TextBook § 3. Юрисдикційні адміністративні провадженняХоча більша частина проваджень, що становлять структуру адміністративного процесу, спрямована, як вже відзначалося, на вирішення справ «позитивного» характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів, проте значне місце в цій діяльності займає також розгляд справ про правопорушення, інші правові спори по суті та прийняття по них відповідних рішень.У процесі такої діяльності вирішується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або оспорюваних інтересів, виноситься юридично-владне рішення щодо застосування відповідної правової санкції, відновлення порушеного права. Ця діяльність має назву «адміністративна юрисдикція», яка характерна для адміністративного процесу.Тому частина проваджень у структурі адміністративного процесу характеризується як юрисдикційні адміністративні (адміністративно-юрисдикційні) провадження. До них належать:0 провадження у справах про адміністративні правопорушення;0 провадження з розгляду скарг громадян;0 дисциплінарні провадження щодо державних службовців.Певне проміжне місце між неюрисдикційними та юрисдикційними видами проваджень посідають провадження у зв'язку із застосуванням заходів адміністративного примусу, зокрема адміністративного попередження і адміністративного припинення.Для адміністративно-юрисдикційної діяльності характерні такі риси.1. Наявність правового спору (або правопорушення). Розгляд і розв'язання юридичних справ, зумовлених позитивними обставинами, не охоплюються юрисдикційною діяльністю. Юрисдикція виникає тільки тоді, коли необхідно розв'язати спір про право або у зв'язку з порушенням діючих правових норм. Щодо адміністративної юрисдикції такі спори виникають між сторонами суспільних відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами, набуваючи характеру адміністративно-правових спорів.2. Адміністративно-юрисдикційна діяльність в силу своєї суспільної значущості вимагає належного процесуально-правового регулювання. Встановлення і доведення подій і фактів, їх юридична оцінка здійснюються в рамках особливої процесуальної форми, що є важливою й обов'язковою для юрисдикції. Адміністративна юрисдикція значно відрізняється від інших видів юрисдикційної діяльності, що існують у рамках кримінального й цивільного процесів. Вона є менш деталізованою процесуальною діяльністю.Розгляд адміністративно-правових спорів здійснюється на основі відповідних нормативно-правових актів, що закріплюють порядок розгляду скарг на неправомірні дії або бездіяльність органів і посадових осіб, якими порушуються права і законні інтереси громадян. Що ж стосується адміністративних деліктів, то процесуальний порядок розгляду таких справ закріплено у процесуальній частині КлАП.3. Адміністративно-юрисдикційна, як і інші види юрисдикційної діяльності, передбачає змагальність при розгляді справи. Це означає, що сторони адміністративно-правового спору, які винні у вчиненні адміністративного правопорушення, не є пасивними спостерігачами розв'язання справи юрисдикційними органами. Вони наділені досить широкими процесуальними правами, що дає їм змогу активно захищати свої інтереси, представляти докази, заявляти клопотання, заперечувати пред'явлені докази у здійсненні адміністративного правопорушення. При цьому адміністративно-юрисдикційні органи, їх посадові особи зобов'язані сприяти здійсненню цих процесуальних прав.4. Обов'язковість ухвалення рішення у вигляді правового акту — важлива ознака юрисдикційної діяльності. Як спосіб розв'язання правових конфліктів юрисдикція передбачає необхідність ухвалення остаточного рішення — акту застосування норм права до конкретного випадку. Юрисдикційний акт щодо конкретної адміністративної справи означає, по суті, розв'язання правового спору.Якщо ж йдеться про правопорушення, то в такому акті можуть бути передбачені правові санкції. їх застосування є лише одним із варіантів рішення, що ухвалюється адміністративно-юрисдикційни-ми органами. Іншими варіантами можуть бути, наприклад, рішення про припинення провадження в справі або про застосування заходів впливу до неповнолітнього.Як відомо, провадження в адміністративній справі вважається завершеним, коли ухвалене щодо нього рішення виконане в повному обсязі. У цьому випадку законодавець передбачає відповідну гарантію реальності рішень, ухвалених адміністративно-юрисдикційним органом. Зокрема, постанова в справі про адміністративне правопорушення є обов'язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами (ст. 298 КпАП).5. Різноманітність суб'єктів адміністративної юрисдикції. Це зумовлено насамперед наданням можливості інстанційного оскарження дій та рішень органів і посадових осіб, якими порушуються права громадян. Тобто будь-який вищий щодо них орган зобов'язаний розглянути таке звернення й ухвалити щодо нього відповідне рішення.Водночас особливості правопорушень в різних галузях управління зумовлюють наявність значної кількості органів (посадових осіб), уповноважених розглядати їх і розв'язувати по суті. У переважній більшості випадків розгляд справ про адміністративні правопорушення покладено на органи, головним завданням яких, поряд із виконанням юрисдикційних функцій, є здійснення виконавчо-розпорядчих повноважень у різних галузях державного управління.Адміністративно-юрисдикційні функції здійснюються також органами, спеціально створеними для розгляду справ про адміністративні правопорушення. Це адміністративні комісії при виконкомах районних, міських, районних у містах рад.6. Особливе місце в системі адміністративно-юрисдикційних органів посідають суди. При цьому слід мати на увазі, що розгляд судами справ про адміністративні правопорушення не можна визнати окремим, самостійним видом правосуддя, оскільки суд застосовує заходи адміністративної відповідальності за тими ж правилами, що й органи виконавчої влади, і на підставі одного закону — КпАП. У даному випадку суд здійснює адміністративну юрисдикцію «за аналогією» з адміністративним порядком притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення. Виходячи з цього, суд, вирішуючи справи про адміністративні правопорушення, діє як орган адміністративної юрисдикції, а не як орган адміністративної юстиції.Отже, адміністративно-юрисдикційні провадження полягають у розгляді адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні правопорушення (а щодо державних службовців — і про дисциплінарні проступки) у встановленій законом адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими органами (посадовими особами), які наділені правом розглядати такі спори та накладати адміністративні стягнення.Водночас для загальної характеристики адміністративних проваджень будь-якого виду важливе значення має розуміння місця і ролі громадянина як учасника цих проваджень. Можливості громадянина брати участь в адміністративних провадженнях як учасник і виступати відтак суб'єктом адміністративного процесу визначаються змістом його адміністративно-процесуального статусу.
§ 4. Адміністративно-процесуальний статус громадянина
Поняття і види адміністративно- процесуального статусуАдміністративно-процесуальний статус громадянина слід розглядати в широкому й вузькому значеннях, які співвідносяться між собою як ціле й частина.У вузькому значенні це сукупність юридичних якостей, якими громадянина наділяє держава. Насамперед це права й обов'язки. Ставлення держави до громадян у сфері адміністративного права і процесу виражається також через інші юридичні категорії, наприклад правових гарантій прав, свобод і обов'язків громадян. Інакше кажучи, все, що законодавчо оформляє становище громадянина в суспільстві, опосередковує види зв'язків і відносин між державою і громадянином, слід розуміти як правовий статус громадянина у широкому значенні.Отже, у вузькому значенні адміністративно-процесуальний статус громадянина — це сукупність врегульованих адміністративно-процесуальними нормами правових можливостей громадян як носіїв суб'єктивних прав і обов'язків щодо участі в адміністративно-процесуальній діяльності.У широкому значенні адміністративно-процесуальний статус громадянина — це сукупність усіх закріплених в адміністративно-процесуальних нормах правових засобів, з допомогою яких визначається становище громадянина в адміністративному процесі. Доцільно виділити наступні види адміністративно-процесуального статусу громадянина:0 загальний адміністративно-процесуальний статус громадянина, характерний для всіх видів проваджень; 0 особливий (спеціальний) статус, характерний для конкретних проваджень; 0 одиничний адміністративно-процесуальний статус для конкретного учасника процесу за конкретних обставин. Реалізація одиничного статусу громадянина пов'язана зі стадіями, етапами проваджень та окремими процесуальними діями. Ілюструючи це положення, відзначимо, наприклад, що абсолютно для всіх громадян, котрі беруть участь у процесі, законом передбачено право на одержання інформації, на конституційному рівні закріплено право на оскарження в суді дій посадових осіб. Зазначені права характерні для всього адміністративного процесу, а отже, вони можуть бути віднесені до загального адміністративно-процесуального статусу громадянина, аналізуючи який, ми натрапляємо на особливий процесуальний статус. Так, у провадженні у справах про адміністративні правопорушення спостерігаємо сукупність процесуальних прав і обов'язків, характерних для цього провадження і закріплених законодавцем у самостійному розділі КлАП.
Зміст адміністративно- процесуального статусуЗміст адміністративно-процесуального статусу громадянина складається з кількох елементів, які органічно взаємодіють. Слід виділити наступні елементи.1. Адміністративно-процесуальні права належать до виду суб'єктивних прав громадян. Через механізм суб'єктивних прав реалізується ширша за змістом категорія «права людини і громадянина».Адміністративно-процесуальні права громадян можуть бути поділені на групи (види). Залежно від стадії адміністративного процесу це:0 права, пов'язані з можливістю порушення адміністративного процесу з ініціативи громадянина (зокрема, право на одержання конкретної інформації в компетентних органах, право на подання заяви тощо); 0 права, пов'язані з поінформованістю громадянина про причини та цілі залучення його до адміністративного процесу, порушеного з ініціативи інших суб'єктів. Зокрема, це права на ознайомлення з матеріалами справи, на отримання роз'яснення підстав застосування до нього примусових чи адміністративно-попереджувальних заходів; 0 права, які дають можливість громадянину впливати на хід і результати адміністративного процесу. Як найчисленніша група, адміністративно-процесуальні права найбільш повно закріплені законодавцем, хоча більшою мірою це стосується юрисдикційних проваджень. Наприклад, права давати пояснення, представляти докази, заявляти клопотання тощо; 0 права, пов'язані з можливістю оскарження громадянином дій і рішень компетентних органів та посадових осіб. Залежно від можливості особистого здійснення громадянином адміністративно-процесуальних прав можна виділити: 0 права, які громадянин реалізує самостійно; 0 права, реалізацію яких згідно із законом громадянин делегує іншим особам (законним представникам). Нарешті, за способом дії слід виділити:0 адміністративно-процесуальні права, для реалізації яких громадянину треба зробити певні дії, наприклад заявити клопотання про надання йому перекладача; адміністративно-процесуальні права, для реалізації яких громадянину немає необхідності реально діяти (наприклад, право на розгляд заяви в установлений законом конкретний термін). Адміністративно-процесуальні права другого виду, як правило, не закріплені в нормативно-правових актах. У більшості випадків вони випливають із процесуальних обов'язків інших суб'єктів адміністративного процесу. Очевидно, що співвідношення адміністративно-процесуальних прав громадян і відповідних їм обов'язків компетентних органів та посадових осіб є найважливішим фактором реальності й дієвості арсеналу процесуальних прав особистості.2. Адміністративно-процесуальні обов'язки громадян є найважливішою складовою їхнього правового статусу. Вони тісно пов'язані із суб'єктивними правами громадян, проте є самостійною правовою категорією. Адміністративно-процесуальні обов'язки можуть встановлюватися не тільки державою, її органами, а й іншими уповноваженими суб'єктами.На відміну від адміністративно-процесуальних прав обов'язки менш детально регламентовані чинним законодавством. Перелік адміністративно-процесуальних обов'язків громадян досить короткий, конкретні вказівки на них містяться переважно в нормах, які регламентують порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення. Ці обов'язки стосуються громадян, котрі беруть участь у провадженні як особи, притягувані до відповідальності, чи як такі, що сприяють здійсненню провадження (свідок, експерт, перекладач). Спільним для всіх цих осіб обов'язком є явка на виклик органу, який здійснює провадження справи. Інші процесуальні обов'язки передбачені для свідка, експерта, перекладача й зумовлені їх роллю в процесі. До таких обов'язків законодавець відносить обов'язок свідка дати правдиві й повні свідчення та відповісти на поставлені запитання (ст. 272 КпАП); обов'язок експерта дати об'єктивний висновок щодо поставлених перед ним питань (ст. 273 КпАП); обов'язок перекладача зробити повний і точний переклад (ст. 274 КпАП).Деякі адміністративно-процесуальні обов'язки формулюються законодавцем у вигляді різних умов. Зокрема, для провадження у справах про адміністративні правопорушення обов'язок адвоката підтвердити свої процесуальні повноваження сформульовано так: «Повноваження адвоката на участь у розгляді справи посвідчуються ордером, що його видає юридична консультація» (ст. 271 КпАП).На обсяг адміністративно-процесуальних обов'язків громадян впливає низка факторів, через які вони стають учасниками проваджень і носіями специфічних адміністративно-процесуальних обов'язків. До таких факторів, наприклад, належать:0 наявність підопічних. Виступаючи як опікуни або піклувальники, громадяни набувають адміністративно-процесуальні обов'язки, пов'язані з виконанням специфічних функцій у цій ролі; 0 володіння або користування в установленому законом порядку об'єктами власності (житловим будинком, автомобілем, катером тощо). Так, власник автомобіля або особа, котра користується автомобілем за дорученням, повинні виконувати конкретні адміністративно-процесуальні обов'язки при реєстрації автомобіля в ДАІ, проходженні технічного огляду тощо; 0 проведення певного роду діяльності. Так, громадяни, котрі виступають як приватні підприємці, несуть адміністративно-процесуальні обов'язки у сфері одержання ліцензій на проведення підприємницької діяльності, у сфері стосунків із податковими органами тощо. 3. Адміністративно-процесуальні законні інтереси громадянина виникають у зв'язку з адміністративно-процесуальною діяльністю. Вони посідають окреме місце у складі адміністративно-процесуального статусу громадянина, безпосередньо стосуються адміністративно-процесуальних суб'єктивних прав і обов'язків, але не збігаються з ними.Громадяни як суб'єкти адміністративного процесу мають досить широкий діапазон інтересів, проте не всі з цих інтересів можуть бути законними. Так, навряд чи можна визнати законним інтерес громадянина, пов'язаний із приховуванням окремих фактів, які можуть, на його думку, негативно вплинути на бажане для нього рішення у конкретній справі. Тому тут треба чітко визначити, що законними слід визнавати ті процесуальні інтереси громадянина, які, хоч і пов'язані з його суб'єктивними процесуальними правами й обов'язками, але дозволяються державою і не обмежують при цьому інтересів інших суб'єктів процесу.Існують різні рівні законних інтересів громадян. Так, можна говорити про загальні законні інтереси громадян — учасників адміністративного процесу (досягнення юридично значущого результату, ухвалення законного й обґрунтованого рішення в справі) і окремі, або персоніфіковані (інтерес громадянина у встановленні конкретних фактів, які доводять його невинуватість у вчиненні адміністративного правопорушення або обґрунтовують його позицію в зв'язку із зверненням до компетентного державного органу).Іноді законні інтереси пов'язані не тільки із суб'єктивними адміністративно-процесуальними правами й обов'язками громадян, а й з конкретними процесуальними обов'язками відповідних органів та посадових осіб, з положеннями, які регламентують порядок певних дій. Наприклад, можна говорити про наявність законних адміністративно-процесуальних інтересів громадянина у зв'язку з обов'язком відповідальних посадових осіб здійснювати особистий прийом громадян. Реальна в цьому випадку й наявність законних інтересів у зв'язку з положеннями, що регламентують порядок проведення особистого прийому.Незважаючи на активне використання, категорія законних інтересів дотепер не одержала законодавчого визначення. Чітке тлумачення законодавцем поняття законних інтересів у сфері адміністративного процесу сприяло б повнішій реалізації громадянами свого адміністративно-процесуального статусу, а також вдосконаленню правозасто-совчої діяльності відповідних державних органів.
