Розділ «18»

О пів на п’яту в п’ятницю він телефонує мені на роботу: «Маєш бути в номері 312 в “Елґонкіні” о п’ятій тридцять». Одного разу я була там на ланчі. Кілька днів тому, під час чергової з наших нескінченних розмов («Порівняймо ресторани». — «Та готелі». — «От, наприклад, “Парі Ріц”». — «Сміхота». — «Тоді “ЗамЗам”». — «Непоганий братвурст[15]». — «Паскудний шукрут[16]». — «Кава нічогенька…»), я розповіла йому, яким романтичним видався мені той хол, й описала червоні плюшеві меблі, де я сиділа з двома клієнтами. Вони давно звикли до чарів «Елґонкіну», і я повідала йому, як натомість сама силкувалася приховати захоплення й зосередитися на предметі розмови.

Я маю намір спуститися в метро, але в той момент, коли рушаю до скляного виходу, просто перед дверима мого офісу з таксі виходить пара похилого віку. Я притримую для них дверцята автомобіля, прислухаюся до пекучого болю у своїх стегнах, повторюючи собі: «Маєш бути… о п’ятій тридцять», і за декілька хвилин входжу до холу «Елґонкіну». Я двічі стукаю у двері триста дванадцятого номера, але ніхто не відповідає, а двері виявляються відчиненими. Я припускала, що він чекатиме на мене. Я кличу його на ім’я, стоячи біля нещільно зачинених дверей ванної кімнати, навіть — несподівано для себе трохи грайливо — зазираю до туалету. Нікого нема.

На ліжку, звалені в купу, лежать пакунки. Вони не загорнуті в подарунковий папір, але це ті пакунки, що ти знаходиш на своєму ліжку наступного дня після шопінгу, напередодні Різдва. Ключ від номера лежить на таці, яка стоїть на столику біля ліжка; я бачу його почерк на маленькому стікері, приліпленому над телефонним диском. «Розгорни їх, — написано там, — а тоді прийми ванну і вдягнися».

Я починаю з невеличкого пакета з «Брукс Бразерс». У ньому лежить світло-блакитна сорочка на кшталт тих, у які мене вдягали щовечора, але менша за розміром. У пакеті від «Альтман» — чоловічі шкарпетки. У коробці, що схожа на коробку для дитячого капелюшка, лежать світло-руда борода та вуса, загорнуті в тонкий папір. У момент, коли я розгортаю найбільший пакунок, мої руки ледве помітно тремтять: темно-сірий діловий костюм та жилетка. А тоді взуття. Краватка. Чоловіча білява перука. Малесенький пакуночок зі шпильками для волосся від «Вулворт». Біла носова хустинка. Чоловічий літній капелюх.

Я відкладаю обгортки й сідаю на край ліжка, тримаючи в руках перуку. Вона, безперечно, дорога, зроблена зі справжнього, м’якого на дотик волосся. У мені ведуть перегони тривога та збудження, вони борються між собою, немов спортивні машини на темній автостраді. Щомиті відставання між ними скорочується та зникає, вони торкаються одна одної без шуму чи іскор, майже ніжно. Але коли я занурююся в теплу воду, — «Есте Лодер», «Жан Нате» і «Вітабас» — мені є з чого обирати (але я не можу обрати, безтурботно ллю все по черзі під швидкі струмені води; вони змінюють одне одного; вперше за кілька тижнів я лежу в молочній воді без піни, оточена сумішшю ароматів), — тривога лишається на узбіччі. Збудження підхоплює й несе мене вперед, темні нескінченні милі видовжуються на неосяжну відстань, фари освітлюють лише кілька ярдів сірого дорожнього полотна, і я перебираю долонями незайманий квадратик мила.

Я витираюся в тому ж порядку, у якому він витирає мене щовечора: обличчя й шия, ступні та гомілки, спина та сідниці. Єдина річ, якої бракує в усьому вбранні, розкладеному на ліжку, — білизна. Підкладка штанів м’яка до моєї шкіри. Шкарпетки підходять за розміром, сорочка теж. Мої груди доволі малі, тож шари сорочки, жилетки й, нарешті, піджака остаточно їх приховують.

