Розділ «Частина II»

— Ні,— сказав я твердо.— Треба дочекатися, поки там нікого не буде.

І ми почали чекати. Ми чекали цілу вічність, двадцять п’ять хвилин. Я кілька разів підповзав до стіни, щоб зазирнути через неї, аж ось побачив, що вулиця порожня. Я подав сигнал своєму товаришеві. Він вмить переліз через стіну. Я подивився услід, щоб побачити, як він спускається, але він уже тікав сусіднім провулком. А я був ще у в’язниці.

Я переліз парапет і вхопився за дрота. Упираючись ногами в стіну, я глянув на кулеметну вежу, що була ліворуч від мене. Охоронець розмовляв з кимось по телефону, жестикулюючи вільною рукою. На плечі у нього висів автомат. Я подивився праворуч. Та ж сама картина. Охоронець з автоматом базікає по телефону. Він усміхався і не виявляв неспокою. Я був людиною-невидимкою. Стояв на стіні найбільшої в’язниці, й мене увіч ніхто не бачив.

Відштовхнувшись ногами, я почав спускатися. Долоні мої спітніли. Дріт вислизнув з рук, і я почав падати. Стіна була дуже висока, і я убився б. Я зробив відчайдушну спробу вхопитися за дріт, і це мені вдалося. З карколомною швидкістю я ковзнув униз, і долоні наче вогнем обпалило — шкіра на них умить злізла. Впавши на землю, я підвівся і, похитуючись, перетнув вулицю. Я був вільний.

Я кинув останній погляд на в’язницю. Дріт, як і раніше, звисав зі стіни. Охоронці, як і раніше, розмовляли по телефону. Повз мене проїхав автомобіль. Водій барабанив пальцями по керму в такт якійсь мелодії. Я одвернувся і попрямував до нового життя.

Коли я був грабіжником, люди боялися мене. За це я був приречений на вічний страх — спершу за тієї пори, коли грабував, потім у в’язниці, а тепер і на волі. Надто ж гостро це відчувалося ночами — мені здавалося, що якийсь тромб страху закупорив мої судини і дихальні шляхи. Жах, якого зазнавали мої жертви, став нескінченними мареннями, що переслідували мене самотньою нічною порою.

Вдень я не мав коли вгору глянути за клопотами, обов’язками та розвагами, а вночі мені було страшно від спогадів, тож я часто блукав сплячим Бомбеєм. Я змушував себе не обертатися, щоб не побачити дроту, що звисає із стіни, і кулеметних веж, яких там не було.

Ночами на вулицях було тихо. Опівночі поліція запроваджувала своєрідну комендантську годину. О пів на дванадцяту на центральні вулиці виїжджав цілий рій патрульних машин; поліціянти примушували господарів усіх ресторанів, барів і крамниць замикати свої заклади і розгонили навіть гендлярів, що торгували цигарками і пааном, не кажучи вже про жебраків, наркоманів і повій, які не встигли поховатися в нори. Вітрини крамниць затуляли сталевими віконницями, ятки на ринках і базарах укривали білим коленкором. У місті панувала тиша і порожнеча. Вночі Бомбей ставав супокійним, прегарним і страшним, наче дім, населений привидами.

Після півночі до другої чи й третьої години ішли облави. Гурти поліціянтів у цивільному патрулювали вулиці, шукаючи злочинців, наркоманів, підозрілих перехожих, бездомних і безробітних. Бездомним був кожен другий в Бомбеї, і майже всі вони жили, їли і спали надворі. Скрізь можна було натрапити на сплячих людей, що ховалися від нічної прохолоди під тонкими ковдрами. На тротуарах і в під’їздах ночували якісь волоцюги, сім’ї і цілі юрби втікачів, що шукали порятунку в мегаполісі від засухи, повені чи голоду.

Закон забороняв спати на вулицях міста. Поліціянти, звісно, стежили за дотриманням цього закону, але застосовували дисциплінарні санкції дуже вибірково. Зокрема, санкції не розповсюджувалися на «святих людей» — садгу і на прихильників інших релігій. Людей похилого віку, хворих і калік часом ганяли з місця на місце, але не заарештовували. З божевільними, різноманітними ексцентричними особами і мандрівними акторами — музикантами, акробатами, фокусниками і приборкувачами змій — обходилися часом досить грубо, але потім давали їм спокій. Родини, особливо з маленькими дітьми, зазвичай попереджували, щоб вони не затримувалися в цьому місці довше, ніж на декілька днів. Якщо людина могла пред’явити документ, який засвідчує, що вона десь працює, або хоч повідомити адресу свого працедавця, її відпускали. При цьому пристойно одягненим людям, які могли довести, що вони мають якусь освіту, вдавалося зазвичай уникнути арешту навіть в тому разі, якщо вони ніде не працювали. І, зрозуміло, міг ні про що не турбуватися той, хто міг дати хабара.

