Розділ «113»

Моя пам’ять схожа на фільм. Саме тому я дуже добре все запам’ятовую, наприклад розмови, які я записав у своїй книжці, як були вдягнені люди та як вони пахли, оскільки моя пам’ять має запашну доріжку, яка схожа на звукову доріжку в кіно.

І коли люди просять мене щось пригадати, то я просто натискаю Перемотку, Швидку Прокрутку Вперед або Паузу, як на відеопрогравачі, хоча скоріше як на двд-плеєрі, оскільки мені не треба Перемотувати всю плівку, щоби дістатися до дуже давнього спогаду. А також там немає кнопок, оскільки це відбувається в моїй голові.

Якщо мені скажуть: «Крістофере, розкажи, якою була твоя мама», то я зможу Перемотати спогади на різні випадки й розповісти, який вигляд вона мала саме в той час.

Наприклад, я міг би Перемотати на 4 липня 1992 року, коли мені було 9 років, і це була субота, і ми були на відпочинку в Корнуолі і після обіду пішли на пляж у місце під назвою Польперро. На Матері були шорти з джинсової тканини та блакитний бікіні-топ, і вона курила цигарки «Консулат» із ментолом. І вона не купалася. Мати засмагала на рушнику, який мав червоні й фіолетові смуги, і читала книжку Джорджетти Гейєр під назвою «На Маскараді». А потім вона закінчила засмагати, пішла до води поплавати й вигукнула: «Свята паніматко, як холодно!» І вона сказала, що мені також варто піти поплавати, але мені не подобається плавати, оскільки мені не подобається знімати з себе одяг. І вона підказала, що я можу просто підкотити штани й трохи зайти у воду, тож я так і зробив. Я стояв у воді, а Мати сказала: «Бачиш, як гарно». А потім вона пірнула спиною і зникла під водою, а я подумав, що її з’їла акула, і закричав, а вона знову виринула з води, підійшла до мене, підняла праву руку, розвела віялом пальці й сказала: «Нумо, Крістофере, торкнися моєї руки. Нумо, давай. Годі кричати. Торкнися моєї руки. Послухай мене, Крістофере. Ти зможеш». І трохи згодом я припинив кричати, підняв ліву руку, розвів пальці віялом, і ми торкнулися пучками, і Мати сказала: «Усе гаразд, Крістофере. У Корнуолі немає акул», і мені полегшало.

Тільки я не пам’ятаю, що відбувалося до того, як мені виповнилося 4 роки, оскільки я тоді неправильно дивився на речі, тож вони не змогли записатися належним чином.

І саме так я впізнаю людей, якщо не знаю, хто вони такі. Я дивлюся на те, як вони вдягнені, чи є в них ціпок, або дивна зачіска, або якісь певні окуляри, або якісь особливі жести, і тоді я виконую Пошук у пам’яті, аби подивитися, чи я зустрічав їх раніше.

Саме так я дізнаюся, як треба діяти в складних випадках, коли не знаю, що слід робити.

Наприклад, якщо люди кажуть речі, які не мають сенсу, на кшталт «Па-па», «крокодил», «чао», «гамадрил» або «Тебе тільки по смерть посилати», тоді я виконую Пошук і дивлюся, чи я не чув такого раніше.

А якщо хтось у школі лежить на підлозі, то я виконую Пошук у своїй пам’яті, аби знайти образ людини з епілептичним нападом, і я порівнюю цей образ із тим, що відбувається на моїх очах, тож я можу відрізнити, чи вони просто лежать і граються, чи сплять, чи в них стався епілептичний напад. І якщо в них епілептичний напад, то я маю відсунути подалі всі меблі, аби вони не забили собі голову, зняти з себе кофтину, покласти їм під голову й піти знайти якогось учителя.

Інші люди також мають у своїх головах якісь образи. Але вони інакші, оскільки всі образи в моїй голові — це образи речей, які відбулися насправді. А інші люди мають у своїх головах образи речей, які насправді ніколи не відбувалися.

Наприклад, Мати інколи говорила: «Якби я не побралася з твоїм батьком, то гадаю, що жила би на невеличкій фермі на півдні Франції з чоловіком на ім’я Жан. І він би, ой, він би був місцевим майстром. Ну, робив би людям ремонти, ставив і фарбував паркани, допомагав поратися в саду. І в нас би була веранда, над якою звисали би гілки інжиру, а в глибині саду була би галявина з соняшниками, а вдалині, на горі, виднілося б маленьке містечко, і ми би сиділи вечорами надворі, пили червоне вино, курили цигарки “Галуаз” і милувалися заходом сонця».

А Шивон якось сказала, що коли їй стає гірко або сумно, то вона заплющує очі й уявляє собі, що вона поїхала на Кейп-Код зі своєю подругою Еллі і вони взяли човна з Провіденстауна й припливли в бухту, аби подивитися на горбатих китів, і від цього їй стає спокійно, затишно й радісно.

Інколи, якщо хтось помер, як, наприклад, Мати, то люди кажуть: «Що би ти сказав своїй мамі, якби вона була поруч?» або «Що би твоя мама про це подумала?», а це дурниці, оскільки Мати померла, а з мертвими людьми не можна розмовляти і мертві не можуть думати.

І Бабуся також має образи в своїй голові, але вони плутані, наче хтось перемішав кадри в кінофільмі, і тепер вона не може пригадати, у якому порядку все відбувалося, тому гадає, що мертві люди досі живі, і вона не розуміє, відбулася якась подія в реальному житті чи по телебаченню.