексу. За п'ять років існування Радянської держави (з 1917 р.) накопичилося чимало правових норм, що регулювали діяльність управлінського апарату. Тому в 1923 р. у Російській Радянській Федеративній Соціалістичній Республіці (РРФСР) вперше було поставлено питання про кодифікацію радянського адміністративного права.Структура проекту Адміністративного кодексу РРФСР була досить розгорнутою. Однак у процесі роботи кодифікаційної комісії, до якої входили передусім представники Народного комісаріату внутрішніх справ, його обсяг значно скоротився, набув відомчого характеру. Проект дістав назву «Адміністративний статут» і мав регулювати діяльність органів НКВС (Наркомат внутрішніх справ). Він складався з двох частин: 1. Форми адміністративної діяльності; 2. Охорона революційного порядку.Надалі робота над цим документом привела до створення у 1925 р. проекту Адміністративного кодексу РРФСР, який так і не був прийнятий вищим органом влади. Але багато його положень знайшли відображення в окремих актах-правилах, циркулярах, інструкціях центральних відомств, зокрема НКВС. Крім того, сам процес опрацювання проекту мав велике значення для встановлення законності на місцях, результатом чого стало прийняття адміністративних кодексів та інших спеціальних актів у деяких губерніях. Зокрема, у травні 1923 р. Адміністративний кодекс був затверджений в Іркутську.В Українській РСР паралельно з РРФСР також велася робота з підготовки кодифікованого акту в галузі адміністративного права, яка виявилася успішнішою. Ця робота мала напружений характер. Труднощі пояснювалися тим, що в жодній з країн на той час, крім Португалії, не існувало Адміністративного кодексу, і зарубіжний досвід використати було неможливо.Водночас серед учених-адміністративістів велися широкі дискусії щодо визначення предмета адміністративного права. Адміністративне право розглядалось у двох значеннях: вузькому — як сукупність поліцейських (пов'язаних із застосуванням примусових заходів) норм (Ю. П. Мазуренко, С. С Кишкін та інші) і в широкому — як сукупність управлінських і поліцейських норм (О. Ф. Євтихієв, В. Л. Кобалевський). Прихильники першої точки зору відстоювали позицію, що Адміністративний кодекс має регулювати виключно діяльність органів НКВС, інші вчені виступали за включення до нього норм, які мали б також регулювати питання управління у різних сферах.Відомий на той час дослідник А. І. Єлістратов розглядав адміністративне право як таке, що має за мету впорядкувати відносини між людьми в галузі державного управління, а науку адміністративного права — як вчення про правовідносини в галузі державного управління1.У серпні 1924 р. проект Адміністративного кодексу УРСР вперше було внесено на розгляд Ради Народних Комісарів республіки. Після обговорення він був направлений на доопрацювання у зв'язку з необхідністю повнішого відображення в ньому основ революційної законності.Підготовчі кодифікаційні роботи тривали протягом 1925—1926 pp. 9 грудня 1926 р. Рада Народних Комісарів УРСР створила спеціальну комісію для остаточного редагування проекту Адміністративного кодексу, яку очолив заступник Народного комісара внутрішніх справ Н.А. Черлюнчакевич. На початку 1927 р. відбулося широке обговорення проекту серед представників громадськості, наукових і практичних працівників, у вищих навчальних закладах.14 березня 1927 р. проект Адміністративного кодексу УРСР розглядався на засіданні державно-адміністративної секції Харківського юридичного товариства1. Головував на засіданні Ю. П. Мазуренко. З доповідями виступали О. Ф. Євтихієв і І. К. Сухоплюєв, між якими розгорнулася гостра дискусія щодо змісту, структури Адміністративного кодексу, а також щодо предмета адміністративного права.О. Ф. Євтихієв визнав проект задовільним.лише з огляду на те, що він є першим досвідом. Учений також відзначив, що цей кодекс лише частково може бути названий адміністративним, оскільки не обіймає усіх тих норм, які наукою адміністративного права відносяться до адміністративних. Головна ідея кодексу, на його думку, надто підпорядкована інтересам роботи центрального апарату НКВС. Головним нововведенням кодексу стала передача у відання адміністративних органів права накладати адміністративні стягнення не лише за порушення постанов і правил, які вони видають. До цього це робили суди.Другий співдоповідач І. К. Сухоплюєв заперечував О. Ф. Євтихіє-ву, оскільки вважав, що Адміністративний кодекс УРСР містить норми адміністративного права у вузькому розумінні. Вносити до нього норми, що стосуються управління в галузі транспорту, освіти, медицини, охорони природи, він вважав недоцільним. Тому, на його думку, всі зауваження і пропозиції опонента слід залишити без розгляду.31 серпня-1927 р. Президія ВЦВК схвалила проект у цілому, а друга Сесія ВЦВК 10-го скликання його остаточно затвердила 12 жовтня 1927 р.1Розробники Адміністративного кодексу УРСР керувалися такими принципами: 1) запровадження революційної законності з метою зміцнення диктатури пролетаріату; 2) надання вольностей трудящим і ущемлення буржуазії; 3) визначення заходів примусу, які є не метою, а засобом і мають тенденції переходу до заходів переконання населення у необхідності добровільного виконання адміністративних приписів; 4) застосування заходів примусу при активному залученні до цього організацій трудящих (профспілки, парторганізації); 5) доведення до відома громадськості даних про заходи примусу; 6) підзвітність адміністративних органів організаціям трудящих; 7) узгодження адміністративної діяльності з інтересами національних меншин, врахування культурних та побутових особливостей місцевого населення; 8) визнання права на оскарження адміністративних розпоряджень за кожною організацією і приватною особою, а не лише за потерпілим; 9) відміна обов'язку отримувати попередній дозвіл на збори організації трудящих; 10) явочний порядок утворення громадських організацій; 11) спрощення порядку видачі посвідчень про особу міліцією чи сільськими радами з визнанням необов'язковості їх отримання; 12) спрощення порядку реєстрації товариств та спілок селян: у сільраді або у райвиконкомі, без опублікування; 13) заміна терміна «адміністративне стягнення» терміном «адміністративний вплив» і зменшення розмірів адміністративного впливу: із 300 карбованців штрафу і трьох місяців арешту до 100 карбованців і двох тижнів примусових робіт, з введенням громадської догани; 14) прискорення процедури оскарження, перегляду і відміни накладеного заходу адміністративного впливу і введення коротшого терміну (два місяці) на його виконання; 15) узгодження заходу адміністративного впливу з майновим становищем винного з правом його зміни в бік зменшення та ін.