Я взуваюся — старомодні броги, такі ж, як носить він сам, блискуча шкіра на загострених носаках — чому жіноче взуття ніколи не пахне так чарівно? — на лівій нозі спочатку трохи тісно.

Я бачу маленьку коробочку театрального клею, до внутрішньої кришки якої прикріплений пензлик. Вагаюся, не в змозі визначити, на що треба наносити клей — на зворотний бік вусів та бороди чи на шкіру. Нарешті я наношу тонкий шар на підкладку вусів, щось на кшталт марлі, і прилаштовую їх під носом. Вони лоскочуть, і я маю вигляд, ніби граю чоловічу роль в інститутському театральному гуртку, від чого починаю реготати. Мені доводиться зробити три спроби, перш ніж вуса займають своє місце над моєю верхньою губою. З бородою ще складніше. Знову й знову, аж поки клей не стає твердим, я знімаю її, починаю спочатку, пересуваючи її, доки не сідає симетрично до моїх вух та накриває підборіддя. Перука порівняно з цими стражданнями доволі проста: я розчісую власне волосся, зібравши його у високий кінський хвіст, закручую його, приколюю шпильками вільні пасма по всій голові, аби не вибивалися. Щойно я вдягаю перуку, одразу відчуваю, що вона сидить щільно. Я обережно піднімаю горішній шар волосся й прикріплюю підкладку перуки до голови ще кількома шпильками. Волосся перуки спадає мені на шию й торкається комірця, майже повністю вкриває мої вуха з обох боків, важкою хвилею спадає мені на лоба.

Розгортаючи папір, у який було запаковано вуса, я знаходжу набір брів у такій самій круглій коробочці. Я наклеюю їх на свої. Упродовж усього цього часу я вивчала себе в дзеркалі над туалетним столиком, але фокусувалася лише на деталях. Тепер починає працювати механізм, що дає змогу перемкнути увагу зі скляної панелі, де кожна крихітка пилу та відображення пальця важливі й особливі, на краєвиди зовні. Із дзеркала на мене дивиться обличчя, більше не окрема борода чи перука. Тривога вищить на мене гальмами з погано освітленого узбіччя й зустрічається зі збудженням перед тим, як прискоритися удвох і поїхати пліч-о-пліч. Я бачу, що той, хто дивиться на мене, має нездоровий вигляд, який знайомий мені, але більше нічого не можу впізнати. Переді мною сидить стрункий, привабливий молодий чоловік. Якби хтось познайомив нас на вечірці, я б відчула мимовільний відгук, кивок десь глибоко в мені, можливо… У нього великі сірі очі, густе світле волосся, світлі кущасті брови, акуратний носик; бліда шкіра, коротка рудувата борода. Немов теж відчуваючи іскру взаєморозуміння між нами, він нахиляється до мене; йому теж подобається те, що він бачить. Це триває лише кілька секунд. У мені здіймається хвиля жорстокої туги, тривога накриває мене з головою. Кімната пливе, я зіщулююся на підлозі біля ніжок ліжка, і лише одне речення б’ється у мене в грудях: «Хочу до мами».

Це теж минає. Я відкидаю волосся з лоба, відкриваю коробку «Кемелу», що лежить на столику біля ліжка. Я жодного разу не курила «Кемел», тож одразу ж починаю кашляти: у горлі страшенно дере. Наступного разу я роблю значно глибший вдих і дивним чином від гіркого смаку відчуваю ясність у голові. Мені більше не зле, а навпаки, думки врівноважені, настрій покращився. Тепер я думаю про те, куди покласти носову хустинку. Не можу пригадати, де він носить свою, і зрештою кладу її в задню кишеню штанів. Я жодного разу не вдягала одягу з кишенями ззаду, і просовую туди руку кілька разів, відчуваючи гладеньку тканину підкладки та вигин сідниці під нею.