Глава 29. Окремі види неюрисдищійних проваджень§ 1. Реєстраційні провадженняВажливе місце серед неюрисдищійних адміністративних проваджень посідають реєстраційні провадження. Можна виділити кілька груп реєстраційних проваджень. Частина з них пов'язана з реєстрацією певних фактів. Прикладом можуть бути провадження з реєстрації актів цивільного стану (фактів народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу) і видачі громадянам відповідних посвідчень, а також провадження з реєстрації колективних договорів і угод.Значна частина проваджень пов'язана з реєстрацією певних суб'єктів. Зокрема, до них належать:0 державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності; 0 реєстрація комерційних банків;0 реєстрація місцевих об'єднань громадян, органів територіальної самоорганізації населення; 0 реєстрація об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, реєстрація житлово-будівельних і гаражних кооперативів; 0 державна реєстрація друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств; 0 реєстрація адвокатських об'єднань і т. ін.Окремі реєстраційні провадження зв'язані з реєстрацією певних об'єктів. Наприклад, може бути виділена:0 реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна;0 реєстрація автомототранспортних засобів;0 реєстрація цивільних повітряних суден, аеродромів, аеропортів і присвоєння повітряним судам, внесеним до державного реєстру, державних і реєстраційних розпізнавальних знаків;0 реєстрація річкових і морських суден під прапором України і т. ін.У відповідних випадках здійснюється реєстрація певних прав, зокрема, права власності, використання землі й договорів оренди землі. До числа реєстраційно-дозвільних проваджень можна віднести провадження з легалізації, а також провадження з нострифікації (визнання актів) і установлення вірогідності актів. Наприклад, провадження з нострифікації дипломів і атестатів, виданих громадянам України в інших країнах, а також провадження з встановлення вірогідності сертифікатів про походження товарів з України.Значне число проваджень пов'язане з акредитацією, атестацією і сертифікацією. Серед них можна виділити, наприклад, провадження з акредитації вищих навчальних закладів, установ охорони здоров'я, журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади і місцевого самоврядування, з атестації судових експертів, сертифікації продукції в рамках державної системи сертифікації і т. ін.Особливе місце серед реєстраційних проваджень посідає провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади.Зупинимося докладніше на окремих, найбільш поширених, реєстраційних провадженнях.Провадження з легалізації об'єднань громадян. Відповідно до Положення про порядок легалізації об'єднань громадян (затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 140, зі змінами, внесеними відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 р. № 280 і від 16.10.1998 р. № 1640), легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян здійснюється шляхом їхньої реєстрації або повідомлення про їхнє створення. Для реєстрації об'єднань громадян до органу, що реєструє, подається заява про це, підписана не менш як трьома засновниками об'єднання чи їхніми уповноваженими представниками. До заяви додаються відповідні документи за встановленим переліком.При цьому для громадян необхідно вказати прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, місце постійного проживання, а для союзів об'єднань громадян — назву об'єднання, місце перебування вищих статутних органів, а також представити копії документів про легалізацію. Якщо діяльність організації має міжнародний характер, то додатково подаються документи, що підтверджують поширення його діяльності на територію хоча б однієї іншої держави. Союз об'єднань громадян додатково подає рішення центральних статутних органів об'єднань громадян про їх вступ у союз. Що ж стосується заяви про реєстрацію політичної партії, то вона повинна бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, що мають виборче право. Політична партія подає також свої програмні документи.Заява про реєстрацію об'єднання громадян за наявності всіх необхідних документів розглядається в двохмісячний строк. При цьому орган, що здійснює реєстрацію, може проводити перевірку відомостей, які містяться в документах. У випадку ухвалення рішення про реєстрацію об'єднання громадян засновнику видається свідоцтво про реєстрацію, а зареєстрованому об'єднанню привласнюється відповідний номер, і воно вноситься до Реєстру об'єднань громадян, що ведеться органом, який реєструє.Для легалізації громадської організації шляхом повідомлення про її створення до органу, що легалізує, подається заява, підписана не менш як трьома засновниками громадської організації або її уповноваженими представниками. У заяві вказуються їх прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, місце постійного проживання, назва організації і місцезнаходження центральних статутних органів, а також основна мета діяльності громадської організації. Підписи в заяві повинні бути завірені у встановленому законом порядку. Громадська організація, легалізована таким чином, вноситься до книги обліку громадських організацій, що ведеться органом, який легалізує.Провадження з державної реєстрації транспортних засобів. Зазначене провадження здійснюється відповідно до Правил державної реєстрації й обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів і мотоколясок.Транспортні засоби реєструються за юридичними і фізичними особами. Транспортні засоби, що належать декільком фізичним і юридичним особам (власникам), за їх згодою, засвідченою нотаріусом, реєструються за однією особою, на яку оформлені документи, що підтверджують правомірність придбання цих засобів. У свідоцтві про реєстрацію може бути зроблений запис про те, що конкретна особа має право управління транспортним засобом (експлуатувати) і є його власником, скріплений підписом посадової особи і відповідною печаткою.Власники транспортних засобів — юридичні й фізичні особи чи їхні представники (далі — власники) зобов'язані зареєструвати їх протягом 10 діб після набуття чи митного оформлення, або тимчасового ввезення на територію України, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Строк реєстрації може бути продовжений у випадку неможливості власника транспортного засобу (хвороба, відрядження, інші поважні причини) вчасно її здійснити.Реєстрація транспортних засобів здійснюється на підставі заяви власника і документів, що засвідчують його особу, правомірність придбання транспортного засобу, відповідність конструкції транспортного засобу встановленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів. Правомірність набуття транспортних засобів, вузлів і агрегатів, що мають ідентифікаційні номери, підтверджується документами, скріпленими підписом відповідної посадової особи і печаткою, виданими суб'єктами підприємницької діяльності, що мають відповідні спеціальні дозволи (ліцензії), митними органами, судами, нотаріусами, органами соціального захисту населення, підприємствами — виробниками транспортних засобів і підрозділами ДАІ.Реєстрація набутих нових транспортних засобів проводиться за умови відповідності конструкції і технічного стану даної марки (моделі) транспортного засобу обов'язковим вимогам норм і стандартів, що діють в Україні, що підтверджується сертифікатом чи відповідним свідоцтвом про визнання іноземного сертифіката.Ще одним прикладом досить поширеного виду реєстраційних проваджень є провадження з державної реєстрації договорів оренди землі.Державна реєстрація договорів оренди землі є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення чи припинення права оренди земельних ділянок. Вона провадиться виконавчим комітетом сільської, селищної і міської ради, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування земельної ділянки. Забезпечення реєстрації договорів оренди покладається на відповідні державні органи земельних ресурсів:0 районні відділи земельних ресурсів;0 управління (відділи) земельних ресурсів у містах обласного і районного підпорядкування;0 Київське і Севастопольське міські управління земельних ресурсів.Для державної реєстрації договорів оренди юридична чи фізична особа (заявник) подає особисто чи висилає поштою до відповідного державного органу земельних ресурсів встановлений перелік документів.У договорі оренди згідно із ст. 14 Закону України «Про оренду землі» повинні бути відзначені наступні умови: а) об'єкт оренди (місце розташування і розмір земельної ділянки); б) строк договору оренди; в) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, строки і порядок внесення і перегляду); г) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; д) умови повернення земельної ділянки орендодавцю; є) існуючі обмеження й обтяження щодо використання ділянки; є) сторона (орендодавець чи орендар), що несе ризик випадкового ушкодження чи знищення об'єкта оренди чи його частини; ж) відповідальність сторін.За узгодженням сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну чи припинення договору оренди і т. ін.). Усі надані заявником документи формуються в окрему реєстраційну справу.Державний орган земельних ресурсів у 20-денний строк перевіряє надані документи на відповідність чинному законодавству і за результатами перевірки готує висновок про державну реєстрацію чи обґрунтований висновок про відмовлення в такій реєстрації і передає реєстраційну справу відповідно до виконавчого комітету сільської, селищної і міської ради, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій за місцем розташування земельної ділянки для засвідчення факту державної реєстрації чи відмови в такій реєстрації.Факт державної реєстрації засвідчується у 10-денний строк гербовою печаткою і підписом голови відповідної ради, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій чи уповноваженої ними посадової особи. Печатка і підпис ставляться на всіх екземплярах договору оренди (суборенди). Після засвідчення факту державної реєстрації договір оренди реєструється в Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі, що ведеться дер*жавним органом земельних ресурсів за відповідною формою.
§ 2. Дозвільні провадженняСеред дозвільних проваджень доцільно виділити провадження щодо видачі дозволів (у тому числі узгодження) на заняття певною діяльністю. До них, зокрема, належать:0 видача свідчень про право на заняття нотаріальною діяльністю;0 дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;0 дозвіл на вивіз з території України документів Національного архівного фонду з метою тимчасового їхнього експонування або реставрації;0 дозвіл на виконання міжнародних польотів цивільних повітряних суден в аеропорти України або з аеропортів України;0 дозвіл на проведення підривних робіт і виготовлення непро-мислових вибухових речовин на місцях;0 дозвіл на право управління транспортними засобами і видача свідоцтв про право управління цими засобами;0 дозвіл на діяльність інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;0 дозвіл на діяльність з випуску й обороту цінних паперів;0 узгодження проектів конструкцій транспортних засобів у частині дотримання вимог забезпечення безпеки дорожнього руху;0 узгодження технічних умов щодо розробки нової автомобільної техніки, а також технічних засобів, що використовуються для обслуговування і ремонту автотранспортних засобів;0 узгодження лімітів на використання природних ресурсів загальнодержавного значення;0 затвердження технічних умов, технологічних інструкцій і рецептур виробництва спирту етилового, горілки, лікеро-горілчаних виробів, що є обов'язковими для підприємств усіх форм власності, які виготовляють зазначену продукцію;0 дозвіл щодо надання в користування мисливських угідь;0 організація промислового видобутку риби, інших водних живих ресурсів, а також аматорського і спортивного рибальства.Можна також виділити значне число проваджень, пов'язаних з видачею ліцензій на певний вид діяльності. Це, наприклад, ліцензії на:0 пошук (розвідку) і експлуатацію родовищ корисних копалин; 0 провадження, ремонт і реалізацію спортивної, мисливської вогнепальної зброї і боєприпасів до неї, а також холодної зброї, пневматичної зброї калібру більше 4,5 мм і швидкістю польоту кулі понад 100 м/сек; створення і утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів; 0 виготовлення й оптову реалізацію лікарських коштів; 0 виготовлення і реалізацію особливо небезпечних хімічних засобів відповідно до переліку, визначеного Кабінетом Міністрів України; 0 видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів; 0 оптову та роздрібну торгівлю спиртом етиловим, алкогольними напоями і тютюновими виробами; 0 ветеринарну практику; 0 медичну практику; 0 юридичну практику; 0 судово-експертну діяльність; 0 страхову діяльність.Можна виділити також провадження, пов'язані з видачею дозволів на певні об'єкти й операції з ними:0 на придбання, збереження, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, інших предметів і речовин, щодо збереження і використання яких установлені спеціальні правила; 0 на рух транспортних засобів із великогабаритними, великоваговими, небезпечними вантажами; 0 на придбання вибухових матеріалів підприємствами й організаціями. В окремих випадках провадження пов'язане з одержанням дозволу на проведення окремих заходів. Прикладом є дозвіл на проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, а також на проведення спортивних, видовищних та інших масових заходів. Відповідний дозвіл дається і на розміщення певних об'єктів. Зокрема, йдеться про дозвіл на спорудження об'єктів міськбуду, узгоджені проекти землевпорядкування, будівництва підприємств і споруд.Виходячи з чисельності та важливості певних дозвільних проваджень, зупинимося докладніше на окремих з них.Провадження з видачі свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю. Зазначене провадження здійснюється відповідно до Положення про порядок видачі свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 20.01.1994 р. Таке свідоцтво може бути видано громадянину України, що має вищу юридичну освіту, пройшов стажування в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою, і склав кваліфікаційний іспит. Свідоцтво є підставою для призначення на посаду державного нотаріуса або для реєстрації приватної нотаріальної діяльності і видається Міністерством юстиції України на підставі рішення Кваліфікаційної комісії нотаріату при Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управліннях юстиції обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У випадку успішного складання особою повторного іспиту Вищій кваліфікаційній комісії нотаріату при Міністерстві юстиції свідоцтво видається на підставі її рішення.До заяви про видачу свідоцтва додаються рішення кваліфікаційної комісії або Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату, документ про внесення плати за видачу свідоцтва, документ, що засвідчує особистість заявника. Розгляд заяви здійснюється протягом одного місяця. Якщо приймається рішення про видачу свідоцтва, то останнє повинно бути зареєстроване в журналі реєстрації виданих свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю.Відмова у видачі свідоцтва можлива за наступних обставин:а) втрата особою громадянства України; б) винесення щодо особи обвинувального вироку, що вступив в законну силу; в) винесення рішення про застосування примусових заходів медичного характеру, що вступило у законну силу; г) винесення рішення суду про обмеження дієздатності особи або визнання її недієздатною; д) в інших випадках, передбачених Законом України «Про нотаріат».Порядок анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю також досить детально регламентований у Положенні про комісії з розгляду подань Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських управлінь юстиції щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю. Зокрема, такі подання розглядаються за участю нотаріуса, на якого воно подано, а також представника управління юстиції, що ініціювало подання. До подання додаються засвідчені у встановленому порядку копії документів, на підставі яких здійснено представлення, до-повідна записка про перевірку роботи нотаріуса, пояснення нотаріуса, копії документів, що свідчать про виявлені в діяльності нотаріуса порушення, копія наказу про призупинення нотаріальної діяльності, документи, що свідчать про вжиті заходи щодо виявлених порушень, а також відповідні документи органів дізнання і слідства, прокуратури, суду і т. ін.Розгляд справи можливий за відсутності нотаріуса і представника управління юстиції, водночас їхня присутність може бути визнана обов'язковою. Розгляд подання починається з доповіді члена комісії, що попередньо вивчив подання і необхідні документи. Після цього заслуховуються присутні на засіданні комісії особи, досліджуються й аналізуються необхідні документи. Хід засідання комісії фіксується в протоколі, що підписується головою і секретарем. Рішення в справі приймається відкритим голосуванням простою більшістю голосів від числа присутніх членів комісії.Провадження зі здійснення технічного огляду транспортних засобів. Зазначене провадження здійснюється відповідно до Правил проведення державного технічного огляду автомобілів, автобусів, мототранспорту і причепів, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. (у редакції від 31.03.1999 p.). Воно тісно пов'язане з провадженнями, що мають контрольний характер, оскільки при його здійсненні перевіряється технічний стан транспортних засобів і відповідність вимогам визначених стандартів. Результати технічного огляду є підставою для видачі дозволу на експлуатацію транспортних засобів.Власники транспортних засобів — юридичні й фізичні особи чи їхні представники (далі — власники) зобов'язані подати транспортні засоби на технічний огляд у строк і на місце, визначені ДАІ, а власники, що виконують завдання по військово-транспортному зобов'язанню, — згідно з рішенням відповідних підрозділів Міністерства оборони. Якщо транспортні засоби відправляються в тривале відрядження, то вони підлягають технічному огляду до від'їзду.