Зміст Адміністративного кодексу Завдання Адміністративного кодексу було сформульовано таким чином: забезпечення революційної законності в адміністративній сфері та систематизація правил, які регулюють відповідно до основних принципів радянського ладу діяльність адміністративних органів та інших органів влади у цій галузі (ст. 1). Його положення визначали діяльність НКВС УРСР і Молдавської АРСР; адміністративних відділів окружних виконавчих комітетів; адміністративно-міліцейських відділів районних виконавчих комітетів; органів міліції і кримінального розшуку; міських, селищних рад, їх президій і сільських виконавців (ст. 10).Адміністративний кодекс складався з п'ятнадцяти розділів:Розділ І. Загальні засади.Розділ II. Адміністративні акти.Розділ III. Заходи адміністративного впливу.Розділ IV. Інші адміністративні примусові заходи.Розділ V. Трудовий відбуток на запобігання стихійному лиху та боротьбу з ним.Розділ VI. Обов'язки населення в справі охорони громадського порядку.Розділ VII. Громадянство УРСР, його набуття і втрата.Розділ VIII. Реєстрація і облік руху населення.Розділ IX. Товариства, спілки, клуби, з'їзди та збори.Розділ X. Правила про культи.Розділ XI. Прилюдні видовища, розваги й ігри.Розділ XII. Користування державним прапором УРСР і печатками.Розділ XIII. Нагляд адміністративних органів у галузі промисловості.Розділ XIV Нагляд адміністративних органів в галузі торгівлі.Розділ XV. Порядок оскарження дій місцевих адміністративних органів.У розділі І визначалися завдання Адміністративного кодексу, принципи діяльності державних органів у адміністративній галузі, сфера його дії. Визначались і методи управлінської діяльності адміністративних органів: застосування примусових заходів до правопорушників у єдності із заходами переконання (ст. 6).Розділ II був присвячений адміністративним актам, до числа яких відносили інструкції, циркуляри й обов'язкові постанови. Змістом інструкцій були загальні пояснення підлеглим посадовим особам і установам з питань впровадження у життя того чи іншого закону чи постанови радянської влади або пояснення їх змісту, а також виклад додаткових правил до законів і постанов у межах, ними встановлених (ст. 13). Предметом циркулярів визначено окремі з'ясувальні та директивні вказівки посадовим особам і установам, що стосувалися їх відомчої роботи (ст. 14). Інструкції і циркуляри органів міліції видавались у формі наказів. Було встановлено правило, за яким інструкції і циркуляри, що стосувалися прав і обов'язків населення, громадських організацій, державних установ і організацій різних відомств, підлягали обов'язковому опублікуванню в офіційних виданнях.У розділі 111 визначалися заходи адміністративного впливу, що застосовувалися за порушення обов'язкових постанов і за незначні правопорушення, закріплювався порядок провадження по цих справах, вимоги до процесуальних документів (протоколів, постанов), коло органів (посадових осіб), що мали право їх розглядати.За порушення обов'язкових постанов застосовувалися такі стягнення: оголошення громадської догани усно або у пресі; штраф до 100 крб.; примусові роботи на термін до одного місяця; арешт на термін не більше двох тижнів.НКВС Молдавської АРСР, адміністративним відділам окружних виконавчих комітетів, адміністративно-міліцейським відділам районних виконавчих комітетів надавалося право застосовувати заходи адміністративного впливу за такі незначні правопорушення: а) порушення будівельних і протипожежних правил, правил у галузі охорони здоров'я, якщо воно не спричинило тяжких наслідків; б) за неповідомлення органів влади про інфекційні захворювання людей чи падіж худоби, за винятком дій, передбачених Кримінальним кодексом УРСР; в) за зберігання вогнепальної зброї невійськового зразка без дозволу чи реєстрації; г) за носіння встановленої форми одягу особами, які не мають на те право; д) за користування чужими документами для посвідчення особи; є) за самовільне залишення місця перебування, призначеного розпорядженням судових чи адміністративних органів, поява у місцевості, перебування в якій даній особі заборонено; є) неподання у встановленій формі відомостей головами правлінь кооперативів, артілей, різних товариств, які створені з метою отримання прибутку приватними підприємцями, про їхню діяльність; ж) за порушення порядку ведення торгових книг, неподання документів посадовим особам тощо.До інших адміністративно-примусових заходів (розділ IV) у кодексі відносилися: особисте затримання; обшуки і вилучення; застосування зброї; стягнення сум неподаткового характеру в безспірному порядку; реквізиція і конфіскація; надзвичайні заходи охорони революційного ладу.Надзвичайні заходи охорони революційного ладу передбачали проголошення: а) надзвичайного стану; б) воєнного стану.Одним із суттєвих досягнень Адміністративного кодексу стало законодавче закріплення порядку оскарження дій адміністративних органів, що розглядались як одна із гарантій забезпечення прав громадян і режиму законності у діяльності державних органів (розділ XV). Скарги могли подавати зацікавлені установи, організації і особи, у тому числі ті, чиї права безпосередньо не порушені. Вони мали подаватися до вищого адміністративного органу або органу, дії якого оскаржуються протягом місячного строку з того дня, коли скаржникові стала офіційно відома оскаржувана дія. Громадяни могли подавати скарги як письмово, так і усно. Компетентні органи зобов'язані були протягом двох тижнів з часу отримання скарги і матеріалів до неї розглянути її, винести постанову і у триденний термін письмово повідомити скаржникові. На вищі адміністративні органи покладався обов'язок наглядати за дотриманням порядку прийняття скарг і притягати до відповідальності осіб, що його порушили.Отже, хоча Адміністративний кодекс УРСР 1927 р. і не охопив усіх норм адміністративного законодавства, він став основною формою вираження адміністративно-правових норм, що діяли на той час, об'єднав у собі законодавство про форми адміністративної діяльності, примусові повноваження адміністративної влади, адміністративний нагляд у галузі промисловості й торгівлі, порядок оскарження незаконних дій адміністрації тощо.Подальша доля Адміністративного кодексу. У наступні роки Адміністративний кодекс УРСР постійно змінювався і доповнювався. Вже на початку 1928 р. було розширено зміст ст. 72 (відповідальність за незначні правопорушення), до якої ввійшли норми, що встановлювали відповідальність за незаконну відмову від прийняття опікунства тощо; а також ст. 103 (безспірне стягнення неподаткових сум), яку доповнено пунктом про стягнення недоїмки по самообкла-данню1. Одразу після цього Кодекс доповнюється ст. 781(відповідальність за приховання об'єктів оподаткування сільськогосподарським податком): райвиконкоми отримують право накладати штрафи за переховування об'єктів оподаткування єдиним сільськогосподарським податком1.ЗО серпня 1929 р. ЦВК і РНК УРСР прийняли Постанову, якою до Адміністративного кодексу внесено чимало важливих змін, пов'язаних з: узгодженням положень кодексу із законодавством СРСР; розширенням прав місцевих рад у галузі видання обов'язкових постанов, за порушення яких передбачалося застосування заходів адміністративного впливу; уточненням порядку провадження по справах про порушення загальнообов'язкових постанов (передбачено направлення протоколу про порушення, що вчинене військовослужбовцем, до командира військової частини); переглядом системи органів, які мають право застосовувати заходи адміністративного впливу (ст. 47); встановленням відповідальності дорослих за вчинення правопорушень неповнолітніми в їх інтересах (ст. 478); обмеженням застосування штрафів у адміністративному порядку; більш точним визначенням поняття незначних правопорушень; спрощенням порядку поновлення втрачених документів та інших2.21 березня 1934 р. Постановою ЦВК і РНК УРСР були внесені суттєві зміни до системи адміністративних стягнень, що застосовувалися за порушення загальнообов'язкових постанов, вчинення незначних правопорушень3. Арешт як захід адміністративного впливу відмінявся, у зв'язку з чим була дана нова редакція ст. 46 Кодексу.Протягом 30-х років у зв'язку зі змінами у законодавстві, виданням спеціальних нормативних актів органами влади СРСР і Української РСР з ряду питань окремі розділи, глави і статті Адміністративного кодексу були або скасовані, або не діяли. Так, Постановою РНК СРСР 25 травня 1931 р. було затверджено Положення про робітничо-селянську міліцію, яке створювало правові підстави для діяльності цього державного органу в галузі охорони революційного порядку і громадської безпеки, встановлювало систему заходів адміністративного примусу, що нею застосовуються, і повноваження у цій сфері1.Багато положень Кодексу втратило чинність після прийняття Конституції СРСР 1936 p., яка встановила нову систему органів влади і управління, а також назву їх нормативних актів (зокрема, місцеві Ради приймали вже не обов'язкові постанови, а рішення та розпорядження). Після прийняття нового Основного Закону розпочалися роботи з оновлення змісту Адміністративного кодексу, однак вони були припинені з початком Великої Вітчизняної війни.У 1947 р. за дорученням уряду УРСР колишні НКВС і НКЮ підготували проект нового Адміністративного кодексу, який зберігав систему Кодексу 1927 р. з доповненням розділами, що регулювали відносини у діяльності міліції щодо здійснення паспортного режиму, правил дозвільної системи, порядку обліку транспортних засобів. Однак цей проект не відповідав новим вимогам і не був прийнятий2.На початку 50-х років Адміністративний кодекс УРСР став бібліографічною рідкістю. Тому в 1956 р. Міністерство юстиції УРСР видало його у витягах з додатком систематизованих законодавчих та інструктивних матеріалів3. Це видання мало службовий характер і було розраховане головним чином на працівників місцевих органів державної влади і управління. З тексту цього Кодексу були вилучені посилання на Молдавську АРСР у зв'язку з її перетворенням на союзну республіку, а також на округи і різні окружні органи, яких на той час вже не було.Після видання Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 15 грудня 1961 р. щодо обмеження застосування штрафів, які накладаються в адміністративному порядку, Адміністративний кодекс в частині застосування штрафів, а також прийняття загальнообов'язкових рішень місцевими Радами та їх виконкомами втратив силу4.Питання про розробку нового Адміністративного кодексу Української РСР ставилося під час масових кодифікаційних робіт у 60-х роках XX ст. Однак новий Адміністративний кодекс як єдиний узагальнюючий акт так і не був створений.