Лишаються дві речі — краватка та капелюх, і з обома в мене проблема. Краватка — дізнаюся я невдовзі — іде з інструкцією: тонкий листок паперу прихований під обгорткою, у яку було запаковано шовкову річ. Він намалював п’ять схем. Заголовок каже: «Те, що на малюнку, має бути в дзеркалі, дотримуйся крок за кроком». З першої спроби вузол опиняється на дюйм нижче за верхній ґудзик на комірці сорочки, з другої мені вдається зробити все правильно. Однак упоратися з капелюхом вище за мої сили. Я обережно надіваю його на маківку, потім зсовую трохи вперед, поправляю так і сяк. Я доволі обізнана в капелюхах, аби розуміти, що він підходить мені за розміром або ж принаймні відповідного розміру для моєї голови з урахуванням підібраного волосся та перуки, але ж усі мої спроби марні — що б я не робила, він усе одно має дивний вигляд. Навіть коли я намагаюся відновити в пам’яті, як носять капелюхи актори кіно, або вигляд свого єдиного друга, що постійно носить такий головний убір, ситуація з відображенням у дзеркалі не поліпшується.

Нарешті я здаюся, хоча й неохоче, і кладу капелюха назад у коробку. Ручний годинник показує сьому, і я знімаю його та кладу в сумочку. Мию руки. Я стаю перед дзеркалом на весь зріст, застібаючи та розстібаючи піджак, позую спочатку з однією, а тоді з обома руками в кишенях. Потім, трохи розслаблено всміхаючись, знімаю сережки та прибираю їх до годинника. І знаходжу ремінь, коли обережно складаю все розмаїття обгорток, повертаючи — немов дотримуючись окремої інструкції — кожен згорнутий аркуш паперу до відповідної коробки або пакета.

Ремінь ідентичний тому, що носить він, але матеріал жорсткіший. Він комфортно лягає в мою ліву долоню й повільно розкручується, коли я кладу його на покривало. Великим та вказівним пальцями я проводжу по всій його довжині, а тоді стискаю долоню в кулак навколо пряжки. Розкриваю її, обмотую шкіру кілька разів навколо долоні та вверх по руці й ще раз стискаю кулак. У пам’яті виринає образ жінки, чиї зап’ястя прив’язані до душової лійки; вона звивається під свистом ударів цього ременя, котрий знову й знову, здіймаючись, розсікає стіну води. Лунає телефонний дзвінок. «Я в холі, — каже він. — Спустися. Не забудь ключ від номера».

Я кладу ключа у свою праву кишеню піджака, потім перекладаю до правої кишені штанів, а тоді в ліву кишеню піджака; я страшенно схвильована. Просовую ремінь крізь петлі штанів, застібаю пряжку. Я беру коробку «Кемелу» та сірники, не знаю, куди їх покласти, і врешті-решт залишаю в лівій руці. Невисокий чоловік із першими ознаками облисіння кілька секунд чекає на ліфт разом зі мною, а тоді щось бурмоче собі під ніс та йде вниз коридором. Я дивлюся на нього й розумію, що він не нижчий за мене. У босоніжках на тридюймових підборах я висока як для жінки; тепер же я чоловік зростом нижче від середнього.

Жінка середнього віку стоїть біля задньої стінки ліфта. Я роблю крок уперед і стаю біля дверей. Коли ми під’їжджаємо до першого поверху і я збираюся увійти в хол, то дещо пригадую. Я посуваюся вбік, пропускаю її, і вона проходить у двері перша, не подивившись на мене. Я червонію й змушую себе не усміхатися. «Що за дивовижний ритуал», — думаю я й одночасно з радістю: «Я склала перший тест!»