Одночасно з проведенням технічного огляду транспортних засобів, що пройшли перевірку в лабораторії діагностики технічного стану дорожних транспортних засобів, працівник ДАІ з метою контролю вірогідності оцінки технічного стану транспортного засобу лабораторією може вибірково повторно перевірити технічний стан і обов'язково перевіряє відповідність його типу, марки, моделі, номерного знака, номерів шасі (рами), кузова і двигуна записам у реєстраційному документі. Справним вважається укомплектований транспортний засіб, технічний стан якого відповідає правилам дорожнього руху й іншим нормативним вимогам.На кожен транспортний засіб, що пройшов технічний огляд, видається талон, у якому працівник ДАІ робить відповідні позначки і скріплює їх своїм підписом і особистим штампом. Талон проходження технічного огляду закріплюється в правому нижньому куті вітрового скла транспортного засобу. Якщо транспортний засіб визнаний несправним, то позначка в реєстраційному документі не робиться і талон не видається. У випадку виявлення несправностей, що загрожують безпеці дорожнього руху, визначених законодавством, експлуатація цього транспортного засобу забороняється до їхнього усунення і технічного огляду. Також забороняється експлуатація транспортних засобів, що не пройшли технічного огляду у встановлений строк.При неможливості подачі транспортного засобу на місце технічного огляду (через несправність та з інших причин) у встановлений строк його власник повинен подати до комісії з проведення технічного огляду письмову заяву, здати номерний знак і пред'явити квитанцію про сплату встановленої суми податку з власників транспортних засобів.Відомості про результати технічного огляду транспортних засобів фізичних осіб — власників вказуються на зворотному боці квитанції про оплату проведення технічного огляду чи в довідці лабораторії діагностики технічного стану дорожних транспортних засобів, що залишається в ДАІ для обліку. Акт державного технічного огляду транспортного засобу складається тільки в тому випадку, коли виявлена несправність транспортного засобу чи коли транспортний засіб перебуває на тимчасовому обліку. Копія акту видається власнику транспортного засобу на його вимогу.§ 3. Контрольні провадженняКонтроль являє собою один з основних засобів додержання законності, дисципліни, порядку й організованості, забезпечення прав і свобод громадян у процесі діяльності держави в цілому та органів виконавчої влади зокрема.Контрольні провадження є органічною частиною адміністративно-процесуальної діяльності і характеризуються низкою особливостей.По-перше, контрольна діяльність в адміністративному процесі тією чи іншою мірою реалізується у кожному з адміністративних проваджень. Елементи контролю органічно вплітаються в загальний хід реалізації адміністративно-процесуальної діяльності при вирішенні різноманітних індивідуальних адміністративних справ. Наприклад, своєрідною формою контролю виступає перевірка органом, уповноваженим розглядати справи про адміністративне правопорушення, повноти і правильності матеріалів, складених на стадії порушення провадження. Діяльність відповідних органів, що здійснюють адміністративні провадження, є об'єктом контролю з боку вищестоящих органів і посадових осіб.По-друге, результати відповідної контрольної діяльності можуть бути підставою для порушення юрисдикційних адміністративних проваджень, у ході яких винні особи залучаються до адміністративної або дисциплінарної відповідальності.Контрольні провадження різні, й це значною мірою залежить від сфери діяльності, що підлягає контролю. У цьому розумінні виділяють відомчий, надвідомчий і міжвідомчий контроль.Відомчий контроль здійснюється за фінансово-господарською діяльністю, цільовим і ефективним використанням бюджетних коштів, збереженням державного майна, ощадливим використанням матеріальних і фінансових ресурсів, за виконанням планових завдань, правильністю ведення бухгалтерського обліку, а також з метою виявлення й усунення фактів порушення фінансової дисципліни, заподіяння збитків, безгосподарності, перекручування звітності на підприємствах, установах, організаціях, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.Відповідно до Положення про відомчий контроль у системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій, що належать до сфери їхнього управління (затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.06.1998 р.) ревізії і перевірки фінансово-господарської діяльності здійснюються контрольно-ревізійними підрозділами в підлеглих їм державних підприємствах, установах і організаціях. Вони проводяться комплексно, на основі річних планів, що погоджуються з Головним контрольно-ревізійним управлінням (Главкру) або його підрозділами на місцях, і призначаються в кожному конкретному випадку керівником відповідного міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади. В окремих випадках можуть проводитися і позапланові ревізії і перевірки.Контрольно-ревізійні підрозділи створюються і функціонують як самостійні структурні підрозділи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, а в необхідних випадках — в органах, що належать до сфери їхнього управління. Вони утворюють єдину контрольно-ревізійну службу відповідного міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади.Керівник контрольно-ревізійного підрозділу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади призначається на посаду і звільняється з посади міністром (відповідним керівником) за погодженням з Главкру, а керівник контрольно-ревізійного підрозділу органу, що належить до сфери його управління, — керівником цього органу за погодженням з керівником відповідного територіального підрозділу Главкру і відповідним органом вищого рівня за поданням керівника цього органу і керівника контрольно-ревізійного підрозділу вищестоящої організації. Начальники контрольно-ревізійних підрозділів, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади підпорядковані безпосередньо керівникам цих органів і входять до складу їхніх колегій.Строк проведення ревізій і перевірок не може перевищувати 30 днів. Перевищення цього строку допускається тільки з дозволу керівника органу, що призначив перевірку. Результати ревізії чи перевірки оформляються актом за підписом керівника ревізійної групи, керівника і головного бухгалтера підприємства, установи й організації, де проводилася ревізія чи перевірка. Письмові заперечення і зауваження щодо складеного акту можуть бути представлені керівником або головним бухгалтером не пізніше 5 днів з дня його підписання. У разі потреби застосування строкових заходів для усунення виявлених ревізією або перевіркою порушень чи зловживань, а також притягнення винних осіб до відповідальності складається окремий проміжний акт, а відповідні матеріали передаються керівнику органу, що призначив перевірку. Керівник зобов'язаний у тижневий строк розглянути результати ревізії чи перевірки й вжити заходів щодо усунення порушень, відшкодування матеріальних збитків, притягнення винних до відповідальності, усунення причин і умов, які сприяли порушенням, а також забезпечити контроль за виконанням прийнятих рішень.У ході перевірки ревізор наділяється досить широким обсягом прав. Зокрема, він має право:О перевіряти на підприємствах, в установах і організаціях плани, грошові, бухгалтерські й інші документи, наявність грошей і цінностей, а у випадку виявлення підробок й інших зловживань вилучати необхідні документи до закінчення перевірки чи ревізії, залишаючи в справі акт вилучення і копії чи реєстри вилучених документів; 0 перевіряти правильність списання сировини, палива, інших матеріальних цінностей, тепло- і електроенергії на потреби провадження, повноту оприбуткування готової продукції і вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, де проводиться ревізія чи перевірка, здійснення контрольних обмірювань виконаних робіт; 0 вимагати проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, перевірки наявності коштів і розрахунків, у разі потреби опечатувати каси і касові приміщення, склади, архіви, 0 одержувати від інших підприємств, установ, організацій довідки і копії документів, зв'язаних з операціями, що перевіряються; 0 одержувати від посадових осіб письмові пояснення з питань, що у них виникають у ході ревізій чи перевірок. Порядок організації і проведення ревізій та перевірок визначається інструкціями, затвердженими керівниками міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за узгодженням з Глав-кру. За вимогою останнього або його територіальних органів повинні представлятися акти перевірок чи ревізій. Контрольні функції здійснює значне число органів і посадових осіб. До них можна віднести правоохоронні органи — Службу безпеки України (СБУ), органи внутрішніх справ (міліцію), державну пожежну охорону, Державну автомобільну інспекцію (ДАІ), митні органи, державну податкову службу, а також Антимонопольний комітет України.Надвідомчий контроль здійснюється деякими органами, діяльність яких у цьому плані поширюється на всі сфери господарювання й управління. До їх числа належать Міністерство охорони навколишнього природного середовища та його органи, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство праці і соціальної політики, Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики.Частина органів здійснює міжвідомчий контроль в окремих сферах господарювання і управління. Зокрема, до них належать Національний банк України, Державний комітет телебачення і радіомовлення, Державний комітет з водного господарства, Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет лісового господарства, значне число спеціалізованих державних інспекцій.Для кожного з органів, що здійснюють контрольні функції, характерні особливості здійснення контролю, зв'язані зі специфікою виконуваних функцій. Ці особливості дістають закріплення в положеннях про ці органи, а також у спеціальних нормативно-правових актах, що регламентують порядок здійснення відповідної контрольної діяльності.Так, Департамент спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації Служби безпеки України здійснює видачу ліцензій на діяльність в галузі криптографічного захисту інформації. Одночасно він здійснює і контроль за дотриманням відповідних правил. Порядок здійснення такого контролю одержав закріплення в Інструкції про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови), зв'язаної з розробкою, виготовленням, ввозом, вивозом, реалізацією і використанням коштів криптографічного захисту інформації, а також з наданням послуг з криптографічного захисту інформації, і контроль за їх дотриманням.Відповідно до зазначеної Інструкції Департамент письмово повідомляє суб'єкта підприємницької діяльності про строки проведення перевірки. Таке повідомлення повинно бути здійснене за 10 днів до її проведення. Контроль за виконанням суб'єктами підприємницької діяльності ліцензійних умов проводиться планово не більше одного разу в рік, а також по рекламації замовника або для розгляду питання щодо поновлення дії ліцензії. У випадку порушення ліцензійних умов здійснення діяльності в галузі криптографічного захисту інформації Департамент видає обов'язкове для виконання розпорядження щодо усунення порушень або припиняє дію ліцензії. Суб'єкту підприємницької діяльності в письмовій формі повідомляються підстави рішення про призупинення дії ліцензії. Повідомлення повинно бути направлене в строк не пізніше 5 днів з моменту прийняття такого рішення.Здійснення контролю тісно зв'язане з реалізацією інших адміністративних проваджень, зокрема реєстраційно-дозвільних. У цьому випадку результати здійснення контролю є прямою підставою для дозволу тієї чи іншої діяльності. Це добре видно на прикладі здійснення технічного огляду транспортних засобів, що проводиться органами ДАІ.Слід зазначити ще одну важливу особливість контрольних проваджень: результати досить часто є підставок) притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Не випадково для ряду суб'єктів контролю законодавець передбачає можливість порушувати провадження в справах про адміністративні правопорушення, а у встановлених законом випадках — розглядати такі справи і приймати по них рішення.
Глава 30. Провадження у справах про адміністративні правопорушенняПровадження у справах про адміністративні правопорушення (проступки) є самостійним видом адміністративно-юрисдикційних проваджень. На нього поширюються всі загальні ознаки, властиві юрис-дикційним адміністративним провадженням. Водночас основні відмінності провадження у справах про адміністративні правопорушення стосуються характеристики суб'єктів, що уповноважені розглядати подібні справи, та змісту окремих стадій, з яких складається зазначене провадження.
§ 1. Суб'єкти, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушенняОднією з важливих ланок у правоохоронній діяльності органів виконавчої влади є розгляд справ про адміністративні правопорушення, що і є сутністю адміністративної юрисдикції.Нагадаємо, що юрисдикція — це наділення певного кола державних органів компетенцією щодо розгляду справ, які виникають з правового спору чи порушення правової норми. В основі юрисдикційної діяльності лежить розгляд і вирішення спорів щодо застосування матеріальних норм, правової оцінки поведінки тих чи інших осіб, застосування у випадку необхідності при негативній оцінці їх поведінки передбачених чинним законодавством заходів державного примусу.Правозастосування — це засновані на державно-владних повноваженнях дії державних органів із запровадження юридичних норм у життя. Органи правосуддя (суди) також діють на підставі закону, однак їх діяльність не обмежується лише застосуванням норм у точній відповідності із законом. Поряд з цим вони мають керуватися загальними принципами права, що набувають вираження в чинному законодавстві (особливо в колізійних ситуаціях)1.З огляду на це адміністративна юрисдикція — це законодавчо закріплена сукупність прав та обов'язків органів виконавчої влади та правосуддя щодо розгляду та вирішення справ, які випливають із адміністративних правопорушень.Статтею 213 КпАП передбачено, що справи про адміністративні правопорушення уповноважені розглядати наступні органи (посадові особи):0 адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад; 0 виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад; 0 районні (міські), районні в містах комісії у справах неповнолітніх; 0 районні (міські) суди (судді); 0 органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені цим Кодексом. Наведений перелік не є вичерпним, оскільки і сам Кодекс, й інші законодавчі акти передбачають досить широке коло органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення.Майже для всіх цих органів характерно, що кожен з них вирішує тільки конкретно визначене коло питань:0 Прикордонні війська України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України; 0 органи державного пожежного нагляду наділені адміністра-тивно-юрисдикційними повноваженнями щодо правопорушень, пов'язаних з порушенням встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконанням приписів та постанов посадових осіб органів державного пожежного нагляду; 0 органи залізничного транспорту розглядають справи про порушення правил користування засобами цього транспорту, правил щодо охорони порядку та безпеки руху, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на залізничному транспорті, правил пожежної безпеки на залізничному транспорті і т. ін. Загалом адміністративно-юрисдикційними повноваженнями наділено значно більшу кількість органів виконавчої влади. Так, накладати адміністративні стягнення за певні адміністративні правопорушення на транспорті можуть: органи морського транспорту, органи річкового транспорту; органи автомобільного транспорту та електротранспорту (щодо порушень правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, правил користування автомобільним транспортом та електротранспортом).До іншої групи належать органи, що контролюють дотримання правових норм у сфері фінансових відносин: органи державної контрольно-ревізійної служби, які розглядають справи щодо порушень законодавства з фінансових питань (ст. 1642 КпАП), порушень порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 1666 КпАП); органи державної податкової служби щодо порушень порядку проведення розрахунків із споживачами та щодо ухиляння від подання декларації про доходи (ст. 155і, 164і КпАП), порушень порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку; органи Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування України щодо недотримання правових норм, які регулюють відносини в цій сфері.Адміністративно-юрисдикційними повноваженнями також наділені:— Національний банк України — щодо порушень банківського законодавства та нормативно-правових актів НБУ;— військові комісаріати;— органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби;— органи державного ветеринарного контролю;— органи державної служби з карантину рослин України;— органи державного контролю у насінництві;— органи рибоохорони;— органи лісового господарства;— органи мисливського господарства;— органи державної статистики;— органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів;— органи Міністерства праці та соціальної політики України. Одним із видів суб'єктів, наділених правом розгляду справ про адміністративні правопорушення, є місцеві суди (раніше суди районної або міської ланки). Судді є найбільш кваліфікованими у професійному відношенні порівняно з уповноваженими особами інших органів державної влади. Тож не дивно, що до їх компетенції віднесені найсерйозніші справи. Так, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, конфіскація предмета, виправні роботи та адміністративний арешт можуть бути застосовані до особи, винної у вчиненні адміністративного правопорушення, лише за рішенням суду.Отже, сукупність органів, наділених адміністративно-юрис-дикційними повноваженнями відповідно до чинного законодавства України, включає суб'єктів різних видів, основними серед яких є органи виконавчої влади, їх посадові особи та місцеві суди (судді) загальної юрисдикції.