РОЗДІЛIV. РЕАЛІЗАЦІЯ НОРМ АДМІНІСТРАТИВНОЮ ПРАВА ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИГлава 9 Реалізація адміністративно-правових норм§ 1. Поняття і форми реалізації адміністративно-правових нормДля того, щоб норми адміністративного права були втілені в життя, необхідна їх реалізація.Із теорії права відомо, що реалізація права — це втілення у діяльності суб'єктів права приписів правових норм, встановлених або санкціонованих державою. Інакше кажучи, це перетворення правових норм у правомірну поведінку суб'єктів права в результаті дотримання заборон, виконання (чи дотримання) обов'язків, здобуття чи використання прав.Проблема реалізації правових норм ще недостатньо досліджена в юридичній науці насамперед тому, що, як слушно відзначив російський дослідник Д. А. Керімов, не можна обмежувати рамки цієї проблеми лише вивченням практики застосування права у випадках правопорушень та злочинності. Не менш важливо узагальнювати і позитивний вплив права, законодавства. Для розв'язання цього завдання необхідно у процесі досліджень виявляти ті ланки, через які здійснюється правовий вплив на регульовані відносини та досягається запланований результат1.Виходячи з теоретичних засад сучасної правової науки, можна виділити такі ознаки реалізації правових норм: 0 завжди правомірна поведінка;0 діяльність, пов'язана з досягненням певного результату, передбаченого нормою права; 0 вольова поведінка, коли суб'єкт права узгоджує свою поведінку з вимогами норм права. До того ж особливості реалізації норм права зумовлюються належністю норми до тієї чи іншої галузі права.Реалізація адміністративно-правових норм означає практичне втілення правил поведінки (приписів), які вони містять, у діяльність суб'єктів суспільних відносин, що перебувають у сфері регулювання адміністративного права. У процесі реалізації норм адміністративного права правові приписи втілюються в життя всіма суб'єктами (сторонами) регульованих суспільних відносин, але роль кожного суб'єкта у цьому процесі визначається відповідно до їх адміністративно-правового статусу.В юридичній літературі існує кілька підходів до визначення форм реалізації адміністративно-правових норм (іноді їх називають способами реалізації).Деякі вчені-адміністративісти виділяють чотири способи реалізації норм: 1) виконання; 2) використання; 3) дотримання; 4) застосування1. Інші фахівці визнають тільки два способи: 1) виконання та 2) застосування, розглядаючи їх як основні варіанти реалізації, до яких іноді додаються дотримання та використання як форми виконання2.На нашу думку, переконливішим є виділення трьох самостійних форм реалізації адміністративно-правових норм:1) виконання норм;2) використання норм;3) застосування норм.Виконання адміністративно-правових норм полягає у тому, що учасники регульованих відносин точно слідують приписам, які містяться в нормах щодо їх обов'язків (щодо обов'язкових дій або обов'язків утримуватися від певних дій). У виконанні приписів адміністративно-правових норм беруть участь всі можливі учасники відносин, тобто всі, кому адресовані конкретні норми. І виконання цими суб'єктами приписів, які містяться в нормах, може здійснюватися незалежно (а інколи навіть всупереч) від їхнього бажання1.Щодо дотримання приписів норм слід зазначити, що це також точне слідування цим приписам щодо обов'язків утримуватися від здійснення заборонених нормами дій. Як і виконання, дотримання здійснюється незалежно від бажання суб'єктів регульованих відносин. Отже, дотримання не слід розглядати як самостійну форму реалізації адміністративно-правових норм, оскільки воно пов'язане з реакцією учасників управлінських відносин на заборони і, по суті, є конкретним проявом такої форми реалізації норм, як їх виконання2.Більше того, дотримання можна вважати основою реалізації адміністративно-правових норм у будь-якому з її способів (форм).Використання адміністративно-правових норм полягає в активній поведінці суб'єктів правовідносин щодо добровільного, тобто за їх власним бажанням, здійснення наданих їм прав у сфері державного управління.Як зазначалося, використання іноді не розглядають як самостійну форму реалізації адміністративно-правових норм. Прихильники такого підходу розглядають використання лише як елемент додаткової характеристики виконання дозвільних норм3.Навряд чи можна погодитися з такою позицією. Адже на відміну від виконання, де, повторимо, слідування приписам правової норми здійснюється незалежно від бажання суб'єктів, яким ця норма адресована, при використанні норми суб'єкт правовідносин здійснює правомірні дії для реалізації своїх суб'єктивних прав за власним бажанням. Він сам вирішує, скористатися наданим адміністративно-правовою нормою правом чи утриматися від його використання.Нарешті, застосування найчастіше розглядається як специфічна, суттєво відмінна від інших форма реалізації адміністративно-правових норм. Враховуючи це, доцільно окремо зупинитися на характеристиці цієї особливої форми реалізації адміністративно-правових норм
§ 2. Застосування адміністративно-правових норм як особлива форма їх реалізаціїУ теорії права поширене розуміння застосування норм права як підза-конної діяльності компетентних державних органів, уповноважених на це недержавних суб'єктів, у тому числі громадських організацій або їх посадових осіб, котра полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними певних норм1. При цьому вважають, що застосування є конкретизацією правової норми2.Деякі вчені підтримують виділення такого різновиду застосування норм права, як нормативне правозастосування, суть якого полягає у тому, що на базі нормативного акту вищої юридичної сили приймається конкретизуючий його нормативний акт3.Інакше кажучи, застосування на відміну від використання і виконання є юридично-владною діяльністю, яка не може бути пов'язана з бажанням (чи з його відсутністю) уповноваженого суб'єкта, а має здійснюватися за появи певних умов, обставин4. Застосування відрізняється від інших форм реалізації адміністративно-правових норм насамперед тим, що воно є прерогативою спеціальних, уповноважених на те органів і посадових осіб, а у передбачених чинним законодавством випадках віднесено до компетенції судів.Це свідчить про те, що застосування адміністративно-правових норм може здійснюватися лише суб'єктами, які наділені повноваженнями юридично-владного характеру. Громадяни та інші приватні (в тому числі юридичні) особи таких повноважень не мають.Виходячи з наведеного, застосування адміністративно-правових норм дістає вираження у практичному вирішенні конкретних питань шляхом прийняття уповноваженим суб'єктом (органом, організацією, посадовою особою) обов'язкових до виконання індивідуальних юридично-владних рішень (актів) відповідно до вимог матеріальних та процесуальних норм. Ці акти видаються щодо конкретних справ у сфері діяльності переважно органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування.Основною метою застосування адміністративно-правової норми є втілення її приписів щодо суб'єктів конкретних адміністративно-правових відносин залежно від характеру відповідної життєвої ситуації, в яку потрапляють учасники таких відносин. Рішення уповноваженого органу щодо варіанту належної поведінки учасників правовідносин у зазначеній ситуації через встановлення їхніх прав чи обов'язків, є актом застосування.Акт застосування (або правозастосовчий акт) — це оформлене відповідним чином юридично-владне рішення уповноваженого органу, посадової особи щодо встановлення (зміни, скасування) суб'єктивних прав і обов'язків персоніфікованих суб'єктів адміністративно-правових відносин для вирішення конкретних питань у сфері державного управління і місцевого самоврядування.Правозастосовчі акти належать до індивідуальних правових актів управління, котрі розглядатимуться у гл. 16 підручника. А тут зауважимо, що індивідуальний акт управління може бути виданий не лише у зв'язку із застосуванням адміністративно-правової норми, а й у зв'язку з її реалізацією в будь-якій іншій формі — виконання або використання.Вирішальна відмінність правозастосовчих актів полягає у тому, що саме «вони встановлюють, змінюють, скасовують права й обов'язки конкретних суб'єктів у кожній життєвій ситуації»1.Серед актів застосування виділяють акти застосування диспозиції правової норми та акти застосування санкції правової норми. Хоча такий поділ щодо застосування процесуальних норм неоднозначно сприймається окремими правознавцями. Незважаючи на дискусії щодо видів актів застосування, в їх загальній характеристиці незмінним є те, що кожний такий акт: 0 має індивідуальний характер;0 має юридично обов'язковий характер — виконання акту гарантується, а в разі необхідності забезпечується державним примусом; 0 видається в односторонньому порядку — органом застосування норм адміністративного права, і згода інших учасників правовідносин на це не потрібна. Діяльність уповноважених суб'єктів щодо підготовки та видання правозастосовчих актів становить зміст так званої правозастосовчої діяльності у сфері адміністративно-правового регулювання (тобто адміністративного правозастосування).
