Розділ «14»

Сьогодні середа, ми знайомі вже три тижні й зустрічаємося під час обідньої перерви. Це буде єдиний ланч, який ми проведемо разом у робочий день, хоча дорога на таксі між нашими офісами коштує лише один долар п’ять центів. Це простий міський ресторанчик: шумно, як і на вулицях, сяють флуоресцентні лампи, похмурий натовп ворушиться біля входу в очікуванні вільного місця, аби сісти. Ми сідаємо одне навпроти одного у світлі ламп, він замовляє сандвічі з ростбіфом та вино.

Сьогодні вранці я здобула невеличку перемогу: проект, який я протискувала впродовж кількох місяців, ухвалили. Я радісно розповідаю про це: «Сама по собі ця справа не така вже й важлива, але я все одно в захваті, адже протягом усього часу здавалося, що…» Він притискає свій великий палець по діагоналі до моїх губ. Його долоня ніжно пестить мою щоку. «Я хочу дізнатися це в найменших подробицях. Сьогодні ввечері у нас буде вдосталь часу. Не закривай рота».

Він прибирає руку від мого обличчя та занурює великий палець у мій келих із вином; напій, темно-червоний у склі, стає рожевим і прозорим, обволікаючи його шкіру. Він змочує мені губи. Його палець рухається повільно, мій рот стає млявим від його дотику. Тепер він торкається моїх верхніх зубів, зліва направо, а тоді нижніх — справа наліво. Зрештою його палець лягає спочити на моєму язику. Без жодної тривоги, навіть трохи ліниво я думаю: «Ми у всіх на очах…»

Слабкий тиск на мій язик змушує мене почати смоктати його великий палець. Після аромату вина я відчуваю солоний присмак шкіри. Коли я зупиняюся, він знову ніжно тисне й продовжує робити це, аж доки мені не стає солодко й гаряче внизу живота і я не заплющую очі.

Він усміхається й виймає палець із мого рота. Він затримує долоню над моєю тарілкою й каже: «Витри мене». Я обгортаю його руку своєю серветкою так, ніби хочу зупинити кровотечу. Замість сандвіча на тарілці, якого я ще не торкнулася, перед моїми очима постає картина: я прив’язана до ліжка, я прив’язана до стола в їдальні, я прив’язана до ніжки раковини у ванній, моє обличчя зашарілося від пари, поки він приймає душ; я слухаю плескіт води, від бісерин поту свербить верхня губа, мої очі заплющені, мій рот відкритий; прив’язана й роздягнена, прив’язана й зведена до єдиного несамовитого бажання — бажання ще.

«Не забувай, — каже він. — Я хочу, щоб ти час від часу впродовж дня пригадувала, як це відбувається з тобою…» А потім: «Пий каву». Я пристойно, мов дочекавшись його дозволу, роблю ковток ледве теплого напою. Він виводить мене з ресторану. За дві години я здаюся й телефоную йому. Закляття лишилося непорушним. Я дивилася на календар, я виглядала з вікна, дивлячись на стільники вікон через дорогу. Я не відповідала на дзвінки. Його секретарка холодно попереджає мене, що він має ділову зустріч за п’ять хвилин, і тоді я чую його голос. «Ти не можеш так вчиняти зі мною», — шепочу я в слухавку. На мить запановує повна тиша. «Сьогодні на вечерю я готуватиму креветок, — повільно промовляє він. — Подумай про це».