Розділ «8»

На сьогодні в нас багато справ: супермаркет, крамниця алкогольних напоїв, суха хімчистка, аптека. Надворі лагідна субота, минув уже тиждень із моменту наших відвідин «Блумінгдейлс» (ліжко доставили у четвер, як і було обіцяно) на початку червня. Ми надовго затрималися біля стенда із зубними пастами: він влаштував кумедне шоу з пародіями на рекламні відео, що змагаються між собою — перемагає «Беттер Чекапс». Я думаю: «Я ще ніколи раніше не була так закохана, просто по самісінькі вуха». Двічі я голосно питаю: «Як я можу бути такою щасливою?» Щоразу він усміхається до мене задоволеною усмішкою та перекладає пакунки з покупками в одну руку, щоб обняти мене за плечі другою.

Ми обоє ледь не падаємо від важких пакетів, коли він каже: «Мені треба ще дещо купити», — та гукає таксі. Ми приїздимо до Брукліна, до маленького, погано освітленого магазину товарів для полювання. За прилавком стоять двоє продавців: один — гордовитий, зрілий чоловік, а другий — ще юнак; більше нікого в крамниці немає. Він прицінюється до захисних жилетів, тих, які вдягають під вітронепроникну куртку.

Я ставлю свої пакети на стілець, прогулююся повз полиці, нудьгую, сідаю на край старовинного столу з червоного дерева, беру в руки й гортаю сторінки трирічного «Нью-Йоркера», що якимось дивом має вигляд свіжого номера. «Думаю, оцю», — лунає його голос. Я підводжу очі й бачу, що він дивиться на мене. Він тримає в руках нагайку для катання верхи: «Я хочу її протестувати». Я відчуваю дивну трансформацію: за якусь мить втрачаю орієнтацію в просторі, я на чужій території, у невідомому сторіччі. Він робить кілька кроків до стола, на якому я напівсиджу — одна нога на підлозі, друга гойдається в повітрі. Він задирає мою спідницю над лівою ногою, що лежить на столі, робить крок назад та шмагає мене по внутрішньому боці стегна. Пекучий біль — невід’ємна частина хвилі збудження, що забирає в мене здатність дихати, говорити й ворушитися; кожна клітинка мого тіла сповнена бажання. У маленькій запиленій кімнаті панує мертва тиша. Продавці за прилавком завмерли. Він повільно розправляє мою спідницю, стягуючи її вниз, та обертається до старшого чоловіка, який скидається на бухгалтера, хоча багряний рум’янець заливає його шию над комірцем білосніжної сорочки й добирається до обличчя. «Цей підходить».