§ 3. Основні риси правозастосовчоїдіяльностіПроцес правозастосовчої діяльності (або процес правозастосування) складається з певних етапів. У науковій літературі виділяють такі етапи процесу правозастосування:0 встановлення фактичних обставин, що характеризують факт, який потребує юридичної оцінки. Можливість застосування правової норми зумовлена тим, що фактичні обставини повинні бути у сфері нормативно-правового регулювання, тобто бути юридичними фактами, передбаченими нормами права як підстава для виникнення, зміни чи припинення правовідносин; 0 правова кваліфікація — це правова оцінка фактичних обставин, які мали місце, вибір відповідної норми права, котру слід застосувати, та з'ясування суті й змісту норми (тобто її тлумачення); 0 прийняття за наявним фактом владно-юридичного рішення (акту застосування); 0 виконання цього акту (власне застосування норми права) та контроль за цим виконанням1. Серед особливостей правозастосовчої діяльності можна виділити такі. Застосування адміністративно-правових норм здійснюється лише державними органами та іншими суб'єктами, які наділені владними повноваженнями (або їх посадовими особами) і в межах своєї компетенції мають право приймати обов'язкові для інших суб'єктів адміністративного права рішення. При цьому для органів виконавчої влади застосування норм адміністративного права є основною частиною їх правозастосовчої діяльності, а для інших органів держави — допоміжним напрямом зазначеної діяльності, пов'язаної із застосуванням норм інших галузей права, позаяк ці органи застосовують норми адміністративного права переважно для регулювання внутрішньоорганізаційних відносин2.Застосування норм адміністративного права — це насамперед застосування диспозиції норми. Диспозиція може застосовуватися всіма суб'єктами правозастосування, тоді як санкція правової норми — тільки спеціально уповноваженими на це органами держави і органами місцевого самоврядування (у визначених чинним законодавством випадках — судом або іншими уповноваженими на це суб'єктами).Правозастосування є юридично значущою діяльністю тільки тоді, коли відбувається на підставі правових норм і в порядку, передбаченому законодавством.Правозастосовча діяльність спрямована на встановлення індивідуальних правових наслідків — суб'єктивних прав і обов'язків та їх реалізацію шляхом прийняття індивідуального правового рішення щодо персоніфікованих суб'єктів — правозастосовчого акту.У характеристиці правозастосовчої діяльності важливе місце посідає визначення основних вимог щодо забезпечення належної реалізації норм адміністративного права. Серед зазначених вимог слід виділити законність адміністративного правозастосування, яка полягає в наступному:0 уповноважені органи і посадові особи в процесі вирішення справи зобов'язані застосовувати адміністративно-правові норми лише в чітко окреслених законодавством межах їх компетенції; 0 зазначені суб'єкти правозастосовчої діяльності повинні застосовувати адміністративно-правові норми точно та однаково відповідно до їх змісту; 0 застосування адміністративно-правових норм здійснюється уповноваженими на те органами і посадовими особами відповідно до вимог процесуальних норм з адміністративного права; 0 застосування норм адміністративного права здійснюється своєчасно та лише в тому обсязі та значенні, які передбачені самою нормою; 0 здійснення постійного нагляду та контролю щодо застосування уповноваженими органами і посадовими особами норм адміністративного права. Крім того, важливі вимоги обґрунтованості та доцільності адміністративного правозастосування. Вимога обґрунтованості зобов'язує суб'єкта правозастосування вирішувати справу після всебічної перевірки фактів. Вимога доцільності полягає в тому, що суб'єкт застосування адміністративно-правової норми, з'ясувавши її зміст і розібравшись у фактичних обставинах справи, зобов'язаний прийняти найбільш доцільне рішення.Матеріальним результатом реалізації норм адміністративного права виступають адміністративно-правові відносини, розгляд яких міститься у наступній главі підручника.