Таким чином, до групи посиленого ризику потрапляли перш за все самотні молоді люди — безхатченки, безробітні, неосвічені й біднота. Щоночі по всьому місту заарештовували безліч хлопців, які не могли відкупитися або переконати поліціянтів у своїй благонадійності. Іноді їх затримували через те, що вони підходили за своїми зовнішніми даними до опису розшукуваних злочинців, іноді у них виявляли наркотики або крадені речі. Деякі були добре відомі поліції, і їх брали про всяк випадок.

У міста не було коштів, щоб напастися кайданків на всіх злочинців, та якби вони і знайшлися, то поліціянти навряд чи тягали б із собою таку кількість заліза — вони брали з собою грубий шпагат з конопляного чи кокосового волокна, яким прив’язували заарештованих один до одного. Ця тонка линва правила за надійний замінник кайданків, оскільки напівголодні люди були здебільшого надто кволі, щоб зважитися на втечу. Коли набирався ланцюжок з п’ятнадцяти-двадцяти чоловік, їх відводили до дільниці й замикали в камерах.

Поліціянти в Бомбеї виявилися справедливішими, ніж я очікував, і відзначалися неабиякою мужністю. Вони були озброєні лише тонкими бамбуковими палицями, так званими латі. Ніяких важких палиць, газових або інших пістолетів у них не було. Мобільними телефонами вони теж не були забезпечені і не могли викликати підмогу. Транспортних засобів для патрульної служби не передбачалося, і поліціянти здійснювали багатокілометрові мандрівки пішки. І хоч їм доводилося орудувати своїми латі досить часто, випадків жорстокого побиття громадян було значно менше, ніж у тому сучасному місті західного світу, де виріс я.

Ночами я завжди гуляв сам. Мої багаті друзі боялися бідняків. Бідні друзі боялися поліцейських. Іноземці боялися всіх і ховалися в готелях. Вулиці належали мені.

Під час однієї з цих нічних прогулянок, місяців за три після пожежі, я забрів на набережну Марин-драйв. Широкий тротуар, що тягнувся уздовж парапету, був порожній і чистий. Руху на набережній не було, хіба що кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин поволі проїздила машина. Майже всі вікна за проспектом були темні. Різкі пориви холодного вітру приносили з моря чисте солоне повітря. Навколо стояла тиша. Море шуміло дужче, ніж місто.

Моїх друзів із нетрищ турбувало, що я гуляю ночами. «Не ходи вночі,— казали вони,— вночі в Бомбеї небезпечно». Але я не боявся міста. На його вулицях я почувався в безпеці. Хоч яке покалічене було моє життя, місто вбирало його в себе, наче воно одвіку йому належало разом з мільйонами інших життів.

А справа, якою я займався, ще більше пов’язувала мене з навколишнім світом. Роль медика цілком поглинула мене. Діставши книги з діагностики, я читав їх при світлі лампи в своїй хатині. Я назбирав скромний запас ліків, мазей і перев’язувального матеріалу, купуючи все це в аптеках на кошти, зароблені під час нелегальних операцій з туристами, тож навіть зібравши пристойну суму, що дозволяла мені розлучитися з нетрищами, я й далі там залишався. Мешкав у тісній халупі, хоч міг переїхати в квартиру з усіма зручностями. Я дозволив втягнути себе у вир боротьби за існування, яку провадили двадцять п’ять тисяч душ, що жили поряд зі мною. Я пов’язав своє життя з Прабакером, Джоні Ситаром і Казимом Алі Гусейном. І хоча я намагався не думати про Карлу, моя любов наполегливо упивалася кігтями в моє серце. Я шепотів її ім’я, коли був сам.

Сидячи на парапеті, я відчував, як прохолодний морський бриз омиває моє лице, наче вода, що ллється з глека. Тишу порушував тільки мій подих і шум прибою. Хвилі билися об набережну, пінилися і злітали вгору, намагаючись дотягнутися до мене. «Віддайся їм, віддайся. Один стрибок — і ти помреш. Це так просто»,— казав мені якийсь голос, і то був голос мого сорому, який гамував у мені почуття самоповаги. Люди, що носять в душі сором, знають цей голос: «Ти зрадив усіх. Ти не маєш права жити. Без тебе світ стане кращим». Море внизу плескалося і билося об берег. Всього один стрибок. Я уявив собі, як я падаю, як моє тіло вдаряється об каміння і провалюється в холодну глибочінь. Так просто.

Чиясь рука лягла мені на плече. Я обернувся, здригнувшись від несподіванки. Позаду мене стояв гінкий кремезний чоловік.

— Адже ви містер Лін, так? Не знаю, чи пам’ятаєте ви мене. Мене звуть Абдулла. Ми зустрічалися в кублі стоячих ченців.