Розділ «Антитюркський дискурс у творах українських інтелектуалів другої половини XVII ст»

Постійні контакти русинів-українців із тюркським світом потребували також осмислення. Здійснювалося воно на різних рівнях – у фольклорі, в художньо-літературних, зокрема поетичних, творах, а також у науковій літературі. Турецькі питання порушувалися вже в полемічних творах кінця XVI ст. У той час православні автори дискутували з римо-католиками й прихильниками унії. У цій ситуації православні були слабшою стороною і потребували зовнішньої підмоги. Й таку підмогу їм могла надати… мусульманська Туреччина. Адже на теренах Османської імперії існували чотири східні патріархати – Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський. До того ж, як уже зазначалося, османи намагалися поширювати свій вплив на українські землі, використовуючи православний чинник.

Не дивно, що в українській православній полемічній літературі набуває поширення теза, ніби православні в Османській імперії мають більше свобод і можливостей для діяльності, аніж у Речі Посполитій. Наприклад, таку думку висловлював письменник-полеміст Іван Вишенський, який сам довгий час жив на теренах Османської імперії, на Афоні602. Подібне «туркофільство» зустрічається і в інших письменників-полемістів. Не даремно, видатний український письменник-полеміст початку XVIІ ст. Мелетій Смотрицький (1577—1633) поїхав спеціально на Схід, на землі Османської імперії, щоб побачити там «справжнє благочестя». Правда, ця поїздка виявилася невдалою603.

Як зазначалося, у 20-х рр. XVII ст. козаки отримали ідеологів в особі православного духовенства, які представляли їх як оборонців проти татарської й турецької загрози.

Однак у 30-х рр. XVII ст. ситуація змінилася. Союз православного духовенства й козацтва значною мірою був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все більше дистанціювалися один від одного. Здавалося, Хмельниччина знову актуалізувала цей союз. Тим паче, що козаки позиціонували себе як захисники православ’я.

Проте духовенство не поспішало опинитися в «козацьких обіймах». Якщо в 20-х рр. воно вимушене було це зробити, оскільки в особі козаків отримало покровителів, то на середину XVII ст. ситуація виглядала інакше. Влада Речі Посполитої легалізувала православну церкву. Відверто підтримати козаків – означало наразитися на неприємності. Так можна було втратити навіть маєтності, які належали цій церкві. А чимало цих маєтностей якраз знаходилися на територіях, які не контролювалися козаками.

Під час подій середини й другої половини XVII ст. київські православні митрополити і православні єпископи на теренах України й Білорусії намагалися проводити зважену політику, відстоюючи свої інтереси. Їм доводилося маневрувати між різними державно-політичними структурами, силами – козаками, Річчю Посполитою, Московією й Османською імперією. В цій ситуації вони воліли утриматись від якихось крайнощів, зокрема апологетики козацтва.

Показовою в цьому плані є позиція Інокентія Гізеля (бл. 1600—1683), одного з провідних православних інтелектуалів України середини XVII ст., який до того ж обіймав високе ієрархічне становище – архімандрита Києво-Печерської лаври, належав до найвпливовіших ієрархів України на той час.

Він є автором низки творів. Одним з найбільш знаних серед них вважається релігійно-етичний трактат «Мир з Богом людині», що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1669 р. – якраз у розпал Руїни. Здавалось, у цьому творі мали б відобразитися тогочасні проблеми, пов’язані з козацькими змаганнями.

Тим більше, що автор у трактаті постійно звертався до життєвих проблем. Однак цього немає. Лише в передмові до читачів зустрічаємо таку згадку: «Відомо всім, що ця люта багаторічна ворожнеча в Малій Росії праведним судом Божим за наші гріхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, від гріхів повстати, Господу Богу догодити, однак не дбаємо. А тому, раз гріх пребуває в нас, то й ворожнеча нас губити не перестає»604.

Як бачимо, Гізель говорить (хай і дуже загально) про «ворожнечу», яка панує в Україні. Але, дошукуючись її причин, знаходить відповідь у дусі провіденціалізму, характерного для середньовічних авторів. Мовляв, усі нещастя, які впали на Україну, це покарання за гріхи людей. Загалом можемо констатувати, що Гізель негативно оцінював події, які в той час відбувалися на українських землях. І про них він волів краще мовчати, аніж говорити.

Ця позиція також знайшла відображення в такому відомому творі, як «Синопсис»605. До сьогодні ведуться дискусії, яке відношення мав Гізель до цього твору, чи був він його автором. Перше видання твору в 1674 р. вийшло за благословенням архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля. Тобто якщо Гізель і не був автором «Синопсису» (радше, це було колективне творіння), то цілком імовірно він міг здійснювати його загальну редакцію. Принаймні, давши благословення, Гізель погоджувався із концепцією цього твору.

На початку твору йдеться про походження «слов’яно-руського народу». Правда, це поняття є дещо аморфним – у одних випадках під ним можемо розуміти усіх слов’ян взагалі, в інших – слов’янське населення Східної Європи. Далі увага зосереджується на Києві та київських князях, простежується їхня династична лінія.

«Синопсис» – це виклад історії Русі від найдавніших часів і закінчуючи подіями середини XVII ст. Він у концентрованому вигляді дав «схему російської історії», яка на довгий час стала визначальною в російській історіографії і яка дає знати про себе до дня сьогоднішнього. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом їх нараховується 29). У царській Росії він майже протягом ста років виконував роль підручника історії.

Автор чи автори «Синопсису» спеціально підносять Володимира Мономаха. «Синопсис» представляє згаданого князя царем, який отримав регалії від візантійського імператора Олексія Комніна. Потім царська влада переходить у Галич, пізніше – у Москву.

У «Синопсисі» звернута увага на руйнування Києва Батиєм. Ця подія трактується як трагедія. Натомість, у творі йдеться про боротьбу проти татар. Можна сказати: твір має антитатарську спрямованість. І це зрозуміло, оскільки татари активно втручалися в українські події середини й другої половини XVII ст. Спеціально говориться про боротьбу московітів проти татарського нашестя. Звертається увага на князя Дмитра Донського. За великим підсумком, роль цього можновладця перебільшується. Але пізніше в російській історіографії утверджується думка (загалом без достатніх на те підстав), що саме з часів виграної Дмитром Донським битви на Куликовому полі відбулося звільнення Русі від татарського іга.

Антитатарський дискурс, присутній у «Синопсисі», схоже мав політичний підтекст. Гізель та його сподвижники, як і інші православні інтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекція над українськими землями. Не хотіли вони домовленостей між царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з іншого. Звідси їхній антитатарський дискурс, намагання підняти значимість московських правителів, подати їх як царів, що боролися з татарами.

«Логічним завершенням» «Синопсису» був перехід Києва під владу московського царя. Ця подія зображується в панегіричних тонах.

У «Синопсисі» немає згадок ні про Богдана Хмельницького, ні про козаків, ні про їхні «визвольні змагання». На перший погляд, це дивно. Адже, здавалось би, Хмельницький завдяки Переяславській раді привів Україну під руку Московії. А для автора чи авторів «Синопсису» це мало би бути позитивом.

Проте, насправді, ігнорування Богдана Хмельницького й козацтва теж виглядало логічно. У Гізеля та його сучасників було достатньо інформації про те, що Хмельницький підтримував тісні стосунки і з турецькими, й татарськими урядовцями. А чисельна присутність у війську Хмельницького кримських татар багато про що свідчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’єднувач» Малої й Великої Русі, а радше як соратник турків і татар.