Глава 10. Адміністративно-правові відносини§ 1. Категорія «адміністративно-правові відносини» у науці адміністративного праваПравовідносини належать до фундаментальних категорій науки адміністративного права. Саме у правовідносинах воно існує, діє, живе. У них найбільш рельєфно відображаються специфіка методу адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. Місце і значення адміністративно-правових відносин в теорії адміністративного права зумовлено також тим, що будь-яке питання з цього приводу своїми коріннями сягає сутності предмета адміністративного права1.Доля названої категорії складна. З одного боку, вона потрапила в залежність від колишніх ідеологічних уявлень про суспільні відносини. Згідно з ними адміністративно-правові відносини мали розглядатися: а) виключно з позицій поділу суспільних відносин на матеріальні й надбудовні, або первинні та вторинні; б) як частка суспільних відносин. З іншого боку, згадана категорія потрапила в залежність від традиційних поглядів на адміністративне право як засіб безперечного впливу держави на суспільні процеси і застосування у відносинах «держава — громадянин» адміністративно-примусових заходів. Неприйняття інших наукових поглядів ускладнило теоретичне осмислення сутності адміністративно-правових відносин, зробило поняття останніх абстрактно-схоластичним, безпідставно відокремило від проголошених прав людини.Розвиток наукових знань про адміністративно-правові відносини пройшов декілька етапів. На початку XX ст. їх поняття вважалося вихідним пунктом адміністративно-правової доктрини, головною категорією науки і включалося до розуміння змісту права.Починаючи з 30-х років акценти у поглядах на поняття права у вітчизняній науці поступово зміщуються. Врешті-решт запанував позитивістський погляд на право як на систему діючих юридичних норм. Внаслідок цього значно зменшилася увага до проблеми адміністративних правовідносин.Із середини 50-х років XX ст. починає розвиватися й отримує достатню аргументацію так званий широкий підхід до сутності права. В результаті до поняття права і механізму адміністративно-правового регулювання почали включатися як норми, так і правовідносини1.З 90-х років в українському правознавстві основне навантаження у проблемі правовідносин зміщується у практичну площину. Здійснюється пошук відповідей на питання щодо: впливу теоретичних досліджень на характеристики суб'єктів правовідносин; співвідношення оцінок соціальної цінності адміністративно-правових відносин, котрі даються, з одного боку, у наукових публікаціях, а з іншого — безпосередніми користувачами прав і обов'язків у сфері державного управління. Саме дослідження українських вчених дають змогу вивести дискусійні аспекти цієї проблеми з рівня суто теоретичних міркувань у практичне русло державної діяльності2.Конституція України закріпила принципово нову роль держави у відносинах з людиною. Відтепер держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а її головним обов'язком є захист і забезпечення реалізації прав і свобод людини. Отже, зроблено перехід до нової ідеології державної, в тому числі виконавчої, влади, і ця ідеологія — служіння держави інтересам людини.У теорії адміністративного права майже не звертається увага на здатність адміністративно-правових відносин визначати рівень реального використання громадянами своїх прав і свобод, висвітлювати рівень їх довіри до державної влади і органів державного управління. Досить порівняти випадки виникнення чи невиникнення таких відносин з ініціативи громадян, коли за реальними обставинами вони б мусили виникнути. Якщо громадяни охоче йдуть на їх встановлення, то органи держави користуються довірою, а рівень правового життя у суспільстві відповідає демократичним стандартам. Якщо громадяни ухиляються від правових зв'язків з державними органами й останні, як правило, самі ініціюють їх виникнення, то у встановленому правовому порядку є серйозні вади.У зв'язку з цим важливим чинником впровадження нової ідеології, здійснення реформи державного управління, утвердження концептуально нової доктрини адміністративного права є перебудова за новими принципами теоретичної моделі адміністративно-правових відносин. Це повинні бути переважно публічно-сервісні відносини, тобто відносини, у межах яких і завдяки яким держава обслуговує правомірні потреби й інтереси приватних осіб.Адміністративно-правові відносини не є якимось автономним юридичним явищем. Вони нерозривно зв'язані із суспільними відносинами, нормами права, юридичними фактами та іншими соціально-правовими категоріями. Більше того, всі вони взаємозалежні.Саме тому визначення поняття, змісту адміністративно-правових відносин, їх правової природи та основних рис пов'язане із з'ясуванням їх взаємозв'язків і співвідноситься з такими категоріями, як суспільні відносини, адміністративно-правова норма, юридичний факт, суб'єкт правовідносин.
§ 2. Поняття і зміст адміністративно-правових відносинАдміністративно-правові відносини (або адміністративні правовідносини) традиційно розглядаються як результат регулюючого впливу адміністративно-правової норми на суспільні відносини, внаслідок чого вони перетворюються на правові відносини. Ключовою тут є теза про те, що адміністративно-правової форми можуть набути різні види суспільних відносин, і насамперед державно-управлінські відносини, котрі становлять вагому частку в змісті предмета адміністративно-правового регулювання.У цьому зв'язку важливо з'ясувати, чи можливе взагалі здійснення регулювання нормами адміністративного права за межами правовідносин? Адміністративно-правова практика дає на це питання позитивну відповідь. Дійсно, реалізація адміністративно-правових норм шляхом їх додержання (яке виступає різновидом виконання цих норм) відбувається поза адміністративними правовідносинами. Адже такий варіант реалізації норм являє собою пасивну поведінку суб'єкта адміністративного права, який не допускає порушень приписів відповідних норм, і тому ця поведінка не потребує взаємодії з іншими суб'єктами.Адміністративно-правові відносини — це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, в яких їх сторони (суб'єкти) взаємозв'язані й взаємодіють шляхом здійснення суб'єктивних прав і обов'язків, встановлених і гарантованих відповідними адміністративно-правовими нормами.Отже, першорядна роль у визначенні змісту адміністративно-правових відносин належить їх сторонам (суб'єктам). Такими сторонами виступають суб'єкти адміністративного права, тобто носії передбачених адміністративно-правовими нормами прав і обов'язків, котрі здатні ці права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати.Вирішальною особливістю адміністративно-правових відносин є те, що однією із сторін завжди є носій юридично-владних повноважень щодо інших суб'єктів, якими його наділяють адміністративно-правові норми. Адміністративно-правові відносини формуються, як правило, в особливій сфері суспільного життя — публічному (державному і самоврядному) управлінні, і насамперед у зв'язку із здійсненням органами виконавчої влади своїх владно-розпорядчих функцій. Ця особливість адміністративних правовідносин прямо випливає зі змісту предмета адміністративно-правового регулювання.Адміністративні правовідносини можуть виникати за ініціативою будь-якої із сторін. Проте згода або бажання другої сторони не є обов'язковою умовою їх виникнення. Адміністративні правовідносини можуть виникати всупереч бажанню другої сторони. Наприклад, у разі звернення громадянина до міністерства останнє незалежно від свого «бажання» зобов'язане на таке звернення відреагувати і розглянути звернення громадянина. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли другою стороною є не громадянин, а нижчестоящий орган управління або підприємство, установа, організація. Зрозуміло, що органи виконавчої влади мають право породжувати адміністративні правовідносини в односторонньому порядку, керуючись інтересами держави і завданнями, що стоять перед ними. Відтак адміністративно-правові відносини можуть виникати за ініціативою будь-якої із сторін без згоди другої сторони.Суперечки, що виникають між сторонами адміністративних правовідносин, вирішуються, як правило, у позасудовому порядку, тобто шляхом прямого розпорядження правомочного органу.Отже, адміністративно-правові відносини завжди мають публічно-владний характер, оскільки один з їх суб'єктів обов'язково має юридично-владні повноваження щодо інших учасників цих відносин.Виникнення адміністративно-правових відносин — це, по суті, юридичний рівень об'єктивізації загальної волі держави в реальній поведінці конкретних суб'єктів. Процес виникнення (формування) правовідносин має три послідовно здійснюваних етапи:0 по-перше, визначається необхідність (доцільність) і можливість встановлення конкретного адміністративно-правового відношення; по-друге, створюється відповідна юридична конструкція, тобто своєрідна абстрактна модель адміністративного правовідношен-ня. Закріплюється ця модель в адміністративно-правових нормах; 0 по-третє, відбувається реалізація відповідних правових норм і, як результат, виникають сталі юридичні зв'язки між адресатами норм у формі адміністративно-правових відносин. Водночас адміністративні правовідносини виникають (так само, як і змінюються та припиняються) лише з настанням конкретних обставин, які прийнято називати юридичними фактами.