§ 2. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушенняАналіз чинного законодавства дає змогу говорити про існування двох видів проваджень у справах про адміністративні правопорушення:по-перше, застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб за правилами КпАП;по-друге, застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб, яке КпАП не врегульоване.Якщо застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб, незважаючи на існування певних правових прогалин, все ж таки детально регламентовано у КпАП, то застосування стягнень до юридичних осіб має несистематизований характер.Більше того, застосування стягнень за порушення різних правових норм відповідно має деякі відмінності у порядку накладення стягнень. Однак для згаданих груп суб'єктів адміністративного правопорушення (проступку) провадженням у справах про такі правопорушення властиві й певні спільні риси.Традиційно виділяють наступні стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення (адміністративно-юрисдикційного провадження):1) порушення справи про адміністративне правопорушення;2) розгляд справи про адміністративне правопорушення та прийняття рішення;3) оскарження і опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення;4) виконання рішення, застосування адміністративного стягнення.Справа про адміністративне правопорушення, як правило, розглядається за місцем його вчинення (ст. 276 КпАП). Але у випадку, коли правопорушення вчинено водієм, можуть також розглядатися за місцем обліку транспортних засобів або за місцем проживання порушників. Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 177 і 178 КпАП, розглядаються за місцем їх вчинення або за місцем проживання порушника.1. Адміністративно-юрисдикційне провадження починається з виявлення факту вчинення адміністративного проступку, його фіксації у відповідному процесуальному документі. Щодо фізичних осіб таким документом виступає протокол про адміністративне правопорушення.Протокол є первинним процесуальним документом, в якому мають бути відображені всі обставини справи. Законодавство України містить перелік реквізитів, які мають бути обов'язково зазначені в протоколі (ст. 256 КпАП), а саме: дата, місце складання, дані посадової особи, яка склала протокол; дані щодо особи правопорушника, місце та час вчинення адміністративного правопорушення, класифікація відповідно до закону, що передбачає відповідальність за його вчинення (при цьому має бути чітко зазначено, яка саме правова норма порушена); дані щодо свідків, потерпілих; пояснення правопорушника та інші відомості, що мають значення для справи (докази та будь-які інші фактичні дані, ^які встановлюють наявність або відсутність адміністративного правопорушення). При складанні протоколу особі має бути пояснено її процесуальні права та обов'язки, передбачені ст. 268 КпАП.Зазначений документ має бути підписаний особою, що його склала, та правопорушником. При наявності свідків та потерпілих протокол може бути підписаний і ними. Правопорушник може відмовитися від підписання протоколу, про що робиться відповідний запис. Правопорушник, за бажанням, може дати зауваження та пояснення до протоколу, викласти причини відмови від підписання документу. Особливої уваги заслуговує дата складання протоколу про адміністративне правопорушення, оскільки саме з цієї дати розпочинається перебіг строку давності притягнення до адміністративної відповідальності, передбаченого ст. 38 КпАП.Щодо юридичної особи при виявленні вчиненого правопорушення, як і у випадку з фізичними особами, може бути складено протокол. Так, Законом України «Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в'їзду в Україну» передбачено, що посадовою особою відповідного органу охорони державного кордону України, яка виконує функції із здійснення прикордонного контролю, про вчинення правопорушення складається протокол. Зміст цього протоколу та вимоги форми майже ідентичні тим, які закріплені КпАП, за винятком того, що в ньому зазначаються назва повітряного перевізника, його юридична адреса, розрахунковий рахунок, ідентифікаційний код, дата і місце реєстрації. Підписується він уповноваженою особою повітряного перевізника.Щодо інших форм документів, які фіксують правопорушення, то можна виділити також акт та розпорядження.Найпоширенішою формою документального викладення обставин справи є акт. Як правило, він складається представником уповноваженого органу щодо правопорушення, виявленого в ході перевірки.Акти перевірок, зокрема, використовують органи Державної податкової служби, в них можуть викладатися як позитивні, так і негативні результати перевірок бухгалтерської та фінансової документації господарюючого суб'єкта. Відповідними документами користуються й органи з питань електроенергетики (Національна комісія з питань регулювання електроенергетики, державні інспектори з експлуатації електричних станцій і мереж, державні інспектори з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії). Так, п. 7 Положення «Про накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику» (затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 р.) передбачено, що рішення про накладення штрафу приймається на підставі акту перевірки.Крім актів перевірок, уповноважені органи при виявленні порушення суб'єктами господарської діяльності правових норм видають відповідне розпорядження. В частині першій ст. 35 Закону України «Про захист економічної конкуренції» зазначено: «Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції починається з прийняття розпорядження про початок розгляду справи і закінчується прийняттям рішення по справі».Розгляд справи може бути розпочатий: за заявами суб'єктів господарювання, громадян, права яких були порушені; за поданням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю за порушення законодавства про захист економічної конкуренції; за власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України.Фактично складання протоколу (акту, розпорядження) є порушенням справи про адміністративне правопорушення (за винятком тих випадків, коли законодавець передбачає можливість не складати протокол). Одночасно законодавством передбачено обставини, за наявності яких провадження в справі про адміністративне правопорушення виключається.Ст. 247 КпАП передбачає такі обставини щодо фізичних осіб:— відсутність події і складу адміністративного правопорушення;— недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку;— неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;— вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;— видання акту амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;— скасування акту, який встановлює адміністративну відповідальність;— закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу;— наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи— смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.Оскільки положення КпАП не поширюються на господарюючих суб'єктів і відсутній єдиний законодавчий акт, який би регулював хоча б загальні питання притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності, треба в кожному окремому випадку звертатися до відповідного закону чи іншого нормативного акту, що регулює відносини в тій чи іншій сфері. Більшість з них не містять положень, аналогічних тим, що закріплені КпАП щодо притягнення до адміністративної відповідальності фізичних осіб.Однак є і винятки. Стаття 4 Закону України «Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без належних документів для в'їзду в Україну» передбачає наявність трьох обставин, за яких провадження у справі про правопорушення щодо юридичної особи не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю. Це 1) відсутність події правопорушення; 2) скасування встановленої цим законом відповідальності; 3) ліквідація повітряного перевізника.Важливою умовою припинення провадження щодо притягнення до адміністративної відповідальності є сплив строку, передбаченого ст. 38 КпАП. Щодо фізичних осіб цей строк визначається наступним чином: «Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — два місяці з дня його виявлення».Дещо відмінним є положення юридичних осіб. Правова розрізненість та теоретична невизначеність не створює певної системи процесу адміністративного провадження щодо юридичних осіб. Зокрема, законодавчо не визначено загальні строки, в межах яких до них може бути застосовано адміністративне стягнення. Лише деякі законодавчі акти закріплюють відповідні положення, однак навіть закріплені не мають єдності у визначенні та значно відрізняються від строків притягнення до адміністративної відповідальності фізичних осіб.Так, ст. 42 Закону України «Про захист економічної конкуренції» встановлює два види строків давності притягнення до відповідальності: 1) за порушення законодавства про захист економічної конкуренції — п'ять років з дня вчинення правопорушення, а в разі триваючого порушення — з дня закінчення вчинення правопорушення; 2) за правопорушення, передбачені пунктами 13—16 ст. 50 Закону, — три роки з дня вчинення або закінчення правопорушення. Нині фактично відсутнє не тільки теоретичне обґрунтування процесуальних строків притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб, а й законодавчо не узагальнено критерії визначення цих строків. У більшості законодавчих актів ці строки взагалі не передбачені. Водночас вони потребують приведення їх до єдиного критерію, визначення та усунення положень, якими встановлюється безстрокова відповідальність.2. Центральною стадією провадження є розгляд справи про адміністративне правопорушення. Це зумовлено тим, що саме на цій стадії фактично вирішується справа.Виходячи з приписів КпАП дана стадія включає наступні процесуальні дії:0 підготовка справи до розгляду;0 слухання справи;0 прийняття рішення по справі та доведення його до відома.Не всі органи, яким надано право фіксації правопорушення, мають повноваження щодо подальшого розгляду справи. Це стосується і органів Державної автомобільної інспекції, і посадових осіб органів охорони державного кордону, і Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Певною мірою це стосується і державних інспекторів з електроенергетики. Однак треба зауважити, що накладати адміністративні стягнення на фізичних осіб вони не уповноважені відповідно до положень КпАП. Водночас Положення «Про накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику» (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 р.) наділяє їх повноваженнями щодо застосування штрафів до суб'єктів господарювання.Беручи до уваги, що не всі органи, які складають протоколи, акти та інші документи про адміністративні правопорушення, мають право на подальший розгляд справи, вони зобов'язані передати всі матеріали по справі до уповноваженого органу.На стадії підготовки справи до розгляду орган, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, має ретельно вивчити всі обставини справи, заслухати пояснення особи, щодо якої порушено адміністративне провадження, потерпілих, законних представників.Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 16.12.2000 р. по справі № 1-17/2000 представляти інтереси в адміністративному провадженні можуть як адвокати, так і інші уповноважені особи, що мають відповідну юридичну підготовку. Згідно з цим Рішенням положення частини першої ст. 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Положення ж частини другої ст. 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, треба розуміти як одну з конституційних гарантій.З урахуванням такого тлумачення Конституції України та відповідно до норм, закріплених у КпАП, особа має право на власний розсуд обрати собі захисника серед адвокатів чи інших спеціалістів-правознавців.Для повного і своєчасного розгляду справи уповноважений орган чи особа зобов'язані ретельно підготувати справу до розгляду. Справа про адміністративне правопорушення має бути розглянута за загальним правилом у 15-денний строк з дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи (ст. 277 КпАП).Водночас законодавець передбачив і скорочені строки розгляду окремих категорій справ. Так, справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 422, частиною першою статті 44, статтями 44і, 106і, 1062, 162, 173, 173і, 178, 185 і частиною першою статті 1853, статтями 1857, 18510, 204і, розглядаються протягом доби, статтями 146, 157, 160, 1602, 185і, 1862 і 1864 — у триденний строк, статтями 461, 51 і 176 — у п'ятиденний строк, а статтями 101—103 КпАП — у семиденний строк. Законами України можуть бути передбачені й інші строки розгляду справ про адміністративні правопорушення.Статтею 278 КпАП визначено, які саме питання мають бути з'ясовані при підготовці справи до розгляду:0 чи належить до компетенції уповноваженого органу розгляд даної справи; 0 чи правильно складені протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; 0 чи оповіщені особи, що беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду;0 чи затребувані необхідні додаткові матеріали;0 чи підлягають задоволенню клопотання особи, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілих, їх законних представників чи адвоката.Слухання справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення уповноваженої особи, що її розглядає. Головуючий на засіданні колегіального органу або уповноважена особа оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз'яснює особам, що беруть участь у справі, їх права та обов'язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у справі, досліджуються докази, якщо у справі бере участь прокурор, заслуховується його висновок.Під час слухання справи має бути з'ясовано:0 чи було вчинене адміністративне правопорушення;0 чи винна дана особа в його вчиненні;0 чи підлягає вона адміністративній відповідальності;0 чи є обставини, що пом'якшують адміністративну відповідальність;0 чи завдано матеріальну шкоду;0 інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.До розгляду справи за необхідності можуть бути залучені експерти, перекладачі, свідки.З'ясувавши всі обставини справи, врахувавши пом'якшуючі та обтяжуючі обставини щодо фізичних осіб, уповноважений орган виносить постанову по справі, в якій приймає одне з таких рішень:1) про накладення адміністративного стягнення;2) про застосування заходів впливу, передбачених ст.241 КпАП;3) про закриття справи.Постанова по справі про адміністративне правопорушення повинна містити: назву органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; викладення обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акту, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення.Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення органами (посадовими особами) вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування. Постанова по справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі й документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження.Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів членів, присутніх на засіданні. Постанова по справі про адміністративне правопорушення підписується посадовою особою, яка розглянула справу, а постанова колегіального органу — головуючим на засіданні й секретарем цього органу. У випадках, передбачених законодавством України, про захід адміністративного стягнення робиться відповідний запис на протоколі про адміністративне правопорушення або постанова оформляється іншим установленим способом.На заключному етапі розгляду справи постанова оголошується та доводиться до відома осіб або організацій, зацікавлених у справі. Копія постанови протягом трьох днів вручається або надсилається особі, щодо якої вона винесена. На прохання потерпілого йому також видається копія постанови.Провадження в справі про правопорушення щодо юридичних осіб завершується прийняттям рішення або постанови, причому їх зміст дещо відрізняється від постанов по справі фізичних осіб. Окрім вказаних раніше видів, вони можуть містити певні вимоги до правопорушників, а саме: припинити порушення законодавства, зобов'язати відповідні органи відмінити прийняте рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями (як це передбачено Законом України «Про захист економічної конкуренції»).3. Наступною стадією провадження є оскарження і опротестування постанови у справі про адміністративне правопорушення. Статтею 288 КпАП регулюється порядок такого оскарження. Постанова, винесена будь-яким органом виконавчої влади, може бути оскаржена протягом десяти днів з моменту її винесення до вищестоящого органу або у місцевому суді. Натомість постанова суду є остаточною і оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративне правопорушення не підлягає.Зміна або скасування відповідної постанови суду можуть бути здійснені суддею, що виніс постанову, за протестом прокурора, а також головою вищестоящого суду незалежно від протесту прокурора.Однак це не правило, а скоріше виняток, оскільки зазначена правова норма може бути застосована за наявності таких умов:а) якщо адміністративне стягнення застосоване за адміністративне правопорушення, кваліфіковане за статтею, що вказана у вичерпному переліку статей (ст. 294 КпАП), а їх близько тридцяти;б) якщо постанова винесена щодо особи віком від 16 до 18 років.Тож постанови суду по справах про адміністративні правопорушення, кваліфіковані за статтями інших законодавчих актів, окрім ст. 294 КпАП, не можуть бути переглянуті. Це значною мірою звужує обсяг права громадян на гарантований Конституцією України судовий захист порушених прав і свобод. Адже в даному випадку особа, щодо якої суд прийняв постанову про застосування адміністративних стягнень, не має реальних прав щодо її оскарження. Ця суперечливість має бути подолана в новому Кодексі України про адміністративні проступки.Відповідно до ст. 290 КпАП передбачено, що постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором. Причому опротестування зупиняє виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду протесту. Державна митна служба України також має право перевіряти у порядку контролю додержання службовими особами митних органів законності при провадженні у справах про порушення митних правил (ст. 144 Митного кодексу України).Скарга або протест на постанову по справі про адміністративне правопорушення розглядаються правомочними органами (посадовими особами) в десятиденний строк з дня їх надходження, якщо інше не встановлено законами України. Орган (посадова особа) при розгляді скарги або протесту на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:1) залишає постанову без змін, а скаргу або протест без задоволення;2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;3) скасовує постанову і закриває справу;4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, однак за умови, щоб стягнення не було посилено.Якщо встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд компетентного органу (посадової особи).Відповідно до ст. 296 КпАП скасування постанови із закриттям справи про адміністративне правопорушення тягне за собою повернення стягнених грошових сум, оплатно вилучених і конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень, зв'язаних з цією постановою. У разі неможливості повернення предмета повертається його вартість. Передбачена також можливість відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту або виправних робіт.Дещо інший порядок оскарження передбачено щодо рішень органів Державної податкової служби України. Відповідно до законодавства України невід'ємним правом платника податків є право оскарження рішень податкових органів. З цією метою в структурі податкової служби були утворені (1996 р.) спеціальні підрозділи - апеляційні. До функцій цих підрозділів належав аналіз надходження та розгляду скарг платників податків. Наказом Державної податкової адміністрації України (ДПА) від 11.12.1996 р. було затверджено Положення «Про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби», яким регламентувався порядок розгляду податковими органами скарг платників податків. Цей порядок був суттєво змінений у зв'язку з прийняттям Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платниками податків перед бюджетами та бюджетними цільовими фондами».Фактично відповідно до нововведень, закріплених цим Законом і відображених у згаданому Положенні, передбачено систему оскарження, яку можна представити таким чином.Загалом органи Державної податкової служби розглядають скарги платників податків, щодо:— податкових повідомлень щодо сум податкових зобов'язань, окрім ввізного та вивізного мита, акцизного збору, ПДВ та інших податків, які відповідно до законодавства стягуються при ввезенні (пересиланні) товарів та предметів через митний кордон України або при вивезенні з митної території, внесків до Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування України;— постанов про накладення адміністративних стягнень;— рішень про визначення сум податкових зобов'язань;— рішень про застосування фінансових санкцій тощо.Якщо платник податків вважає, що орган державної податкової служби прийняв рішення, що суперечить законодавству з питань оподаткування або виходить за межі його компетенції, встановленої законом, він має право звернутися до органу державної податкової служби, рішення якого оскаржується, зі скаргою про перегляд цього рішення. Строк оскарження становить десять днів з моменту отримання платником податків відповідного рішення (раніше відлік розпочинався з дати прийняття рішення уповноваженим органом). Зауважимо, що така зміна відліку строків має позитивний характер. Вона відбулася тільки щодо оскарження дій органів державної податкової служби.Протягом двадцяти календарних днів з дня отримання скарги відповідний орган приймає рішення. У випадку, якщо орган податкової служби надсилає рішення про повне або часткове незадоволення його скарги, такий платник податків протягом десяти днів має звернутися зі скаргою до органу державної податкової служби вищого рівня. Для вищестоящого органу також встановлено двадцятиденний строк розгляду поданої скарги. Цей термін може бути подовжений до 60 днів за рішенням керівника державного податкового органу або його заступника.Поряд з чисельними позитивними новелами Положення «Про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби» (у редакції наказу ДПА від 02.03.2001 р.) містить також і певні суперечності, неузгодженості з чинними правовими нормами. Так, п. 9 цього Положення зазначає, що рішення, прийняте за розглядом скарги, може бути менш сприятливе для платника податків, ніж рішення, яке оскаржувалося. Натомість норми КпАП визначають, що орган або посадова особа при розгляді скарги або протесту на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і може прийняти рішення щодо зміни заходу стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.І, нарешті, якщо рішення вищого органу державної податкової служби не задовольнить заявника, він має звернутися до господарського суду відповідного рівня із заявою про визнання рішення органу Державної податкової служби недійсним. Треба зауважити: якщо дослідити запропоновану законодавцем схему, враховуючи й можливість апеляційного та касаційного оскарження рішення господарського суду, стає зрозумілим, що отримання остаточного рішення по справі розтягнеться на місяці.У будь-якому випадку особа, щодо якої прийнято рішення про застосування адміністративного стягнення чи фінансової санкції, по-винна мати право відразу звернутися з позовом до судового органу. Відзначимо у зв'язку з цим, що п. З Положення передбачено, що у випадку оскарження рішення державного податкового органу в суді (господарському суді) дане рішення не може бути оскаржено в адміністративному порядку.Процедура оскарження рішення податкового органу свідчить, що, крім правил, встановлених КпАП, галузеві норми містять і свої, які певною мірою відрізняються. Але в будь-якому разі вони мають відповідати загальній нормі. Тож вкрай необхідна розробка єдиного законодавчого акту, який би містив єдині правила оскарження рішень у справах про адміністративне правопорушення.4. Винесене по справі рішення, якщо воно не оскаржене або залишено без змін, підлягає виконанню, що є заключною і обов'язковою стадією розгляду справи про адміністративне правопорушення.Відповідно до статті 299 КпАП постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення. При оскарженні або опротестуванні постанови про накладення адміністративного стягнення ця постанова підлягає виконанню після залишення скарги або протесту без задоволення, за винятком постанов про застосування заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення. Постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу підлягає примусовому виконанню після закінчення строку, встановленого частиною першою ст. 307 КпАП.У випадку невиконання рішення особою самостійно відповідні документи передаються на виконання Державній виконавчій службі, яка відкриває виконавче провадження та примусово виконує постановлене рішення. Питання виконання постанови по справі про адміністративні правопорушення регламентовані главою 25 КпАП.Отже, застосування заходів адміністративної відповідальності щодо фізичних та юридичних осіб, незважаючи на наявні відмінності, має певні спільні риси. Зокрема, адміністративно-юрисдикційні правовідносини з участю як фізичних, так і юридичних осіб здійснюються за однаковими стадіями провадження, які містять схожі процесуальні дії.