Він сидить на дивані в кутку, жестом запрошує мене на крісло навпроти; ми сидимо за низьким круглим столом, на якому стоять мідний дзвоник, його келих скотчу й порожня таця. Він одягнений у свій сірий костюм, ідентичний моєму. Він дивиться на мене невідривно, уважно вивчає взуття, жилетку, вузол краватки, бороду та волосся. «Що з капелюхом?» — «Я… Я не змогла з ним упоратися, хоча довго намагалася надіти його правильно». Він широко усміхається, потім голосно сміється, робить ковток свого напою й дивиться на мене, мов кіт, що поїв сметани. «Не зважай, — нарешті каже він, досі усміхаючись. — Маєш файний вигляд. Чудовий вигляд, щиро кажучи. Забудьмо про капелюх». Він схиляється до мене й бере мої долоні у свої, немов щоб зігріти руки дитини, яка повернулася з подвір’я, де ліпила сніговика. «Не хвилюйся, — каже він. — Нема про що хвилюватися».

Поруч із нами з’являється офіціант. Він замовляє вино для мене, ще один скотч для себе, продовжуючи сидіти в тій самій позі: лікті на колінах, плечі нахилені вперед, руки тримають мої. Я сиджу жорстко, непохитно, не зводячи очей зі своїх рук, простягнутих до нього. Мене накрила хвиля суперечливих відчуттів, до котрих я давно мала б звикнути, адже те чи те мені доводилося побачити чи почути майже щодня з моменту нашої першої зустрічі. Мені неймовірно соромно, я червонію, усе моє тіло тремтить — і водночас я в захваті, немов п’яна, хоча вина ще не пила, збуджена від несподіваного задоволення.

Офіціант жодним чином не реагує, принаймні це видно з його поведінки, коли він приносить наші напої й коли я нарешті змушую себе подивитися на нього. «Усе відбувається в тебе всередині, розумієш, — каже чоловік, що сидить навпроти мене в такому самому костюмі, як і мій. — Усім завжди байдуже. Але для мене є великим задоволенням, що ти це робиш». Ми переходимо до кімнати ресторану, де він тримає мене за руку в проміжках між поїданням страв. Мені важко жувати, ще важче ковтати; я випиваю майже удвічі більше вина, ніж зазвичай. Він замовляє ще один напій у барі, кладе руку мені на стегно.

Коли ми піднімаємося в номер, він підштовхує мене до дзеркала. Його рука лежить на моєму плечі, ми дивимося на власні відображення: два чоловіки, один високий та начисто поголений, другий — нижчий та з рудою бородою; темні костюми, рожева та світло-блакитна сорочки. «Знімай свій ремінь», — каже він тихо, і я дослухаюся, не в змозі відвести очей від його погляду в дзеркалі. Не знаючи, що робити далі, я згортаю ремінь тугим кільцем, ніби змію, — так, як він був спакований у коробці. Він забирає його в мене й каже: «Лягай у ліжко… Ні, встань навкарачки». Він простягає руку з-за моєї спини, аби розстебнути штани, а тоді каже: «Опусти їх і покажи мені зад». Щось перемагає в мені, я слабшаю, і мої лікті більше не можуть тримати мою вагу. Стоячи навколішки, поклавши голову на руки, я чую звуки, що вириваються з мого горла, і не можу їх розтлумачити: то не острах і не сильне бажання, то неспроможність розрізнити ці два почуття, і до того ж… Він завдає мені ударів, накриває обличчя подушкою, аби притлумити мій лемент, а тоді бере мене, як чоловіка. Я кричу голосніше, ніж будь-коли раніше, мої очі широко розплющені в пітьму подушки, що затуляє мені обличчя. Раптово його фрикції глибоко в мені припиняються. Він примушує мене лягти навзнак, його права рука лишається піді мною, між ногами. Лежачи на мені, витягнувшись на всю довжину тіла, він прибирає подушку й прислухається, як мої схлипування стихають. Коли я усвідомлюю, що ми дихаємо в унісон, трохи заспокоюючись, його пальці починають майже непомітно рухатися. Невдовзі моє дихання знову стає важким і переривчастим. Він знову накриває моє обличчя подушкою, ледве мій стогін сповіщає, що я кінчила, і скоро кінчає сам. Він бере серветку «Клінекс» зі столика біля ліжка й проводить нею між моїх сідниць. Коли він прибирає її, я бачу, що вона просочена сім’ям та вкрита рожевими плямами. Лежачи поруч, він муркоче: «Так тісно й так гаряче, ти навіть не уявляєш…»