§ 3. Адміністративно-правові відносини і юридичні фактиОсновною рисою юридичних фактів є здатність викликати правові наслідки. Ці факти кваліфікуються як юридичні, оскільки вони передбачені в адміністративно-правових нормах (прямо — у гіпотезі, опосередковано — в диспозиції або санкції).Як тільки в житті з'являються факти, вказані в гіпотезі норми, остання починає діяти, в результаті її адресати в одних випадках мають можливість для реалізації своїх прав і обов'язків, в інших набувають суб'єктивних прав і обов'язків (останні передбачаються диспозицією норми). Наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» містить норму, згідно з якою органи захисту прав споживачів мають право забороняти господарюючим суб'єктам реалізацію споживачам товарів, які завезені на територію України без документів, що підтверджують їх належну якість. Тут юридичним фактом буде факт завезення на територію України споживчих товарів без відповідних документів. У разі його виникнення уповноважені органи реалізують своє право на заборону продажу таких товарів.Закон України «Про дорожний рух» містить норму, згідно з якою кожен громадянин, що не має медичних протипоказань, може в установленому порядку отримати право на керування автотранспортними засобами і мотоколясками — за досягнення 16 років; автомобілями усіх видів і категорій (за винятком автобусів і вантажних автомобілів, обладнаних для перевезення більш як 8 пасажирів) — з 18 років; автобусами і вантажними автомобілями, обладнаними для перевезення більш як 8 пасажирів — з 19 років. Уданому разі юридичним фактом буде досягнення відповідного віку. З настанням юридичного факту громадянин набуває суб'єктивного права, якого раніше у нього не було.Диспозиція зобов'язуючої або уповноважуючої адміністративно-правової норми приписує, якою повинна або може бути поведінка активної сторони. Дії осіб відповідно до приписів диспозиції норми, тобто дії, що являють собою реалізацію прав і обов'язків, є юридичними фактами. Отже, фіксуючи права і обов'язки, диспозиція опосередковано вказує на юридичні факти.Так, відповідно до Положення про прикордонний режим (затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 р.) громадяни, які в'їжджають у прикордонну смугу, повинні мати при собі документи, які посвідчують їх особу і підтверджують необхідність в'їзду, а також пред'являти ці документи на вимогу спеціально уповноважених осіб Прикордонних військ і органів внутрішніх справ. У даному разі юридичним фактом буде в'їзд громадянина у прикордонну смугу, тобто дії громадянина, що є реалізацією ним свого суб'єктивного права.Нерідко норми права пов'язують юридичні наслідки не тільки з наявністю тієї чи іншої обставини, а й з її відсутністю. Так, одержання права на управління транспортними засобами зумовлене не тільки настанням відповідного віку, а й відсутністю медичних протипоказань (фізичних вад і захворювань). Сюди ж належать факти невиконання зобов'язань. Так, невиконання громадянином обов'язку перереєстрації вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї є юридичним фактом і тягне адміністративну відповідальність за ст. 192 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КлАП). Невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов'язків щодо виховання дітей тягне адміністративну відповідальність за ст. 184 КпАП.Часто для виникнення правовідносин потрібна сукупність двох або кількох юридичних фактів, наявність яких необхідна для настання юридичних наслідків. Наприклад, для одержання права на управління транспортним засобом необхідна наявність таких юридичних фактів: настання відповідного віку; відсутність медичних протипоказань; підготовка у відповідному навчальному закладі (або самопідготовка за відповідною програмою); одержання відповідного посвідчення.Юридичні факти класифікуються за різними критеріями.1. За наслідками, що настали, — на: а) правоутворюючі; б) пра-возмінюючі; в) правоприпиняючі.Правоутворюючі факти викликають встановлення правовідносин (наприклад, вчинення адміністративних правопорушень).Правозмінюючі факти змінюють існуючі правовідносини. Так, визнання за правопорушником неможливості сплатити штраф може призвести до винесення постанови про накладення штрафу працівником виконавчої служби шляхом звернення стягнення на особисте майно правопорушника (ст. 308 КпАП). Такий юридичний факт (винесення постанови) змінює зміст адміністративних правовідносин між сторонами, хоча правовідносини зберігаються.Правоприпиняючі факти зумовлюють припинення правовідносин. Такими є дії особи щодо здійснення суб'єктивного права або виконання юридичного зобов'язання. Наприклад, сплата правопорушником штрафу (тобто виконання постанови про накладення стягнення) припиняє адміністративно-деліктні відносини, які виникли у зв'язку зі здійсненням правопорушення.2. За наявністю або відсутністю зв'язку факту з волею суб'єкта — на дії та події.Дії є результатом активного волевиявлення суб'єкта і поділяються на: а) дії правомірні; б) дії неправомірні.Правомірні дії завжди відповідають вимогам адміністративно-правових норм. Прикладом правомірних дій, котрі розцінюються нормами як юридичні факти, є: подання громадянином скарги; звернення підприємства, що створюється, за реєстрацією; подання проекту на експертизу тощо.Важливим видом правомірних дій є індивідуальні правові акти органів державного управління, тобто акти, що стосуються конкретного адресата і справи. Прямий наслідок прийняття таких актів — виникнення, зміна або припинення адміністративно-правових відносин. Так, наказ про призначення на посаду тягне за собою виникнення державно-службових відносин, які регулюються нормами адміністративного права.Неправомірні дії порушують приписи адміністративно-правових норм. Для сфери державного управління найбільш характерним видом неправомірних дій є різні правопорушення. Вони тягнуть за собою виникнення адміністративно-деліктних (юрисдикційних) відносин. Юридичним фактом цієї ж категорії є неправомірна бездіяльність. Приміром, бездіяльність, наслідком якої стало невиконання законних вимог прокурора, належить до юридичних фактів, які тягнуть за собою виникнення адміністративно-деліктних відносин (ст. 1858 КпАП).Події, тобто явища, що трапляються незалежно від волі людей, також можуть у деяких випадках виступати юридичними фактами, наприклад, стихійне лихо, смерть тощо.Отже, адміністративно-правові відносини, хоча і моделюються в абстрактних адміністративно-правових нормах, об'єктивно виникають із настанням певних, передбачених адміністративно-правовими нормами юридичних фактів, котрі є підставою також зміни або припинення зазначених правовідносин.
§ 4. Види адміністративно-правових відносинКласифікація адміністративних правовідносин передбачає виділення їх певних видів залежно від різних критеріїв.1. За виконуваними функціями — регулятивні та правоохоронні.До регулятивних правовідносин належать ті, що пов'язані з реалізацією, умовно кажучи, «позитивної» функції адміністративного права. Це організація роботи апарату управління, керівництво нижчими структурами, задоволення запитів громадян тощо.До правоохоронних правовідносин належать ті, що пов'язані з реалізацією правоохоронної функції адміністративного права. Найбільш відомий різновид правоохоронних відносин — відносини адміністративно-деліктні (юрисдикційні). До них належать відносини, що складаються з приводу притягнення до відповідальності за адміністративні провини (проступки). Вони виникають між правопорушником і пра-возастосовчим органом (його посадовою особою). їх певне, умовно кажучи, організуюче значення полягає в тому, що через вжиття заходів впливу, передбачених адміністративно-правовою нормою, держава в особі правомочного органу прагне юридичними засобами забезпечити належну (правомірну, правослухняну) поведінку людини.2. За складом учасників — двосторонні або багатосторонні. Крім того, за цим критерієм можна виділити:0 відносини між главою держави — Президентом України і: всією системою органів виконавчої влади; органами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними формуваннями; іншими колективними суб'єктами; фізичними особами;0 відносини між вищим органом у системі органів виконавчої влади, яким за Конституцією України (ст. 113) є Кабінет Міністрів України, і: рештою органів виконавчої гілки влади; органами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними формуваннями; іншими колективними суб'єктами; фізичними особами;0 такі ж відносини, де обов'язковою стороною є центральні органи виконавчої влади;0 такі ж відносини, де обов'язковою стороною є місцеві органи виконавчої влади;0 такі ж відносини, де обов'язковою стороною є органи місцевого самоврядування;0 такі ж відносини, але між посадовими особами усіх зазначених вище органів.3. За сферою виникнення: а) відносини у сфері виконавчоївлади; б) відносини у сфері функціонування державних утворень, що знаходяться за межами виконавчої влади; в) відносини у сфері недержавного управління (у місцевому самоврядуванні, у діяльності громадських організацій).