Глава 31.Адміністративне право окремих західноєвропейських країнЯк свідчить історія виникнення і розвитку адміністративного права, воно почало формуватися у період буржуазних революцій не випадково: його становлення на грунті поліцейського права пов'язане з принципово новим політико-правовим підходом — визнанням верховенства прав людини і громадянина, з ідеями правової держави.Нині поширена думка про те, що існуюче в сучасних зарубіжних країнах адміністративне право, з певною умовністю, поділяється на такі дві моделі (типи):1) модель, що характерна для Франції та країн, котрі запозичили її правову систему;2) модель, що властива Німеччині й країнам, де домінує вплив німецького права.На відміну від зазначених специфічною є також модель, типова для країн, що не визнають відокремленості адміністративного законодавства, — США, Велика Британія та інші країни з англосаксонськими правовими традиціями.
§ 1. Адміністративне право ФранціїФранція визнана батьківщиною власне адміністративного права, яке виокремилося у самостійну галузь за часів правління Наполеона.Загалом шукати поняття «адміністративне право», яке було б спільним для країн романо-германської правової сім'ї є справою невдячною, настільки різні сфери його застосування у цих країнах. Але незважаючи на те, що адміністративне право за французькою моделлю набагато ширше, ніж адміністративне право більшості європейських країн, все ж таки в усіх них є те, що можна було б назвати «стрижнем» адміністративного права.Адміністративне право Франції найбільш розвинене порівняно з іншими країнами. Строго дотримуючись доктрини публічного права, французькі адміністративісти досить детально розробили більшість аспектів регулювання нормами адміністративного права. Доктрина французького адміністративного права спричинила вплив на законодавство у цій сфері. Для нього характерне детальне регулювання адміністративних відносин, поєднання матеріальних і процесуальних норм, ретельна регламентація процедур прийняття рішень і відповідальності.Предмет адміністративного права у Франції ширший, ніж прийнято вважати в Україні: до нього належать конституційні основи адміністративного права й управління у контексті здійснення публічної влади. Сфера застосування адміністративного права — держава (територіальні колективи, державні установи).Для визначення адміністративного права насамперед з предмета правового регулювання взагалі вилучаються відносини, що регулюються у Франції приватним правом. Це передусім відносини, пов'язані з підприємницькою діяльністю, взаємовідносини між приватними особами з розпорядження майном, майнові відносини між приватними особами та державними установами.Крім цього, вилучається регулювання діяльності державних органів, що формують політику, тобто визначають загальні напрями національно-державного розвитку. Це законодавчі установи: Національні збори і Сенат. Під дію адміністративного права не підпадає також діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади у випадках участі цих органів разом із законодавчими у вирішенні політичних питань. І, нарешті, судова діяльність, якщо вона не стикається з діяльністю державної адміністрації.Адміністративне право, таким чином, регулює відносини у сфері публічного права, і одним з його обов'язкових суб'єктів є державний орган.Суб'єктами адміністративного права є приватні й публічні особи. Приватними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Публічними особами — лише юридичні: держава в особі її центральних органів, місцеві спільноти (територіальні колективи), публічні установи.Держава має всі ознаки юридичної особи: має майно, штат службовців, укладає договори, приймає на себе зобов'язання, виступає у суді як одна із сторін. У центрі й на місцях представниками держави є її посадові особи: в центрі — Президент, Прем'єр-міністр та міністри, на місцях — префекти, які є представниками держави у департаментах і регіонах. Вони керують поліцією та іншими місцевими службами (з благоустрою, сільського господарства тощо). Префекти мають право видавати індивідуальні та нормативні акти, контролювати діяльність місцевих спільнот.До джерел адміністративного права Франції належать Конституція, закони, підзаконні акти, рішення судів (переважно адміністративних). Адміністративне законодавство у Франції некодифіковане, а ті кодекси, що існують у цій сфері, не є кодексами у традиційному значенні, являючи собою збірки чинних законів. Адміністративних актів дуже багато, правом видавати такі акти наділено як центральні, так і місцеві органи.Французьке адміністративне право зазнало глибокого впливу принципу поділу виконавчої та судової гілок влади. Актами адміністрації (її рішеннями, угодами) є всі акти, що породжують правові наслідки і належать до публічного права. В даному випадку йдеться про особливо широку концепцію, яка включає також угоди. Дуже широке значення адміністративного акту у Франції полягає також у тому, що воно охоплює як індивідуальні рішення, так і нормативні акти.В усіх країнах Європи поняттям підзаконного акту — незалежно від назви — охоплюється акт, що приймається виконавчою владою для виконання закону. У кожній державі (крім Ірландії та Великої Британії) існує певна ієрархія підзаконних актів.Дискреційна влада адміністрації, що властива всім європейським країнам, є ознакою правової держави і означає право у певних випадках діяти на власний розсуд у межах, окреслених законом. Французька адміністрація користується найменшою свободою вибору при здійсненні своєї дискреційної влади внаслідок поглибленого контролю з боку адміністративних судів.Поняття адміністративного договору у Франції виходить з того, що це договори про виконання громадської служби, а також договори адміністрації, що містять умови, які виходять за межі загального права. Подібна концепція існує ще у Португалії і Греції. Ці три країни є, до речі, єдиними, де існує поняття «трудового адміністративного договору».У решті європейських країн є лише дві категорії агентів адміністрації: агенти, призначені адміністративним рішенням, які перебувають в односторонньому положенні, що його регулює публічне право, і агенти за договором, які підлягають загальному праву трудового договору. У більшості інших країн також існує поняття адміністративного договору, але воно набагато вужче.Державна служба Франції належить до найбільш стабільних та організованих у світі й тому є певним еталоном організації та реалізації державно-службових відносин для сучасної держави.Згідно з французькою доктриною публічний службовець є посадовою особою держави, який одночасно і уособлює державу, і служить їй. Саме тому державна служба не може ототожнюватися з жодним іншим фахом, чиновники є представниками особливого прошарку населення.У Франції державними службовцями є всі службовці держави як публічної юридичної особи — її законодавчих, виконавчих та судових органів. Службовці, або чиновники, — це особи, що призначаються на постійну посаду, включаються до штату і отримують ранг у адміністративній ієрархії. Крім державної, існує також публічна служба місцевих спільнот.Сутністю французької державної служби є повністю регламентована і закрита система службової кар'єри. Концепція кар'єри, або закритої державної служби, означає те, що правовий статус французького чиновника більшою мірою враховує специфіку його роботодавця — держави, і тому державна служба регулюється не нормами трудового, а адміністративного права і права державної служби як його частини. Це право передбачає нерівність сторін, особливий порядок розв'язання трудових спорів, а також додаткові обмеження. Така система орієнтована на те, що державний службовець, вступивши на службу, вже не піде з неї до пенсії, поступово просуваючись по службових щаблях. Права чиновників захищає профспілка.В основі ієрархії посад чиновників - чотири категорії, котрі включають декілька рангів. Ранги є основним ланцюгом кар'єрної класифікації у Франції, вони дають право на зайняття низки відповідних посад і є важливою гарантією стабільності чиновника. Іноді ранги іменують класами. Кожен ранг, у свою чергу, поділяється на ступені. Посада є поняттям, котре означає конкретну робочу позицію і відповідну їй ставку в бюджетному розкладі. Кожному рангу також відповідає декілька посад.Допуск до державної служби відбувається за таких умов: наявність французького громадянства, політичних прав, дотримання законів, позитивне ставлення до законів про службу в армії, фізична адекватність обраній роботі. Відбір на державну службу відбувається на конкурсній основі.Допускається й інша, позаконкурсна процедура відбору державних службовців. Є перелік вищих посад, на які призначаються службовці за рішенням уряду. Це так звані політичні посади — генеральний секретар уряду, директор центральної адміністрації, амбасадор, префект тощо. Однак особа, яка отримує таке призначення і яка раніше не була службовцем, не набуває статусу чиновника.Чиновника дуже важко звільнити з посади. Ця міра є найвищою дисциплінарною санкцією, вона автоматично тягне за собою позбавлення права на пенсію. При скороченні кадрів право на пенсію залишається. Навіть після припинення кар'єри службовець зберігає щодо держави стриманість та лояльність, що виражається у забороні на зайняття певними видами приватної діяльності після виходу на пенсію або припинення кар'єри. Крім цього, встановлено п'ятирічний термін, протягом якого службовці, що припинили службу, не мають права працювати в приватних установах, що були їм підконтрольні.Французька модель адміністративної юстиції, яка визнається класичною, характеризується діяльністю спеціальних судових органів (адміністративних судів), що розглядають і розв'язують лише спори за позовами громадян до органів державної адміністрації. Французька адміністративна юстиція є самостійною гілкою судової влади.Адміністративна юстиція Франції має специфічні особливості, зумовлені тим, зокрема, що адміністративна юстиція бере свій початок з правління Наполеона: від створення ним у 1799 р. Державної Ради, а в подальшому — рад префектур, яким поступово передавалися судові повноваження. Державна Рада створювалась як дорадчий орган при уряді, якому було надано законодавчі повноваження. Згодом вона почала виконувати управлінські функції і розглядати скарги приватних осіб на дії органів управління. Отже, вона поступово перетворилася на повноцінний судовий орган.Нині Державна Рада виконує обидві функції - суду і консультаційного органу. При цьому вона є одночасно судом першої інстанції, апеляційною та касаційною інстанцією щодо рішень адміністративних трибуналів. Після реформування французької системи адміністративної юстиції у 1987 р. повноваження Державної Ради бути дещо зменшені внаслідок появи триланкової системи адміністративної юстиції. Було створено проміжну інстанцію між адміністративними трибуналами і Державною Радою — апеляційну інстанцію з адміністративних справ. Нові суди розглядають апеляції щодо рішень адміністративних трибуналів першої інстанції.Адміністративна юстиція глибоко інтегрована до державної адміністрації. Такий стан речей є певним компромісом між політичною владою та адміністрацією1.Адміністративно-судовий процес у Франції містить процесуальні правила, характерні й для цивільного процесу. Адміністративний суд не має права самостійно порушувати провадження, для цього необхідна позовна заява. Суд пов'язаний змістом позову. Але є виняток з цього правила — «з мотивів публічного порядку», згідно з яким суд може сам виявити ініціативу і скасувати адміністративний акт, який прийнято некомпетентним органом або поза межами, встановленими законом.Для адміністративно-судової процедури характерний принцип змагальності, але при цьому суддя зобов'язаний відігравати активну роль, забезпечуючи громадянину правовий захист. Участь адвоката, за деякими винятками, не є обов'язковою, що, зокрема, відрізняє французький адміністративний процес від німецького, де участь адвоката при розгляді адміністративних справ обов'язкова.Адміністрація зобов'язана виконати судове рішення і поновити права, що були нею порушені. При цьому судами скасовуються незаконні адміністративні акти, а заподіяна ними шкода має бути відшкодована. У випадку невиконання судового рішення на адміністрацію може бути покладено обов'язок сплати пені за кожен день простроч-ки виконання. Адміністративний суддя, маючи право заборони певних видів діяльності апарату управління, водночас не може зобов'язати його до якихось дій.
§ 2. Адміністративне право НімеччиниУ Німеччині розрізняються поняття адміністративного права у широкому та вузькому розумінні. У широкому — це сума таких правових приписів, котрі організують управління або повинні брати участь у його здійсненні. У вузькому — це сукупність писаних та неписаних правових приписів публічного права, які або конституюють державне управління у організаційному сенсі, або прямо і безпосередньо регулюють діяльність органів державного управління (за винятком норм конституційного та адміністративно-процесуального права)1.Отже, поняття адміністративного права тісно пов'язане з поняттям державного (або публічного) управління, позаяк адміністративне право вважають у Німеччині правом публічного управління. Засновник німецької школи адміністративного права Отто Майєр під публічним управлінням розумів діяльність держави із здійснення її цілей, за винятком законодавства та судочинства.Німецька теорія адміністративного права, як і теорія публічного управління, розвивається у руслі континентально-європейської традиції. На думку німецьких адміністративістів, адміністративне право не можна вивчати, не досліджуючи паралельно теорію публічного управління.Діяльність у сфері публічного управління полягає у виданні нормативно-правових, індивідуальних правових актів, а також укладанні адміністративно-правових договорів. Саме поняття публічної діяльності визначається, як і предмет адміністративного права у Франції, за традиційним для Німеччини методом виключення. Так, до публічно-правової діяльності належить діяльність, за винятком приватно-правової, де громадяни і юридичні особи виступають у взаємовідносинах з органами управління як рівноправні суб'єкти. Словник адміністративного права ФРН виводить поняття адміністративного права із завдань управління і характеризує його як публічне право, яке не є конституційним, державним або процесуальним.Особливе місце серед джерел адміністративного права ФРН посідають рішення Федерального адміністративного суду і міжнародні угоди.До суб'єктів адміністративного права належать суб'єкти публічного права, тобто носії публічної влади. Серед них називають органи державної виконавчої влади, державні установи федерації та земель, публічні корпорації, публічні фонди, самостійні майнові організації публічного права, приватні підприємства з наданими їм публічними функціями.Федеральний президент виконує функції глави держави, призначає чиновників та суддів федерації, підписує закони, має право поми-лування. Його місце у системі виконавчої влади не є провідним. Федеральний уряд складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Уряд визначає публічні права і сфери діяльності окремих установ, їх організацію. Федеральний канцлер визначає напрям політики і несе за це відповідальність. Він очолює уряд і керує ним.Державні установи посідають центральне місце у системі управління. Державними установами є суб'єкти публічної влади, тобто юридичні особи публічного права, які уповноважені виконувати публічні функції щодо третіх осіб. Найбільш поширений розподіл державних установ на установи федерації та установи земель.Корпорації публічного права також за своєю суттю є установами, оскільки виконують функції публічної влади, але не є державними установами. Держава через них здійснює так зване опосередковане управління.Корпорації публічного права є юридичними особами публічного права і поділяються на територіальні та персональні. До територіальних належать комуни та їхні спілки. Персональні корпорації становить сукупність (спільнота) осіб з певною особистою або професійною кваліфікацією. Це різноманітні професійні об'єднання (камери): ремісницька палата, лікарська, адвокатська, торгова, сільськогосподарська тощо, а також вищі школи. Ці корпорації мають право приймати загальнообов'язкові (в межах компетенції) норми, котрі розглядаються як закони у матеріальному сенсі. Членство у деяких корпораціях є обов'язковим.Самостійні майнові організації публічного права також є юридичними особами публічного права і визначаються як організаційна єдність майнових і кадрових засобів (майно і управлінський апарат) у руках носія публічного управління, призначена забезпечити досягнення певних управлінських цілей. Ці організації надають різноманітні послуги, на які громадяни у певних ситуаціях мають право. За наявності спеціального повноваження вони можуть приймати правові акти, хоча це не є їх головною метою (радіо, публічні ощадні каси, федеральний банк тощо). Вони, як і інші майнові організації, не мають членів, не є корпораціями, але мають клієнтів, з котрими можуть перебувати у досить тривалих і складних відносинах. Метою створення таких організацій є звільнення суто управлінських структур від підприємницької діяльності.Як і в інших країнах, у Німеччині прийнято безліч нормативних актів, що є джерелами адміністративного права. У ієрархії таких джерел спочатку стоять Конституція, конституційні закони, потім інші нормативно-правові акти, приписи, що не мають внутрішньо-управлінського значення, статути, звичаєве право, міжнародне право.Нормативно-правові акти, що приймаються суб'єктами адміністративного права (носіями публічної влади), є законами лише у матеріальному сенсі. Вони є засобом звільнення законодавця від другорядних проблем. Видання таких актів розцінюється як спрощена форма законодавства, вони приймаються на підставі доручення законодавця і підпорядковані закону. Ряд адміністративних актів не мають нормативного значення: циркуляри, директиви, плани тощо.Адміністративний акт, що є класичним інструментом німецького адміністративного права, охоплює окремі заходи управління, що регулюються загальними правовими нормами. Конструкція адміністративного акту, як вважається, має коріння у французькому адміністративному праві, метою його рецепції було забезпечення захисту громадян від управлінських дій. Адміністративним актом є будь-яке розпорядження, рішення, інші публічні засоби, котрі приймаються установою для врегулювання окремого випадку в галузі публічного права і безпосередньо діють ззовні.Існує декілька підстав для класифікації адміністративних актів. Наприклад, виокремлюють такі адміністративні акти, котрі надають пільги, і такі, що обтяжують (щодо конкретної особи); такі, які повинні виконуватися, і такі, виконання яких не є обов'язковим (за наслідками); попередні, одноразові, тривалі (за часом дії); спрямовані на речі або на особу (за предметом) тощо. Найбільш суттєвим вважається розподіл адміністративно-правових актів на превентивні та репресивні.