Розділ «Частина II»

Розділ 9

Я втік із в’язниці посеред білого дня — о першій пополудні переліз через мур у найвиднішому місці поміж двома кулеметними вежами. Ми діяли відповідно до ретельно розробленого плану, але вдався він тому, що був зухвалий. Цілковитий успіх був нашою програмою-мінімум: узявшись до втілення того плану, ми спалили по собі мости, а якби попалися, то наглядачі просто убили б нас.

Нас було двоє. Товаришем моїм був двадцятип’ятирічний хлопець з широкою і неприборканою натурою, його засудили на довічне ув’язнення за вбивство. Ми намагалися схилити до втечі ще кількох в’язнів — усім їм дали по десять-п’ятнадцять років за злочини з застосуванням насильства,— але всі вони відмовилися брати участь у наший авантюрі, і я їх не звинувачую за це. Ми з приятелем були молоді, відбували перший термін, і хоч він був у обох великий, за нами не тягнулося кримінального сліду. Наша втеча була з розряду тих учинків, що їх називають героїчними, якщо вони успішні, а якщо провалюються — божевіллям та й годі.

Нам поталанило, що в цей час проводився капітальний ремонт двоповерхової будівлі біля головних воріт, де базувалася внутрішня охорона і проводилися допити. Ми працювали на прибиранні будівельного сміття у дворі. Всі зміни охоронців, що чергували на цій ділянці, бачили нас щодня і добре знали. Коли в день утечі ми з’явилися на своєму робочому місці, вони, як завжди, постежили за нами якийсь час, а потім дали нам спокій. Будинок був порожній — робітники пішли на обід. На декілька секунд охоронців охопило якесь затьмарення — ми настільки набридли їм, що вони нас увіч не бачили.

Вирізавши дірку в дротяній огорожі будівельного майданчика, ми виламали двері порожнього будинку і піднялися на другий поверх. У стелі на горішньому поверсі був люк. Ставши на плечі свого товариша, я вибив покришку люка і вибрався на горище. Під одягом у мене був обмотаний навколо пояса довгий шматок дроту. Прив’язавши один кінець до балки під дахом, я спустив другого кінця у люк.

За допомогою цього дроту мій напарник піднявся на горище услід за мною.

Над нами нависав дах. Ми подалися у найдальший кут горища, де будівля поєднувалася із зовнішньою стіною в’язниці. Я вирішив, що дірку в даху треба вирізати в жолобі поміж двома балками, сподіваючись, що так вона не буде помітна з кулеметних веж.

Використовуючи запальничку як ліхтар, ми почали довбати подвійне дерев’яне покриття, за яким ішла бляха. З інструментів у нас були тільки велика викрутка, стамеска і ножиці по металу. Хвилин п’ятнадцять ми шкребли дерево, різали його і рубали, аж прорубали дірку завбільшки з людське око. Посвітивши запальничкою, ми розгледіли бляшку, що поблискувала в глибині отвору. Дерево було грубе і дуже тверде. З цими інструментами ми промарудилися б декілька годин, щоб прорубати діру, якою можна було б вилізти.

У нас не було в запасі кількох годин — ми мали хвилин з тридцять або трохи більше, поки охоронці не почнуть обходити територію. За цей час нам треба було пробитися крізь дерев’яне покриття, потім крізь бляху, потім вилізти на дах і, перекинувши через стіну дріт, спуститися по ньому на волю. Тут, на горищі, ми були як в пастці. Будь-якої хвилини охоронці могли помітити пошкоджену огорожу, зламані двері й вибитий люк, а на горищі й нас познаходили б.

— Треба повернутися назад,— прошепотів мій товариш.— Треба повернутися і вдати, що ми нікуди не відлучалися.

— Ми не можемо повернутися,— відповів я рівним голосом, хоча у мене в голові теж промайнула ця думка.— Вони побачать залишені нами сліди. Крім нас, на цю територію нікого не пускають. Якщо ми повернемося, то щілина нам забезпечена як мінімум на рік.

Щілиною ми називали карцер. В’язнів там били, тільки-но у охоронців з’являлося таке бажання. А за спробу втечі через дах їхньої власної штаб-квартири вони били б нас з особливою жорстокістю.

— То що в біса нам робити?! — заволав мій товариш гучним шепотом.

Піт струмками стікав з його лиця.

— Є два варіанти,— сказав я.

— Які?

— По-перше, ми можемо скористатися драбиною на першому поверсі. Якщо ми розіб’ємо ланцюга, приставимо її до стіни і прив’яжемо згори дріт, то, перекинувши дріт через стіну, можемо спуститися по ньому на той бік.

— Але ж нас побачать! — вигукнув він.