Серед відносин, що виникають у сфері здійснення виконавчої влади, прийнято виділяти:0 відносини у сфері загального управління (сфера відання Кабінету Міністрів, обласних і районних державних адміністрацій);0 відносини у сфері галузевого управління (сфера відання галузевих органів виконавчої влади);0 відносини у сфері міжгалузевого управління (сфера відання міжгалузевих органів виконавчої влади);0 відносини у сфері функціонального управління (сфера відання функціональних органів виконавчої влади).4. За станом взаємної підпорядкованості суб'єктів, що беруть участь у правовідносинах, — адміністративні правовідносини:0 між підпорядкованими суб'єктами, тобто між вищестоящими і нижчестоящими органами виконавчої влади;0 між непідпорядкованими суб'єктами одного ієрархічного рівня: між власне міністерствами, державними адміністраціями районів або областей тощо;0 між непідпорядкованими суб'єктами різного ієрархічного рівня, наприклад, між державною адміністрацією однієї області та районною держадміністрацією іншої області;0 між органами виконавчої влади й організаціями, які їм організаційно не підпорядковані (тобто організаційно від них незалежні): приміром, відносини між податковою інспекцією і підприємствами;0 між адміністрацією (органом управління) підприємства, корпорації, концерну тощо і безпосередньо керованим персоналом даного підприємства та ін.5. Тісно пов'язаною з попереднім поділом є класифікація адміністративних правовідносин на так звані вертикальні та горизонтальні.Вертикальні правовідносини найбільшою мірою виражають сутність адміністративно-правового регулювання і характер зв'язків у сфері управління. Ці відносини часто називають владовідносинами. Виникають вони між співпідпорядкованими у правовому розумінні сторонами і виражають юридичну залежність однієї сторони від другої.Горизонтальними правовідносинами визнаються ті, в яких сторони юридично рівноправні. У них відсутні юридично-владні веління однієї сторони, обов'язкові для другої сторони. Зрозуміло, сам факт визнання рівності сторін у адміністративно-правових відносинах, здавалося б, прямо суперечить сутності адміністративно-правового методу регулювання. Водночас багаторічна дослідницька робота вчених (Ю. М. Козлов, А. П. Альохін, Г. І. Петров, Б. М. Лазарев, В. А. Юсупов та ін.) підтвердила можливість виникнення та існування таких відносин у сфері державного управління.Адміністративно-правовими такі відносини робить державна воля, що вимагає від суб'єктів вступити у правові зв'язки між собою на паритетних засадах. Ця воля завжди виражена у формі адміністративно-правового акту. Відтак підставою для виникнення даних відносин є відповідна адміністративно-правова норма. Тому суб'єкти (адресати норми) не можуть відмовитися вступати у правовідносини, а також не можуть вийти за рамки державних приписів, якими регламентовано їхні взаємні права та обов'язки.Горизонтальні адміністративно-правові відносини досить складно розрізнити у загальній масі управлінських зв'язків, адже вони виражені не так чітко, як вертикальні. Проте управлінська практика дає підстави віднести до них такі відносини:0 відносини, що передують прийняттю нормативного акту. Вони є передумовою виникнення вертикальних відносин і призначені створити умови, необхідні для прийняття одностороннього юридично-владного рішення. Це зв'язки між суб'єктами, що перебувають на однаковому організаційно-правовому рівні, в які вони вступають з приводу підготовки та прийняття спільних нормативних актів, узгодження спільних управлінських дій; відносини між органами виконавчої влади і профспілковими органами з приводу задоволення вимог останніх (укладення або зміна тарифних угод); 0 відносини, у межах яких виробляються спільні заходи щодо виконання нормативних актів (проведення спільних ревізій, формування міжвідомчих комісій); 0 відносини договірного характеру, які виникають на підставі різних договорів (угод), котрі отримали назву адміністративних. Вони є однією з нетрадиційних форм управлінської діяльності, що відповідає відзначеним раніше тенденціям трансформації методу адміністративного права. Підсумовуючи аналіз горизонтальних адміністративних відносин, треба зауважити, що значна кількість управлінських зв'язків не врегульована юридично. Через це далеко не всі вони мають адміністративно-правовий характер, хоча і не втрачають управлінських якостей.Адміністративно-правові відносини можна поділити також на внутрішні та зовнішні; майнові і немайнові; такі, що захищаються в адміністративному порядку, і такі, що захищаються у судовому порядку; субординації і координації тощо.
§ 5. Державно-управлінські відносини у складі адміністративних правовідносинЯк відзначалося, специфічною рисою державного управління є його масштабність та універсальність. Це означає, що воно поширюється на всі сфери життєдіяльності суспільства. Норми адміністративного права у необхідних випадках надають державно-управлінським відносинам форму адміністративно-правових. Водночас державно-управлінські відносини є лише частиною суспільних відносин, що врегульовані нормами адміністративного права.На відміну від адміністративних правовідносин у цілому обов'язковим суб'єктом державно-управлінських відносин має бути суб'єкт державного управління. Суб'єктами державного управління є насамперед органи виконавчої влади. Водночас певна частина суб'єктів державного управління такого статусу не має: наприклад, адміністрації державних підприємств, установ, інших організацій. Проте як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціально-культурним розвитком суспільства. Саме на них покладено обов'язок виконувати рішення, які приймаються законодавчим та іншими органами держави.Для реалізації функції виконання суб'єкти державного управління наділені повноваженнями державно-владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу функцію. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій чи іншій сфері суспільного розвитку, застосовують заходи як переконання, так і державного примусу.Розпорядча діяльність управлінських суб'єктів дістає вияв:по-перше, у прийнятті загальнообов'язкових приписів (вони закріплюються в указах, постановах, положеннях, розпорядженнях, інструкціях, протоколах тощо); по-друге, в організації виконання зазначених приписів; по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом.Сучасні напрацювання українських вчених-адміністративістів свідчать: нові функції і завдання держави в сучасних умовах зумовлюють і новий зміст державно-управлінських відносин. Зокрема, односторонньо-владний характер цих відносин в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою природу. Здійснення загальних функцій обслуговування суспільних потреб не виключає застосування господарсько-розпорядчих і владно-примусових засобів державного управління, але вони вже не домінують у цій діяльності. Хоча, певна річ, у підтриманні встановленого правопорядку держава має всебічно використовувати необхідні для цього владно-примусові засоби.Державно-управлінські відносини існують у різних формах, і однією з них є адміністративно-правові відносини. Адже певна кількість державно-управлінських відносин регулюється конституційним, фінансовим, земельним, екологічним та іншими галузями права. І це цілком закономірно, позаяк неможливо усі прояви державного управління охопити у повному обсязі адміністративно-правовим регулюванням.Отже, державно-управлінські відносини є певною частиною адміністративно-правових відносин. Деякі групи державно-управлінських відносин існують в інших правових формах. У свою чергу, адміністративно-правові відносини охоплюють не тільки відносини у сфері державного управління, а й управлінські відносини недержавної сфери, що врегульовані нормами адміністративного права.