Щодо публічно-правового договору, то він лише поступово набув визнання у законодавстві й доктрині адміністративного права Німеччини, адже його природа не характерна для традиційної моделі адміністративно-правового регулювання. Конструкція публічно-правового договору містить три елементи. По-перше, це — договір; по-друге, він поширюється на сферу публічного права; по-третє, він визначає виникнення, зміну або припинення правовідносин.Державна служба є інститутом адміністративного права, чиновники за своїм правовим становищем відрізняються від службовців, що працюють за наймом. Отже, поняття «чиновник» і «службовець» не є у Німеччині ідентичними.Для чиновницва Німеччини, як і інших західноєвропейських країн, характерні певні засади: чітка ієрархія, підпорядкування, окрема юрисдикція при порушенні службової дисципліни. Крім цього, до чиновника висуваються певні вимоги: він має бути німцем за національністю, психічно та фізично здоровим, мати стабільне матеріальне становище, має присягнути в тому, що завжди захищатиме вільний демократичний лад, спираючись на Основний Закон.У Німеччині існує чотири ранги чиновників: нижчий, середній, підвищений та високий. Особливу категорію становлять посадові особи, визначення яких дає кримінальне право. За німецьким кримінальним правом посадовими особами є: 1) чиновники або судді; 2) особи, що перебувають в інших публічно-правових відносинах; 3) особи, які іншим чином здійснюють завдання публічного управління при органі влади або за його дорученням.Обов'язковим перед зарахуванням на посаду є проходження випробувального терміну. Його тривалість залежить від рангу чиновника: для нижчого рангу — один рік, для середнього - два роки, для підвищеного — три і для вищого — чотири. Це мінімальний термін і тому не підлягає скороченню.Чиновники призначаються довічно (після досягнення 27-річного віку і проходження випробування). Крім того, виокремлюються чиновники, які проходять випробувальний термін. Є також такі категорії, як політичні чиновники і почесні чиновники.За німецькою адміністративно-правовою традицією, чиновники перебувають з державою у публічно-правових, а службовці — у приватноправових відносинах. Законодавство щодо чиновників, з одного боку, є частиною правових основ державної служби взагалі, а з іншого — утворює розділ Особливої частини адміністративного права.У Німеччині не встановлено умови «деполітізації» чиновництва, вони можуть перебувати у політичних партіях, дотримуватися певних політичних поглядів. Але у федеральному законі щодо чиновників встановлено принцип служіння не окремій партії, а усьому німецькому народу. Тому виконувати свої обов'язки чиновник має позапартійно, справедливо, зважаючи на загальний добробут та інтереси суспільства в цілому. Політична діяльність не повинна цьому перешкоджати.Суттєвими є положення про обов'язок зберігати службову таємницю, заборону страйків, обмеження на спілкування з пресою, обмежені можливості для заняття додатковою діяльністю тощо. Обов'язком чиновника є несення служби з повною віддачею, турбота про подальшу освіту та здоров'я. Держава ж повинна турбуватися про чиновництво, забезпечуючи відповідну заробітну платню, пенсію та інші соціальні виплати.Серед підстав виникнення державно-службових відносин розрізняють: призначення на посаду на підставі адміністративного акту на розсуд керівника установи; зарахування на посаду в результаті успішного складання конкурсних іспитів; кооптацію та обрання на посаду.Адміністративна юстиція у Німеччині почала формуватися на початку XIX ст. Розмежування права на приватне і публічне призвело, з одного боку, до обмеження компетенції (підсудності) звичайних судів, а з іншого — до виникнення адміністративної юстиції, тобто органів контролю за управлінням. Зразком для наслідування став французький досвід здійснення такого контролю через Державну Раду.Німецьке адміністративне судочинство того часу функціонувало за принципом, згідно з яким компетенція адміністративних судів обмежувалася конкретним переліком спорів. Такий стан зберігався до кінця Другої світової війни, коли до законодавства Німеччини було введено генеральне застереження, за яким можна було оскаржити у адміністративному суді будь-який адміністративний акт.На відміну від французької системи, для якої характерне насамперед здійснення судом об'єктивного контролю щодо норм, що застосовуються, німецька адміністративна юстиція створена для забезпечення передусім судового захисту прав громадян. Адміністративна юстиція визначається як правосуддя (судочинство) з питань публічного управління, що не збігаються з підсудністю конституційних судів.Систему адміністративних судів Німеччини становлять Федеральний адміністративний суд, вищі адміністративні суди й адміністративні суди федеральних земель. Адміністративні суди земель є судами першої інстанції, Вищі адміністративні суди — апеляційною інстанцією. Касаційною інстанцією виступає Федеральний адміністративний суд.Доступ до адміністративних судів має будь-яка особа, права якої порушено публічною владою. Під публічною владою, згідно з висновком Федерального Конституційного суду, розуміється лише виконавча влада. Правовий захист адміністративними судами можливий у випадку, коли порушуються індивідуальні права особи, тобто метою є захист прав, що належить конкретній особі. Йдеться не лише про основні конституційні права (порушення яких можна оскаржити безпосередньо до Конституційного суду), але й про всі інші визначені законодавством суб'єктивні права, насамперед ті, котрі визначаються як суб'єктивні публічні права. Поняття суб'єктивного публічного права об'єднує всі визнані діючим правом індивідуальні інтереси. Принциповим тут є те, що правова норма має сприяти не лише інтересам спільноти, а й індивіда.Поняття публічно-правового спору об'єднує всі випадки, в яких спірними є правові наслідки застосування публічного права. При цьому публічно-правовою вважається будь-яка правова норма, у якій носієм державної влади є суб'єкт підпорядкування.У певних сферах публічної адміністрації діють самостійні гілки судової системи: фінансові суди та суди із соціальних справ. Фінансове і соціальне судочинство є видами так званого спеціального адміністративного судочинства.Адміністративне судочинство (провадження у адміністративних судах) поділяється на два види: попередній (тимчасовий) правовий захист і основне судочинство. Звернення до адміністративного суду можливе лише після попереднього адміністративного оскарження.Як і у Франції, німецьке адміністративне судочинство грунтується на принципах так званого «інквізиційного» процесу, згідно з якими суддя (суд) має самостійно, з власної ініціативи шукати докази, яких не вистачає, з метою прийняття справедливого, об'єктивного та законного рішення. Разом з тим, на відміну від Франції, адміністративні суди в Німеччині мають право не лише визнати недійсним адміністративний акт, але й зобов'язати адміністративний орган видати певний адміністративно-правовий акт.
§ 3. Адміністративне право Великої БританіїОсобливості адміністративного права Великої Британії зумовлені характером правової системи, що належить до англосаксонської правової сім'ї, а саме пануванням звичаїв і судових прецедентів, відсутністю дуалізму (тобто поділу на публічну і приватну частини) права, розмитістю поняття галузі права.Адміністративне право у Великій Британії досить тривалий час вважалося частиною конституційного права і лише на початку XX століття виділився комплекс норм, що регулюють організацію та діяльність адміністрації. Адміністративне право тут виступає як галузь, що визначає юридичний статус і форми існування усіх державних (публічних) органів, права і обов'язки громадян в їх відносинах з публічними органами, а також визначає процедуру, за допомогою якої ці права та обов'язки набувають сили.Головним завданням адміністративного права є підтримання рівноваги між ефективною адміністративною владою і захистом окремих осіб і суспільства в цілому від зловживань цієї влади. Ця галузь права стосується насамперед контролю за діяльністю влади з метою захисту прав громадян.Відсутність єдиної писаної конституції, велика кількість звичаїв наклали відбиток і на систему джерел адміністративного права Великої Британії. З врахуванням цього до джерел належать закони (конституційні та звичайні), звичаї, рішення судів з конкретних справ та адміністративні акти.Серед конституційних законів особливе значення для адміністративного права мають Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Ці закони зобов'язують адміністрацію поважати та дотримувати права громадян на життя, свободу і власність. До звичайних законів належать закони про місцеве самоврядування, про акти делегованого законодавства, про діяльність та організацію адміністративної юстиції, про позови до корони.Досить велике значення мають і сьогодні звичаї, з котрих адміністрація бере низку своїх повноважень. І, нарешті, основним джерелом є судовий прецедент — припис права, що сформульований судами в процесі розв'язання справ за скаргами приватних осіб на неправомірні дії адміністрації.Щодо адміністративного акту, то його поняття існує у Великій Британії не так давно. Традиційно односторонні акти адміністрації належали до рішень судових інстанцій нижчого рівня, що давало можливість контролю за допомогою засобів юридичного захисту, які застосовувалися проти цих рішень. Тут може йтися про акти, прийняті за дорученням парламенту або в рамках королівської прерогативи. Різниця між нормативними та індивідуальними актами не має значення.Адміністративна нормотворчість у Великій Британії є делегованим законодавством, тому що грунтується, як правило, на делегуванні парламентом повноважень у сфері нормотворчості, за винятком повноважень за звичаями. Парламент приймає відповідні закони про делегування повноважень не лише на внесення доповнень, але й змін до чинного законодавства. Принцип верховенства парламенту дозволяє йому вносити у закон про делегування будь-які обмеження і умови, що є обов'язковими для адміністрації. Зазвичай делеговані повноваження надаються міністрам або ж короні. Від імені корони ці повноваження здійснює прем'єр-міністр.Процедура прийняття нормативних актів не є складною. Спочатку необхідно було публікувати проекти нормативних актів, але в подальшому цю стадію замінили різноманітними консультаціями, нарадами, узгодженнями тощо. Контроль з боку парламенту за актами, прийнятими в порядку делегування нормотворчих повноважень, є досить ефективним. Так, парламент може анулювати акт або висунути умовою набуття ним чинності ухвалення акту парламентом.Нормотворчість центральних та місцевих органів контролюється судами у відповідності з принципом ultra vires. Цей принцип є процедурним принципом у системі загального права (common law) і означає наступне. Якщо будь-який акт, прийнятий у межах компетенції органу (intra vires), не може оскаржуватися перед суддею, то акт, що виходить за межі його компетенції (ultra vires), може оскаржуватися за допомогою різних засобів юридичного захисту.Виконавча влада у Великій Британії формально належить короні, яка очолює (номінально) адміністративний апарат, котрий розподілено на центральні органи та органи місцевого самоврядування.Прем'єр-міністр є лідером партії більшості у парламенті, керує кабінетом і очолює уряд. Уряд — це група осіб, яка несе колективну відповідальність перед парламентом і йде у відставку разом з прем'єр-міністром.До складу кабінету (який історично з'явився як орган найбільш важливих міністрів при короні) входять прем'єр-міністр, лорд-канцлер (голова палати лордів), канцлер скарбниці (міністр фінансів), державні секретарі (міністри) внутрішніх справ, закордонних справ, оборони, торгівлі та промисловості та інші за поданням прем'єр-міністра. До компетенції кабінету належить контроль за відповідністю дій органів виконавчої влади політичному курсу, який обрано парламентом, розмежування сфер дії і компетенції, координація діяльності органів виконавчої влади.Міністерства (департаменти) та центральні відомства (публічні корпорації) є галузевими або функціональними органами управління. Є і територіальні міністерства (у справах Шотландії, Ірландії та Уельсу). Всі міністерства і відомства є юридичними особами публічного права.У Великій Британії майже до кінця XIX ст. розгалуженої державної служби не існувало. Чинником цього було поширення купівлі та продажу посад особами, що мали королівські патенти, фактично на засадах приватної власності. Державні посади надавались у порядку «патронату» або «купівлі синекур», не було системи конкурсів та іспитів. Головним чинником формування постійної державної служби стала реформа, проведена у другій половині XIX ст., якою було скасовано систему патронату та запроваджено проведення конкурсних іспитів при зарахуванні на посаду. Співробітники різних департаментів об'єднувалися у єдину державну службу. Для них встановлювалися єдині правила набору, оплати праці, просування по службі, призначення пенсій. Очолив всю систему державної служби спеціальний орган управління — Комісія державної (цивільної) служби.Характерною рисою англійської системи державного управління, яка спричинила вплив і на систему державної служби, є розмежування політичних та адміністративних функцій. Однак всі службовці є професійними, всі вони є служителями корони і розподіляються на військових - військовослужбовців, політичних - міністрів, цивільних службовців — співробітників міністерств за наймом. При цьому політики є такими, що замінюються (їх близько ста), а службовці є незамінними і не залежать від зміни уряду.Цивільними службовцями є працівники міністерств і центральних відомств за наймом, їх праця оплачується за рахунок коштів, що надаються парламентом. Цивільні службовці разом із суддями, військовослужбовцями, поліцейськими, службовцями органів місцевого самоврядування і публічних корпорацій, вчителями та робітниками національної служби охорони здоров'я належать до більш широкої категорії «публічної служби».Муніципальна служба юридично відокремлена від державної служби, службовці муніципалітету не є служителями корони. Умови та правила проходження муніципальної служби, умови оплати праці визначаються муніципальними радами.Принципом набору на державну службу є принцип «системи особистих якостей», котрий є більш юридичним, аніж політичним. Така система передбачає відкритий конкурс для всіх. Основним при цьому є принцип рівного доступу до державної служби. Іспити відбуваються за програмами університетів Оксфорду і Кембріджу. За успішного складання іспиту видається посвідчення службовця, котре дає право на заміщення відповідної посади. Особа стає довічним (до досягнення пенсійного віку — 60 років) державним службовцем.Державна служба передбачає низку обмежень для своїх працівників. Наприклад, службовцям вищих груп заборонено брати участь у загальнонаціональній політиці, а у місцевій політичній діяльності — лише з дозволу керівництва відповідного міністерства або відомства. Такий же дозвіл мають отримувати і службовці нижчих груп. Робітники публічних торгівельно-промислових підприємств мають право брати участь у політичній діяльності без спеціального дозволу.Є також обмеження і щодо участі службовців міністерств і відомств у фінансових операціях. Лише після закінчення служби вони мають право на участь у деяких операціях за умови отримання спеціального дозволу. З 1946 р. державні службовці мають право на створення своїх профспілок.Загалом англосаксонська система адміністративної юстиції виходить з доктрини рівності усіх посадових осіб перед судом і неприпустимості вилучення чиновників з-під юрисдикції тих самих судів, з якими мають справи й усі інші громадяни. Тому адміністративні спори між громадянами та органами управління (у межах здійснення судового контролю за адміністрацією) розглядають звичайні суди загальної юрисдикції.Однак поряд із загальними (звичайними) судами у Великій Британії існує також низка органів, що виконують судові функції, хоч і мають вторинне, похідне значення порівняно з ними. Вони називаються трибуналами, або квазісудовими органами, тому що здійснюють так зване спеціальне правосуддя. Появою трибуналів, а отже, запровадженням подібної своєрідної адміністративної юстиції, Велика Британія завдячує Закону про трибунали та розслідування, прийнятому 1958 p., котрим створено єдине правове підґрунтя для функціонування квазісудових органів, що розглядають адміністративні спори. Цим же законом запроваджено постійно діючу Раду по трибуналах як наглядово-консультативний орган у системі виконавчої влади.Адміністративні трибунали — це фактично «неформальні» суди. Вони займають проміжне становище між адміністрацією та загальними судами. Членами трибуналу можуть бути не лише правники, але й особи, які мають спеціальні знання у сфері діяльності, якою опікується даний трибунал. Завданням трибуналу є встановлення у конкретної особи права на допомогу або послугу, передбачені конкретним законом. Традиційно трибунали поділяються на дві групи: трибунали у сфері управління економікою (податкові, промислові, земельні, транспортні, лісові тощо) та трибунали у сфері соціального управління (медичні, пенсійні, із соціального забезпечення тощо).Трибуналами розглядаються адміністративні спори між державними органами, посадовими особами і громадянами в якості першої інстанції. На рішення трибуналу може бути подано скаргу в адміністративному порядку (міністру або до апеляційного трибуналу). Апеляцію на рішення трибуналу може бути подано у суд загальної юрисдикції, котрий, таким чином, здійснює наглядову функцію.Незалежність трибуналів забезпечується тим, що, як правило, до їх складу не входять державні службовці. Але можуть бути винятки.Справа у трибуналі розглядається колегією у складі головуючого та двох членів, які представляють різні інтереси. Процедура розгляду спорів не є надто формальною, відбувається з дотриманням таких традиційних засад, як змагальність, гласність, можливість оскарження прийнятого рішення тощо. Єдиного процесу не існує, однак всі скарги розглядаються у порядку позовного провадження, виокремлюються певні стадії, встановлюються процесуальні статуси учасників і терміни провадження. Участь адвоката не є обов'язковою, протоколи, як правило, не складаються.Адміністративні трибунали, попри зазначене, мають такі переваги, як оперативність судового розгляду, спеціалізація за окремими видами справ, відсутність суворої уніфікованої процедури, невисока вартість, вільний доступ для осіб, що потребують захисту від неправомірних дій адміністрації.Загалом же британське адміністративне право протягом останніх років зазнало помітних змін, воно стає ближчим до континентально-європейських уявлень про адміністративне право. Про це свідчить і створення у 60—70-і роки минулого століття адміністративних трибуналів, і вплив загальноєвропейських стандартів як на галузь адміністративного права у цілому, так і на окремі її частини. Принциповим для сучасного адміністративного права Великої Британії залишається контроль загального суду за адміністративними рішеннями з допомогою публічно-правових засобів захисту.
