Розділ «Частина II»

— Ну звісно, я пам’ятаю вас,— пробурмотів я.— Ви врятували нам життя. Ви зникли тоді так раптово, що я не встиг до ладу подякувати вам.

Він усміхнувся і, відпустивши моє плече, прочесав пальцями густу чорну чуприну.

— До чого ці подяки? Адже ви зробили б те ж саме для мене в своїй країні, хіба ні? Ходімо, там хочуть побалакати з вами.

Він показав на машину, що стояла метрів за десять від нас. Я не чув, як вона під’їхала, хоча мотор і далі гуркотів. У машині були двоє — водій і ще хтось на задньому сидінні.

Абдулла відчинив задні дверцята. Я зазирнув усередину і побачив чоловіка років сімдесяти. У нього було розумне обличчя з довгим тонким носом і високими вилицями. В бурштинових очах світилася доброзичлива усмішка і ще щось невловне,— чи то жорстокість, чи то любов.

— Містер Лін? — запитав він. Голос був низький, у нім відчувалася непохитна авторитетність.— Дуже радий познайомитися з вами. Дуже радий. Я чув про вас чимало хорошого. Завжди приємно почути щось гарне про людей, надто ж про чужинців, гостей Бомбея. Можливо, ви теж чули про мене. Мене звуть Абдель Хадер Хан.

Ще б пак! — подумав я собі. У Бомбеї не було людини, котра не знала б цього імені. Про Абделя Хадер Хана говорили на базарах, в нічних клубах і в нетрищах. Багатії захоплювалися ним і боялися його. Бідні поважали його і розповідали про нього легенди. Він проводив знамениті бесіди з питань теології й етики у дворі мечеті Набіла в Донгрі, куди сходилися вчені та богослови всіх конфесій. Він дружив з художниками і артистами, бізнесменами і політиками. І він був одним з ватажків бомбейської мафії, одним з тих, хто заснував систему місцевих рад, що поділила весь Бомбей на райони, в кожному з яких керувала своя рада кримінальних баронів. Мені казали, що ця система виправдовує себе і користується популярністю, оскільки відновила порядок і відносний спокій у бомбейському злочинному світі. Це була могутня, небезпечна і видатна людина.

— Так, сер,— відповів я і прикусив язика. Я ненавидів це слово. У тюремному карцері нас били, якщо ми забували додати «сер», звертаючись до охоронців.— Зрозуміло, я чув ваше ім’я. Люди називають вас Хадербгай.

Додавання «бгай» в кінці імені означає «старший брат». Це шанобливе і ласкаве звертання до людини. Коли я вимовив «Хадербгай», старий усміхнувся і поволі кивнув.

Водій обернув дзеркало, щоб тримати мене в полі зору. Крім нас, на вулиці нікого не було. Чутно було тільки гуркіт двигуна і далекий шум прибою.

— Я знаю, що ви працюєте медиком у колабських нетрищах. Іноземці дуже рідко виявляють бажання жити там. До вашого відома, вони належать мені — я володію землею, де стоять ці хатини. І мені було приємно дізнатися, що ви там трудитеся.

Я мовчав. Виявляється, ті нетрища, ота половина квадратного кілометра, що зветься джопадпаті, де туляться двадцять п’ять тисяч душ, його власність? Я жив там уже кілька місяців і неодноразово чув ім’я Хадербгая, але ніхто не називав його господарем. «Як може бути,— думав я,— щоб одна людина володіла цим селищем і життям усіх його мешканців?»

— Але я... я не лікар, Хадербгаю!

— Може, тому ви й лікуєте жителів селища з таким успіхом, містере Ліне. Лікарі з дипломами не горять бажанням працювати в нетрищах. Можна змусити людину не коїти зла, але не можна змусити її чинити добро, ви згодні? Ми їхали повз вас, коли ви сиділи на парапеті, і мій молодий друг Абдулла вас упізнав. Сідайте поряд зі мною.

Я вагався.

— Будь ласка, не турбуйтеся. Я...

— Сідайте, сідайте. Наш водій — теж мій близький друг, його звуть Назір.

Я заліз на заднє сидіння. Абдулла зачинив за мною двері і сів поряд з водієм, який знову обернув люстерко, щоб тримати мене під прицілом.

— Чилум боно,— звелів Хадербгай Абдуллі.— Приготуй чилум.

Абдулла дістав з кишені люльку і почав змішувати гашиш із тютюном. З тієї суміші він скачав кульку, що називається голі, насадив її на кінець сірника і підпалив іншим сірником. Запах чарасу розбавив пахощі жасмину, що наповнювали салон. Двигун тихо гуркотів. Усі мовчали.