Розділ 4

скільки зміна офіціантів тривала 24 години, після чого добу вони були вільні, то Ретель мусив працювати і завтра зранку, аж до обіду. Через це Франко зрання був у готелі, коли лише почали накривати на стіл до сніданку. Гості зазвичай брали їжу зі шведського столу, щоб офіціанти не дуже були зайняті. Серед гостей Тюдор помітив і Ану, що взяла їжу та сіла за вільний стіл. Коли вона миттю пізніше зрозуміла, що стала об’єктом чиєїсь уваги, то підвела голову і подивилась йому у вічі. Тюдор їй по-джентльменськи вклонився, а вона відповіла на його привітання люб’язною усмішкою. За цей час Ретель тричі пройшов повз неї і ніхто — ні вона йому, ні він їй — не надали якоїсь уваги. Тюдор усвідомив, що тут, під час сніданку, серед гостей, які стовбичили біля столу чи пересувалися залою з тарілками в руках, немає можливості для реалізації того, чого він очікує, незважаючи на те, чи вони впізнали вже одне одного чи ні, тож він вирішив відійти до шинквасу в аперитив-барі та випити кави.

Несподівано з-за його спини пролунав дуже знайомий голос:

— Професоре, ви тут! Яка приємна несподіванка! Ну, хіба ж це не диво? Що ви тут робите?

Це був Ретель, який, імовірно, вже закінчив свою роботу в залі:

— Цими днями маю справи з твоїм директором, тож його чекаю. А він зараз, мабуть, ще зайнятий?

— О, так! Дубровник — відкрите місто! Не сумніваюся, що це він вас на те підмовив. Ось лише не знаю, хто дає кошти на таку, вже пробачте на слові, дурню?

— Як хто? Спонсори та меценати, Серафіне. В місті знайшлися люди, які вирішили, що й хорватські туристи матимуть змогу спробувати бодай частину тих зручностей, що дозволяють собі іноземці.

— Краще б їм було того ніколи не куштувати. Адже після цього їх гнітитиме власна бідність.

— Бачиш, ти б тут як офіціант, міг би відіграти важливу роль. Доки сервіруватимеш стіл, розповідай їм про стоїків! Так зможеш їм пояснити, що все було передбачено для них долею, і вони не мають жодних причин бути нещасними.

— Знаю, що ви жартуєте... проте, раз вже мова про це зайшла... вибачте, не хочу вас гнівити, але мені здається, що ми не закінчили нашої недавньої розмови з цієї теми. Я пам’ятаю ваші заняття, то було давно, тож багато речей могли вивітритися з моєї пам’яті.

— Ти не міг нічого забути, бо ніколи нічого не знав.

— Дарма ви так! Ось зараз, хочете я вам усе розповім? — Ретель став у позу учня, який приготувався, як у класі, відповідати вивчений урок.

— Ні, ні, не дай Боже! — Тюдор поспішно його перервав. — Мені за сорок років викладання це набридло до оскоми. Краще скажи прямо й коротко, що тебе цікавить?

— Я хотів вас запитати.. Якщо, за стоїками, — всім на цьому світі керує та володіє... чекайте, як же воно зветься... на кінчику язика крутиться... щось як пневматика...

— Пневма[20], шановний, пневма! Душа усього світу. Природа й Бог водночас. Все відбувається так, як хоче вона, і нічого не відбувається без неї. Хто їй підкоряється, живе спокійно й вільно, а хто чинить їй супротив — робить це на шкоду собі.

— Е, тому я й замислився... Якщо все відбувається так, як хоче ця... все одно, як її звати... чи випливає з цього, що наше майбутнє наперед передбачене й розписане?

— За логікою речей це можливо. Бо в такому разі все, що відбувається, — це відповідний та закономірний наслідок низки причин, які йдуть від цієї миті назад, аж від самого початку світу. Божий закон, як казав Зенон. Єдине, в чому я доволі-таки сильно сумніваюся, — це те, що речі відбуваються за якимось сталим, незмінним порядком.

— Знаєте, про що вас питаю! Відчуваю, що я мусив те зробити, але мене мучать докори сумління, чи воно справді було настільки необхідним з точки зору майбутнього. І знову, коли трошки більше над цим подумаю, здається мені, що все й насправді так, як ви оце щойно сказали... відповідні, очікувані наслідки усього того, що відбувалося раніше... умови, в яких я був і яких не мав сили змінити... І що я попросту мусив так вчинити, бо не мав іншого виходу. То було щось на кшталт приборкування долі. Що ви скажете на це?

— А що сталось? Що ти вчинив? Звільнився від Бонетті?