ДодаткиУ каз Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади»(із змінами і доповненнями, внесеними Указами Президента Українивід 7 квітня 2000року № 572/2000, від 14 липня 2000року № 899/2000,від 2 грудня 2000року № 1277/2000, від ЗО грудня 2000року № 1394/2000,від 29 травня 2001 року № 345/2001, від 15 січня 2002 року № 22/2002,від 14 квітня 2003 року № 324/2003, від 26 травня 2003 року № 434/2003,від 3 червня 2003 року № 464/2003, від 19 червня 2003 року № 540/2003).Виходячи з необхідності впорядкування системи центральних органів виконавчої влади та відсутності відповідного законодавчого регулювання, з метою поетапного здійснення адміністративної реформи в Україні, керуючись статтями 106 і 116 Конституції України, постановляю:1. Відповідно до Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України та інших завдань, покладених на Кабінет Міністрів України. Перший віце-прем'єр-міністр та віце-прем'єр-міністри згідно з розподілом повноважень забезпечують виконання Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, координують виконання заходів з відповідних питань міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, не здійснюючи при цьому безпосереднього керівництва їх роботою.Посади Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України «Про державну службу».(частину другу статті 1 замінено частинами другою—четвертою згідно з Указом Президента України від 29.05.2001 р. № 345/2001 у зв'язку з цим частини третю—сьому вважати відповідно частинами п'ятою—дев'ятою)До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.(абзац перший частини шостої статті 1 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 26.05.2003р. № 434/2003)Міністр має перших заступників та заступників, які належать до числа керівників відповідного міністерства. Порядок виконання обов'язків міністра в разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.(абзац другий частини шостої статті 1 в редакції Указу Президента України від 26.05.2003р. № 434/2003) (частина шоста статті 1 в редакції Указу Президента України від 29.05.2001р. № 345/2001)Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.Установити, що Кабінет Міністрів України вносить подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади за формою і статусом, визначеними цією статтею.2. Центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України.Статус керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників встановлюється положеннями про ці органи. Не допускається прирівняння будь-яких посад в органах виконавчої влади за статусом до членів Кабінету Міністрів України.Керівників центральних органів виконавчої влади в установленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України.(частина третя статті 2 із змінами, внесеними згідно з Указами Президента України від 14.07.2000р. № 899/2000, від 02.12.2000р. № 1277/2000, від 30.12.2000р. № 1394/2000, в редакції Указу Президента України від 29.05.2001 р. № 345/2001)3. Фінансування видатків на забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.Гранична чисельність працівників центральних органів виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України.Структуру міністерства затверджує міністр. Структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник. Структура центральних органів виконавчої влади затверджується за погодженням з Прем'єр-міністром України, Першим віце-прем'єр-міністром, віце-прем'єр-міністрами відповідно до розподілу їх функціональних повноважень.(частина третя статті 3 в редакції Указу Президента України від 29.05.2001 р. № 345/2001, із змінами, внесеними згідно з Указами Президента України від 15.01.2002р. № 22/2002, від 14.04.2003р. № 324/2003, від 26.05.2003р. № 434/2003)Працівників центральних апаратів міністерств призначають на посади та звільняють з посад відповідні міністри, інших центральних органів виконавчої влади - їх керівники. Кандидатури на посади керівників структурних підрозділів центральних органів виконавчої влади (крім Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства оборони України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Головного контрольно-ревізійного управління України, Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Служби безпеки України, Управління державної охорони України) попередньо погоджуються з Прем'єр-міністром України, Першим віце-прем'єр-міністром, віце-прем'єр-міністрами відповідно до розподілу їх функціональних повноважень, Міністром Кабінету Міністрів України.(статтю 3 доповнено новою частиною четвертою згідно з Указом Президента України від 14.04.2003р. № 324/2003, у зв'язку з цим частину четверту вважати частиною п'ятою, частина четверта статті 3 із змінами, внесеними згідно з Указами Президента України від 26.05.2003р. № 434/2003, від 03.06.2003р. № 464/2003, від 19.06.2003р. № 540/2003)Штатний розпис, кошторис видатків міністерства затверджує відповідний міністр за погодженням з Міністерством фінансів України. Штатний розпис, кошторис видатків іншого центрального органу виконавчої влади затверджує керівник цього органу за погодженням з Міністерством фінансів України.(частина п'ята статті 3 в редакції Указу Президента України від 29.05.2002р. № 345/2001, із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 26.05.2003р. № 434/2003)4. Спрямування і координація діяльності інших центральних органів виконавчої влади реалізується міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності та основних завдань цих органів, що випливають з Програми діяльності Кабінету Міністрів України, та одержання від них щорічних звітів щодо результатів їх діяльності в межах, визначених спеціальним директивним наказом міністра.5. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.Керівників територіальних органів міністерства призначає на посади та звільняє з посад у встановленому порядку міністр, іншого центрального органу виконавчої влади - керівник цього органу.(частина друга статті 5 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 29.05.2001р. № 345/2001, в редакції Указу Президента України від 15.01.2002р. № 22/2002)5і. Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління ними у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути утворені відповідні департаменти (служби).Утворення департаменту (служби), призначення на посаду і звільнення з посади його керівника та затвердження положення про департамент (службу) здійснює Президент України.(Указ доповнено статтею 5і згідно з Указом Президента України від 07.04.2000р. № 572/2000)6. Установити, що Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади.Урядові органи державного управління здійснюють:управління окремими підгалузями або сферами діяльності;контрольно-наглядові функції;регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.Керівники урядових органів державного управління призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням керівника відповідного центрального органу виконавчої влади.Положення про урядовий орган державного управління затверджується Кабінетом Міністрів України.7. Кабінету Міністрів України:внести у двомісячний строк пропозиції щодо приведення актів Президента України у відповідність з цим Указом;привести у тримісячний строк свої рішення у відповідність з цим Указом;внести у двомісячний строк пропозиції щодо утворення при Президентові України єдиного органу (Управління справами) для вирішення питань матеріально-технічного та іншого забезпечення Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою значного скорочення коштів на користування транспортом, утримання будинків, іншого майна, управлінських витрат, зменшення апарату, що обслуговує відповідні структури, тощо.Президент України Л. КУЧМА
У каз Президента України «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади»(із змінами і доповненнями, внесеними Указами Президента Українивід З квітня 2000 року № 556/2000, від 25 травня 2000 року № 721/2000,від 27 червня 2000року № 827/2000, від 14липня 2000року № 902/2000,від 27серпня 2000року № 1031/2000, від 23 жовтня 2000року № 1159/2000,від 5 грудня 2000 року № 1303/2000, від 5 квітня 2001 року № 233/2001,від 5 червня 2001 року № 405/2001, від 11 липня 2001 року № 510/2001,від 7 серпня 2001 року № 603/2001, від 21 серпня 2001 року № 724/2001,від 13 вересня 2001 року № 836/2001, від 29 вересня 2001 року № 907/2001,від 8 листопада 2001 року № 1056/2001,від 22 листопада 2001 року № 1132/2001,від 14 грудня 2001 року № 1213/2001, від 27грудня 2001 року № 1265/2001,від 3 січня 2002 року № 10/2002,від 5 березня 2002 року № 212/2002, від 16 березня 2002 року № 259/2002,від 29 серпня 2002 року № 780/2002, від 18 вересня 2002 року № 834/2002,від 1 жовтня 2002 року № 887/2002, від И грудня 2002 року № 1153/2002,від 31 січня 2003 року № 54/2003, від 15 липня 2003 року № 700/2003,від 31 липня 2003 року № 772/2003)З метою вдосконалення структури органів виконавчої влади та підвищення ефективності державного управління, відповідно до пункту 15 статті 106 Конституції України постановляю:1. Внести такі зміни до структури центральних органів виконавчої влади:а) утворити:Міністерство аграрної політики України - на базі Міністерства агропромислового комплексу України, Державного комітету рибного господарства України, Комітету з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України та Комітету харчової промисловості України, що ліквідуються;Міністерство екології та природних ресурсів України - на базі Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Комітету України з питань геології та використання надр, Комітету України з питань гідрометеорології, Державної адміністрації ядерного регулювання України, Головного управління геодезії, картографії та кадастру та Державної комісії у справах випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив, що ліквідуються;Міністерство економіки України - на базі Міністерства економіки України, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Державного комітету України по матеріальних резервах, Державного інвестиційно-клірингового комітету, Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції, Державної служби експортного контролю та Агентства з питань спеціальних (вільних) економічних зон, що ліквідуються;(абзац четвертий пункту «а» статті 1 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 27.06.2000р. № 827/2000)Міністерство освіти і науки України - на базі Міністерства освіти України та Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності, що ліквідуються;Міністерство палива та енергетики України - на базі Міністерства вугільної промисловості України, Міністерства енергетики України, Державного департаменту з питань електроенергетики України, Державного департаменту нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України та Державного департаменту з питань ядерної енергетики України, що ліквідуються;Державний комітет архівів України — на базі Головного архівного управління України, що ліквідується;Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України — на базі Державного комітету інформаційної політики України та Державного комітету України по телебаченню і радіомовленню, що ліквідуються;Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України — на базі Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Державного комітету України з фізичної культури і спорту та Державного комітету України по туризму, що ліквідуються;Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва — на базі Державного комітету України з питань розвитку підприємництва, що ліквідується;Державний комітет промислової політики України - на базі Міністерства промислової політики України, що ліквідується;Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України — на базі Комітету України з питань стандартизації, метрології та сертифікації та Державного комітету України у справах захисту прав споживачів, що ліквідуються;Державний комітет України у справах ветеранів - на базі Комітету України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах, що ліквідується;б) ліквідувати:абзац другий пункту «б» статті 1 втратив чинність (абзац другий пункту «б» статті 1 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 05.04.2001р. № 233/2001, втратив чинність згідно з Указом Президента України від 03.01.2002р. № 10/2002)абзац третій пункту «б» статті 1 виключено(згідно з Указом Президента України від 27.06.2000р. № 827/2000)Комітет України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, поклавши його функції на Міністерство фінансів України;(абзац третій пункту «б» статті 1 втратив чинність у частині покладення на Міністерство фінансів України функцій Комітету України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів згідно з Указом Президента України від 11.07.2001р. № 510/2001)Комітет медичної та мікробіологічної промисловості України, поклавши його функції на Міністерство охорони здоров'я України;Комітет України у справах нагляду за страховою діяльністю, поклавши його функції на Міністерство фінансів України;Комітет України по нагляду за охороною праці, поклавши його функції на Міністерство праці та соціальної політики України;(абзац п'ятий пункту «б» статті 1 втратив чинність у частині покладення на Міністерство праці та соціальної політики України функцій Комітету України по нагляду за охороною праці згідно з Указом Президента України від 18.09.2002р. № 834/2002)Державну адміністрацію морського та річкового транспорту України, поклавши її функції на Міністерство транспорту України;Державну адміністрацію автомобільного транспорту України, поклавши її функції на Міністерство транспорту України;Державну авіаційну адміністрацію України, поклавши її функції на Міністерство транспорту України;Державний департамент тракторного та сільськогосподарського машинобудування України, поклавши його функції на Державний комітет промислової політики України;Державний департамент України з виробництва та переробки дорогоцінних металів, поклавши його функції на Державний комітет промислової політики України;Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей, поклавши її функції на Міністерство культури і мистецтв України;Національне агентство України з управління державними корпоративними правами, поклавши його функції на Фонд державного майна України;Національне агентство з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення, поклавши його функції на Міністерство охорони здоров'я України;Агентство з питань банкрутства;Ліцензійну палату;Державну пробірну палату;Державний інноваційний фонд України;Головне управління Командувача Національної гвардії України, поклавши відповідні його функції на Міністерство внутрішніх справ України та Міністерство оборони України;Національне бюро розслідувань України;Державний центр страхового фонду документації України, поклавши його функції на Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;(абзац двадцять другий пункту «б» статті 1 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 03.04.2000р. № 556/2000)Державну інвестиційно-клірингову компанію України.2. Затвердити Схему організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади (додається).3. Кабінету Міністрів України у тримісячний строк: а) вирішити питання щодо створення:відповідних департаментів та інших структур (на базі ліквідованих центральних органів виконавчої влади) у складі новоутворених та діючих центральних органів виконавчої влади. Керівники таких структур на перехідний період прирівнюються за статусом до заступників міністрів;абзац третій пункту «а» статті 3 виключено(згідно з Указом Президента України від 27.06.2000р. № 827/2000)державної госпрозрахункової установи (агентства) на базі ліквідованого Агентства з питань банкрутства, яка підпорядковується Міністерству економіки України;державної небанківської фінансово-кредитної установи на базі ліквідованого Державного інноваційного фонду України, яка підпорядковується Міністерству освіти і науки України;абзац сьомий статті 3 втратив чинність(згідно з Указом Президента України від 25.05.2000р. № 721/2000)казенного підприємства на базі ліквідованої Державної пробірної палати, яке підпорядковується Міністерству фінансів України;б) привести свої рішення у відповідність з цим Указом;в) подати в установленому порядку пропозиції про внесення змін до актів законодавства, що випливають з цього Указу;г) подати проекти положень про центральні органи виконавчої влади, утворені згідно з цим Указом.До завершення реформування структури центральних органів виконавчої влади забезпечити належне виконання функцій центральних органів виконавчої влади, що ліквідуються.Внести у тримісячний строк пропозиції щодо впорядкування переліку центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові та воєнізовані формування.4. Визнати такими, що втратили чинність, Указ Президента України від 13 березня 1999 року № 250 «Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України» (зі змінами, внесеними Указами Президента України від 12 травня 1999 року № 500, від 16 червня 1999 року № 663, від 2 серпня 1999 року № 943 і № 945, від 24 вересня 1999 року № 1219, від 2 жовтня 1999 року № 1267, від 22 листопада 1999 року № 1474).Президент України Л. КУЧМАм. Київ15 грудня 1999 року№ 1573/99