РОЗДІЛ V. СУБ'ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВАГлава 11. Загальна характеристика суб'єктів адміністративного права§ 1. Поняття і види суб'єктів адміністративного праваНорми кожної окремої галузі права поширюються на певне коло осіб, які, підпадаючи під вплив цих норм, виступають суб'єктами відповідної галузі права. Суб'єкти адміністративного права — це учасники суспільних відносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні (суб'єктивні) обов'язки, встановлені адміністративно-правовими нормами. Оскільки в попередній главі підручника було розглянуто поняття суб'єктів адміністративних правовідносин, важливо бачити різницю між цими поняттями.На відміну від суб'єкта адміністративних правовідносин суб'єкт адміністративного права має лише потенційну здатність вступати у правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути їх учасником. Наприклад, громадянин України, що перебуває за її межами, може фактично не брати участі в жодних адміністративно-правових відносинах, тобто не бути їх суб'єктом, однак суб'єктом адміністративного права він є завжди, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав і обов'язківЯкщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-деліктних відносин.Якщо суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактичний носій правових зв'язків, тобто він обов'язково в них бере реальну участь, то суб'єкт адміністративного права є, так би мовити, претендентом на цю участь. Але для того, щоб визнаватися таким претендентом, відповідна особа повинна бути потенційно здатним носієм суб'єктивних прав і обов'язків. Така потенційна здатність суб'єкта визначається як адміністративна правосуб'єктність.Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло учасників суспільних відносин, про що свідчить величезна кількість подібних відносин у різних сферах реалізації публічної влади. Не випадково перелік суб'єктів адміністративного права значно ширший, ніж у будь-якій іншій галузі права.Суб'єктами адміністративного права є громадяни, іноземці, особи без громадянства. Причому правове становище суб'єктів однієї категорії неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона відрізняється залежно від статі, віку, стану здоров'я (наприклад, не всі можуть призиватися на військову службу, вступати до вищих навчальних закладів тощо). Серед іноземців особливим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці (згідно із Законом України «Про біженців»).Суб'єктами адмінієтративно-правових відносин є органи держави, насамперед органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, адміністрація підприємств, установ, організацій, а також органи місцевого самоврядування. Суб'єктами цих відносин треба визнати і структурні підрозділи підприємств, установ, організацій (наприклад, цех, факультет, відділення в лікарні тощо).Суб'єктами адміністративно-правових відносин є також різноманітні господарські структури. Зокрема, на них, як і на всі інші організації, нормами адміністративного права покладено обов'язок додержувати пожежних, санітарних та інших загальнообов'язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди і т. ін.).Взагалі для адміністративного права характерна велика кількість суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими характеристиками. Цим зумовлене й існування різних варіантів їх класифікації. Так, суб'єктів адміністративного права можна поділити на: державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники; суб'єкти колективні та індивідуальні; фізичні, юридичні особи і колективні суб'єкти без статусу юридичної особи тощо.Найбільш поширене виділення таких основних видів суб'єктів адміністративного права:0 фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства;0 юридичні особи — органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);0 колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами і обов'язками: структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання).
§ 2. Поняття адміністративної правосуб'єктності та адміністративно-правового статусуЗгадуючи наведене у попередньому параграфі визначення адміністративної правосуб'єктності як потенційної можливості особи бути носієм певних суб'єктивних прав і обов'язків, слід окремо сказати, як треба розуміти дані права й обов'язки.Суб'єктивні права якоїсь особи — це надана і гарантована державою шляхом закріплення в правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки цієї особи.о знаками наявності в учасників адміністративних правовідносин суб'єктивних прав є:о можливість певної поведінки з метою задоволення своїх інтересів;о наявність адміністративної правосуб'єктності;о можливість реалізації поведінки в адміністративних правовідносинах;о обмеженість поведінки рамками адміністративно-правових норм, вихід за які є порушенням правових приписів. Протилежністю суб'єктивних прав є суб'єктивні (точніше, юридичні) обов'язки. Ці категорії нерозривно зв'язані й не можуть існувати одна без одної, оскільки право однієї особи, як правило, не може бути реалізоване поза виконанням обов'язку іншою особою.Як суб'єктивні права, так і обов'язки, закріплені правовою нормою, набувають юридичного характеру, а тому їх точніше називати «суб'єктивні юридичні права і обов'язки». Але зважаючи на тавтологію в сполученні «юридичні (тобто правові) права», загальнопоши-реним стало визначення «суб'єктивні права і обов'язки». Хоча для характеристики суб'єктивних обов'язків нерідко використовують дефініцію «юридичні обов'язки».Суб'єктивні обов'язки — це покладена державою і закріплена в правових нормах міра належної поведінки якоїсь особи. Причому їх реалізація забезпечена можливістю застосування державного примусу.У сфері адміністративно-правового регулювання суб'єктивні права і обов'язки мають як спільні, так і відмінні ознаки.Об'єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій. Відмінності полягають у тому, що права реалізуються в інтересах їх власника, а обов'язки — в інтересах інших осіб; права — це міра можливої (допустимої) поведінки, а обов'язки — міра належної поведінки. Звертаючись до поняття адміністративної правосуб'єктності, слід визначити його як здатність особи мати і реалізовувати (здійснювати) безпосередньо або через свого представника надані їй нормами права — суб'єктивні права і обов'язки. Зміст даного поняття має два елементи:1) здатність мати суб'єктивні права і обов'язки — адміністративна правоздатність;2) здатність реалізовувати надані права і обов'язки — адміністративна дієздатність.В органах державної влади, органах місцевого самоврядування адміністративна правосуб'єктність виявляється у нормативно закріпленій за ними компетенції тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов'язків), що надаються їм для виконання відповідних завдань і функцій.Це стосується й інших юридичних осіб — підприємств, установ, організацій, хоча щодо них термін «компетенція», зазвичай поширюється тільки на органи управління (адміністрації) цих юридичних осіб. Що ж до самих юридичних осіб, то використовується термін не «компетенція», а «адміністративно-правовий статус».Адміністративна правоздатність — це здатність суб'єкта мати права і обов'язки, передбачені нормами адміністративного права. Адміністративна правоздатність виникає з моменту появи суб'єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту народження громадянина; якщо про юридичну (в деяких випадках іншу колективну) особу — з моменту державної реєстрації підприємства, установи, організації (а колективних утворень — навіть ще до моменту державної реєстрації). Припиняється правоздатність з моменту зникнення суб'єкта, тобто ліквідації підприємства, закладу, організації, а якщо йдеться про фізичну особу — з моменту смерті.Адміністративна дієздатність — це здатність суб'єкта самостійно, вольовими, усвідомлюваними діями (безпосередньо або через представника) реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері адміністративно-правового регулювання.Складовою адміністративної праводієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну (як правило, адміністративну) відповідальність.Слід зазначити, що чинне законодавство України не визначає наявність адміністративної відповідальності юридичних (та інших колективних) осіб, хоча опосередковано така можливість допускається. Так, у ст. 25 Закону України «Про насіння» від 15.12.1993 р. наголошується, що юридичні й фізичні особи, винні у порушенні законодавства з питань насінництва, притягуються до дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно із законодавством України.Формально не закріплюючи щодо юридичних осіб існування адміністративної відповідальності, законодавець, однак, передбачає для них заходи відповідальності, які за своєю правовою природою є адміністративними. Наприклад, це накладення на об'єднання громадян таких стягнень, як попередження, тимчасове призупинення діяльності, примусовий розпуск тощо1 (докладніше про адміністративну відповідальність юридичних осіб див. гл. 26, § 1).Отже, адміністративна деліктоздатність полягає у здатності фізичних осіб нести адміністративну відповідальність, а юридичних осіб — відповідальність адміністративного характеру.Оскільки наявність адміністративної правосуб'єктності певним чином випереджає наявність у конкретної особи певних суб'єктивних прав і обов'язків, то важливого значення для характеристики суб'єктів адміністративного права набуває поняття адміністративно-правового статусу. Це поняття охоплює комплекс конкретно визначених суб'єктивних прав і обов'язків, які закріплені за відповідним суб'єктом нормами адміністративного права. Тобто необхідною ознакою набуття особою адміністративно-правового статусу є наявність у неї конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, які реалізуються даною особою як в адміністративних правовідносинах, так і поза ними.Отже, підсумовуючи сказане щодо суб'єктів адміністративного права, відзначимо два моменти. З одного боку, коли йдеться про потенційну здатність суб'єкта адміністративного права мати певні права і виконувати обов'язки, акцентується увага на його адміністративній правосуб'єктності. З іншого боку, коли йдеться про наявні у того ж суб'єкта права і обов'язки, то мається на увазі його адміністративно-правовий статус.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Адміністративне право України. Том 1. Загальна частина» автора Фрицький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 4. Приємного читання.