Додаток до Указу Президента Українивід 15 грудня 1999року № 1573/99Схема організації та взаємодії центральних органів виконавчої владиІ. Міністерства, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України:Міністерство аграрної політики України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України,(абзац розділу І із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 21.08.2001р. № 724/2001)Міністерство палива та енергетики України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство культури і мистецтв України,Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство оборони України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство промислової політики України,(розділ І доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 05.06.2001р. № 405/2001)Міністерство транспорту України, Міністерство фінансів України,Міністерство юстиції України.II. Державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України:Державний комітет архівів України,Державний комітет України з будівництва та архітектури,Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства,(абзац розділу II замінено двома абзацами згідно з Указом Президента України від 16.03.2002р. № 259/2002)Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет зв'язку та інформатизації України, Державний комітет України з енергозбереження, Державний комітет України з нагляду за охороною праці,(розділ II доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 18.09.2002р. № 834/2002)Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту,(розділ II доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 22.11.2001р. № 1132/2001)Державний комітет України у справах релігій, Державний комітет телебачення і радіомовлення України,(абзац розділу II із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 31.01.2003 р. № 54/2003)Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет України з державного матеріального резерву,(розділ II доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 07.08.2001р. № 603/2001)Державний комітет України у справах сім'ї та молоді,(розділ II доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 22.11.2001р. № 1132/2001)Абзац розділу II виключено(згідно з Указом Президента України від 22.11.2001р. № 1132/2001)Державний комітет України у справах національностей та міграції,(розділ II доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 13.09.2001р. № 836/2001)Абзац розділу II виключено(згідно з Указом Президента України від 05.06.2001р. № 405/2001)Державний комітет України у справах ветеранів, Абзац розділу II виключено(згідно з Указом Президента України від 31.07.2003 р. № 772/2003)Абзац розділу II виключено(згідно з Указом Президента України від 01.10.2002р. № 887/2002)Державний комітет статистики України,Вища атестаційна комісія України,Національне космічне агентство України,Пенсійний фонд України,Головне контрольно-ревізійне управління України,(абзац розділу II із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 27.08.2000р. № 1031/2000)Державне казначейство України,Державна служба автомобільних доріг України;(розділ II доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 08.11.2001 р. № 1056/2001)Державна туристична адміністрація України.(розділ II доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 14.12.2001р. № 1213/2001)III. Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом: Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державна судова адміністрація України,(розділ НІ доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 29.08.2002р. № 780/2002)Державна митна служба України,Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва,Державний комітет ядерного регулювання України,(розділ НІ доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 05.12.2000р. № 1303/2000)Національна комісія регулювання електроенергетики України,Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України,Державний департамент України з питань виконання покарань,Фонд державного майна України,Служба безпеки України,Управління державної охорони України,Головне управління державної служби України,Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України,(розділ III доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 23.10.2000р. № 1159/2000, абзац розділу III із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 27.12.2001р. № 1265/2001)Національний координаційний центр адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових об'єктів,(розділ НІ доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 29.09.2001р. № 907/2001)Державна служба експортного контролю України,(розділ III доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 27.12.2001 р. № 1265/2001)Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики,(розділ НІ доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 01.10.2002р. № 887/2002)Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України,(розділ НІ доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 11.12.2002р. № 1153/2002)Національне космічне агентство України,(розділ НІ доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 15.07.2003р. № 700/2003)Адміністрація Державної прикордонної служби України.(розділ III доповнено абзацом згідно з Указом Президента України від 31.07.2003 р. № 772/2003)IV. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів:підрозділ розділу IV виключено(згідно з Указом Президента України від 05.03.2002р. № 212/2002)через Міністра економіки та з питань європейської інтеграції України:(назва підрозділу розділу IV в редакції Указу Президента України від 27.12.2001р. № 1265/2001)Абзац розділу IV виключено(згідно з Указом Президента України від 16.03.2002р. № 259/2002)Державний комітет України з енергозбереження, Абзац розділу IV втратив чинність(згідно з Указом Президента України від 14.07.2000р. № 902/2000)Абзац розділу IV виключено(згідно з Указом Президента України від 01.10.2002р. № 887/2002)через Міністра праці та соціальної політики України: Державний комітет України у справах ветеранів; через Міністра транспорту України: Державна служба автомобільних доріг України,(розділ IV доповнено абзацами згідно з Указом Президента України від 08.11.2001р. ЛС° 1056/2001)через Міністра фінансів України:Головне контрольно-ревізійне управління України,(абзац розділу IV із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 27.08.2000р. № 1031/2000)Державне казначейство України;через Міністра юстиції України:Державний комітет України у справах релігій.Глава АдміністраціїПрезидента України В. ЛИТВИН
У каз Президента України «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні»(із змінами і доповненнями, внесеними Указами Президента України від 15 січня 2002 року № 22/2002, від 3 червня 2003 року № 464/2003)Указ втратив чинність у частині, що стосується посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників(згідно з Указом Президента України від 26 травня 2003 року № 434/2003)На реалізацію основних положень Концепції адміністративної реформи в Україні та з метою вдосконалення системи державного управління, забезпечення ефективної діяльності Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконавчої влади, а також їх апаратів постановляю:1. Стаття 1 втратила чинність(згідно з Указом Президента України від 03.06.2003р. № 464/2003)2. Стаття 2 втратила чинність(стаття 2 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України від 15.01.2002р. № 22/2002, втратила чинність згідно з Указом Президента України від 03.06.2003р. № 464/2003)3. Стаття 3 втратила чинність(згідно з Указом Президента України від 03.06.2003р. № 464/2003)4. Стаття 4 втратила чинність(згідно з Указом Президента України від 03.06.2003р. № 464/2003) 5665. Стаття 5 втратила чинність(згідно з Указом Президента України від 03.06.2003 р. № 464/2003)6. Стаття 6 втратила чинність(згідно з Указом Президента України від 03.06.2003 р. № 464/2003)7. Стаття 7 втратила чинність(згідно з Указом Президента України від 03.06.2003р. № 464/2003)8. Стаття 8 втратила чинність(згідно з Указом Президента України від 03.06.2003р. № 464/2003)9. Внести до Указів Президента України такі зміни:1) в Указі Президента України від 15 грудня 1999 року № 1572 «Про систему центральних органів виконавчої влади»:а) у статті 1:частину другу замінити трьома новими частинами такого змісту:«До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України та інших завдань, покладених на Кабінет Міністрів України. Перший віце-прем'єр-міністр та віце-прем'єр-міністри згідно з розподілом повноважень забезпечують виконання Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, координують виконання заходів з відповідних питань міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, не здійснюючи при цьому безпосереднього керівництва їх роботою.Посади Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України «Про державну службу».У зв'язку з цим частини третю—сьому вважати відповідно частинами п'ятою-дев'ятою;частину шосту викласти в такій редакції:«Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.Порядок виконання обов'язків Міністра у разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України»:б) у статті 2:частину третю викласти в такій редакції:«Керівників центральних органів виконавчої влади в установленому порядку призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України»;в) частини третю та четверту статті 3 викласти в такій редакції: «Структуру міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з міністром. Структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник.Штатний розпис, кошторис видатків міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з Міністерством фінансів України. Штатний розпис, кошторис видатків іншого центрального органу виконавчої влади затверджує керівник цього органу за погодженням з Міністерством фінансів України»;г) частину другу статті 5 після слів «у встановленому порядку» доповнити словом «відповідний»;2) частину першу статті 2 Указу Президента України від 15 грудня 1999 року № 1574 «Про склад Кабінету Міністрів України» викласти в такій редакції:«Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України (далі — Секретаріат). Секретаріат очолює Державний секретар Кабінету Міністрів України, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняє з посади Президент України».10. Кабінету Міністрів України:прискорити завершення функціональних обстежень відповідних міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, внесення за їх результатами пропозицій щодо дальшого проведення адміністративної реформи, які б передбачали, зокрема, спрощення системи державного управління, ліквідацію її неефективних ланок, запровадження уніфікованих структур апаратів центральних органів виконавчої влади, впорядкування та підвищення рівня заробітної плати державних службовців, маючи на меті створення реальних умов для здійснення відбору державних службовців на конкурсних засадах;вжити відповідних заходів для забезпечення законодавчого врегулювання питань правового статусу членів Кабінету Міністрів України, прискорення узгодження проблемних позицій та прийняття законів «Про Кабінет Міністрів України», «Про адміністративно-територіальний устрій», а також про Раду міністрів Автономної Республіки Крим, про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, про державний контроль у сфері діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб, про внесення змін до Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації» тощо;подати у двомісячний строк пропозиції щодо внесення до законів та актів Президента України змін, які випливають із цього Указу;внести відповідно до порядку, передбаченого статтею 4 цього Указу, пропозиції щодо призначення на посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України, державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників, а також звільнення з посад перших заступників та заступників міністрів;внести пропозиції щодо приведення положень про міністерства у відповідність із цим Указом, визначивши, зокрема, повноваження державних секретарів міністерств з урахуванням особливостей відповідних міністерств;привести свої рішення у відповідність із цим Указом.Президент України Л. КУЧМАм. Київ29 травня 2001 року№ 345/2001
У каз Президента України «Про деякі заходи щодо оптимізації керівництва в системі центральних органів виконавчої влади»З метою забезпечення сприятливих умов для послідовного здійснення в Україні реформи політичної системи та зважаючи на тривале гальмування процесу прийняття законодавчих актів щодо порядку організації та діяльності центральних органів виконавчої влади та статусу їх керівників, постановляю:1. Ліквідувати посади державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників і ввести посади перших заступників та заступників міністрів. Перших заступників та заступників міністрів призначає на посади за поданням Прем'єр-міністра України та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України. Кількість перших заступників та заступників міністрів визначає Президент України.2. Установити, що державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники, призначені на посади до набрання чинності цим Указом, продовжують виконувати свої обов'язки згідно з Примірним положенням про державного секретаря міністерства, затвердженим Указом Президента України від 14 липня 2001 року № 529, з іншими актами законодавства України до призначення відповідних перших заступників і заступників міністрів.3. Внести до Указу Президента України від 15 грудня 1999 року № 1572 «Про систему центральних органів виконавчої влади» (зі змінами, внесеними Указами від 7 квітня 2000 року № 572, від 14 липня 2000 року № 899, від 2 грудня 2000 року № 1277, від 30 грудня 2000 року № 1394, від 29 травня 2001 року № 345, від 15 січня 2002 року № 22, від 14 квітня 2003 року № 324) такі зміни:а) у частині шостій статті 1:в абзаці першому слова «за поданням державного секретаря міністерства» виключити;абзац другий викласти в такій редакції:«Міністр має перших заступників та заступників, які належать до числа керівників відповідного міністерства. Порядок виконання обов'язків міністра в разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України»;б) у статті 3:у частині третій слова «за пропозицією державного секретаря міністерства» виключити;у частині четвертій слова «державні секретарі міністерств за погодженням з відповідними міністрами» замінити словами «відповідні міністри»;у частині п'ятій слова «державний секретар міністерства» замінити словами «відповідний міністр».4. Визнати таким, що втратив чинність, Указ Президента України від 29 травня 2001 року № 345 «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» (зі змінами, внесеними Указом від 15 січня 2002 року № 22) у частині, що стосується посад державних секретарів міністерств, їх перших заступників та заступників.5. Прем'єр-міністрові України внести у двомісячний строк пропозиції щодо кандидатур на посади перших заступників і заступників міністрів.6. Кабінету Міністрів України:подати у тримісячний строк пропозиції щодо приведення актів Президента України у відповідність із цим Указом; привести свої рішення у відповідність із цим Указом.Президент України Л. КУЧМАм. Київ26 травня 2003 року№ 434/2003
рекомендована літератураАВЕР'ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с. АВЕР'ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. - К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под ред.A. Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. - М., 2003. - 392 с. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова. — Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. /За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для людини (науково-практичний нарис) /За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна відповідальність в Україні: Навчальний посібник.2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с. Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи /Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право: азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999. — 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. —К., 1999. - 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5: Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко,B. Б. Авер'янов. - К., 2003. - 600 сБАНДУРКА О. М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. — X., 1996. — 398 с.БАНДУРКА А. М., ТИЩЕНКО Н. М. Административний процесе: Учебник. - X., 2001. - 352 с.ВАСИЛЬЕВ А. С. Административное право Украины (общая часть): Учебное пособие. — X., 2001. — 288 с.Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В. Б. Авер'яно-ва. - К., 2002. - 668 сГОЛОСНІЧЕНКО І. П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття): Навчальний посібник. — Ірпінь, 1998. — 108 сГОЛОСНІЧЕНКО І. П., СТАХУРСЬКИЙ М. Ф. Адміністративний процес: Навчальний посібник. — К., 2003 — 256 сДАВИД Р., ЖОФФРЕ-СПИНОЗИ К. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. В. А. Туманова. — М., 1998. — 400 с.Державна служба: організаційно-правові основи і шляхи розвитку / За заг. ред. В. Б. Авер'янова. — К., 1999. — 272 с.Державне управління в Україні: Навчальний посібник / За заг. ред. В. Б. Авер'янова. - К., 1999. - 266 сДержавне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: Навчальний посібник / За заг. ред. Н. Р. Нижник, В. М. Олуйка. — Львів, 2002. — 352 сДержавне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В. Б. Авер'янова. — К., 2003. — 384 сДержавне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування / За заг. ред. В. Б. Авер'янова, І. Б. Коліушка. - К., 1999. - 50 сДержавне управління: теорія і практика / За заг. ред. В. Б. Авер'янова. - К., 1998. - 432 сДОДИНЕ. В. Административная деликтология: Курс лекций. — Одесса, 1997.-116 с.КИВАЛОВ С. В. Таможенное право (Административная ответственность за нарушение таможенных правил). — Одесса, 1996. — 147 с.КІВАЛОВ С. В., БІЛА Л. Р. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. — Одеса, 2001. — 302 сКІВАЛОВ С. В., БІЛА Л. Р. Організація державної служби в Україні: Навчально-методичний посібник. — Одеса, 2002. — 328 сКОВАЛЬ Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. — К., 1994.- 154 с.КОЗЛОВ Ю. М. Административное право в вопросах и ответах: Учебное пособие. — М., 2000. — 237 с.КОЛІУШКО І. Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні. — К., 2002. — 260 сКОЛПАКОВ В. К., КУЗЬМЕНКО О. В. Адміністративне право України: Підручник. — К., 2003. — 544 с.КОМЗЮК А. Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації. — X., 2002. — 336 сЛУК'ЯНЕЦЬ Д. М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку. — К., 2001. — 220 сМеханізми координації європейської політики: практика країн-членів та країн-кандидатів / За заг. ред. Н. Гнидюк. — К., 2003. — 384 сОБОЛЕНСЬКИЙ О. Ю. Державне управління та державна служба: сучасні напрямки розвитку. — Одеса, 2003. — 320 сОПРИШКО В. Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. Видання 2-е, перероблене і доповнене. — К., 2003. — 311 сПЕРЕПЕЛЮК В. Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник — Чернівці, 2001. — 367 сПЕТРИШИН А. В. Государственная служба. Историко-теоретические предпосылки, сравнительно-правовой и логико-понятийный анализ. - X., 1998. - 182 с.Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / Відп. ред. В. Ф. Погорілко. — К., 2003. — 652 сРЯБЧЕНКО О. П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин. — X., 1999. — 304 сСАНИАХМЕТОВА Н. А. Регулирование предпринимательской деятельности в Украине: организационно-правовые аспекты. — Одесса, 1998. - 232 с.СЕЛІ ВАНОВ А. О. Адміністративній процес в Україні: реальність і перспективи розвитку правових доктрин. — К., 2000. — 68 сСЕЛІВАНОВ В. М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. — К., 2002. — 724 сСИРЕНКО В. Ф. Интересы в системе основных институтов советского государственного управления. — К., 1982. — 214 с.ТИЩЕНКО Н. М. Административно-процессуальный статус гражданина Украины: проблемы теории и пути совершенствования. — X., 1998. - 268 с.ХАЙЕК Ф. А. Право, законодавство та свобода. Том 3. Політичний устрій вільного народу / Пер. з англ. — К., 2000. — 252 с.ХАРИТОНОВА О. L, ХАРИТОНОВ Є. О. Порівняльне право Європи. Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. — X., 2002.-592 с.ЦВЄТКОВ В. В., ГОРБАТЕНКО В. П. Демократія. Управління. Бюрократія. - К., 2001. — 248 сШАПОВАЛ В. М. Виконавча влада в розвинутих країнах (конституційно-правовий аспект). — К., 1996. — 60 с.ШЛЬОЕР Б., СОЙКО І. Німецько-українсько-російський коментований словник з адміністративного права / За заг. ред. Б. Шльоера та Ю. Зайцева. — К., 2003. — 464 сНавчальне виданняАвер'янов Вадим Борисович, Андрійко Ольга Федорівна,Битяк Юрій Прокопович, Голосніченко Іван Пантелійович,Ківалов Сергій Васильович, Колпаков Валерій Костянтинович,Кубко Євген Борисович, Комзюк Анатолій Трохимович,Лук'янець Дмитро Миколайович, Тищенко Микола Маркович,Фрицький Олег Федорович, Цветков Віктор Васильович та ін.АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИАКАДЕМІЧНИЙ КУРС у двох томахТОМ 1. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНАПідручникРед. колегія: В. Б. Авер'янов (голова) та іншіНауковий редактор /. О. Кресіна Обкладинка художника В. С. ЖиборовськогоПідп. до друку 18.05.2004. Формат 60 х 84/^. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 33,95. Обл.-вид. арк. 28,46. Зам. № 4-138ТОВ «Видавництво «Юридична думка»Україна, 01015, м. Київ, вул. Кіквідзе, 18-а.Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції.Серія ДК, № 1742 від 06.04.2004 р.Віддруковано на ВАТ "Білоцерківська книжкова фабрика", 09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.
Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Адміністративне право України. Том 1. Загальна частина» автора Фрицький О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 11. Приємного читання.