Розділ 7

Дітки, які гроном оточували мандрівного байкаря Посвиста, виразили протест, піднявши хаотичний і невимовний гармидер. Нарешті Коннор, син коваля, найстарший, найсильніший і найсміливіший — а передусім той, хто підніс байкареві двумисок, повний капусняку й прикрашеної шкварками картоплі, — виступив як речник і виразник думки загалу.

— Як же воно так? — крикнув. — Як же то так, діду? Як це: кінець на сьогодні? Чи воно годиться, на такому місці казку закінчувати? Розпаленими нас залишити? Хочемо ми знати, що далі було. Не станемо чекати, поки ви знову до села завітаєте, бо це ж за півроку чи й за рік може бути! Кажіть далі!

— Сонечко зайшло, — відповів дідуган. — До ліжечок вам час, малоліти. Як взавтра за роботою позіхати та стогнати станете, що батьки ваші скажуть? Знаю я, що скажуть. Знову старий Посвист їм до півночі теревенив, голови дітлахам билинами морочив, виспатися не дав. Тоді як знову він до села прийде, ніц йму не давати, ані каші, ані галушок, ані шкварок, а тіко гнати його, діда, бо від байок йго лишень шкода й негаразди…

— Аж ніяк так не скажуть! — хором закричали діти. — Розповідайте далі, діду! Просимо вас!

— Гммммм, — заплямкав дідуган, дивлячись на сонечко, що ховалося за верхівки дерев на другому березі Яруги. — Нехай буде. Але ось яка умова: один хай до хати бігцем мчить і кисляку нехай принесе, аби я мав чим горлянку змочити. А решта нехай думає, про чиї долі я маю казати, бо ж про усіх нині розповісти не встигну, нехай би й до заутрені я плів. Тре’ буде тоді обрати: об кім тера’, а об кім іншим разом.

Дітлахи знову підняли вереск, перекрикуючи один одного.

— Тихо! — крикнув Посвист, махнувши костуром. — Сказав я: обрати, а не щоб наче сойки: рет-рет, ре-ре-рет! То ж як? Про чию долю розповідати?

— Про Йеннефер, — запищала Німуе, гладячи кицьку, що спала в подолі, — наймолодша серед слухачів, за зріст свій звалася вона Ліктиком. — Розкажіть же ж про подальшу долю чародійки, діду. Як то з отого кове… ковену на Лисій Горі втекла магічним способом, Цірі рятувати. Цього рада я буду послухати. Бо я, як виросту, чародійкою стану.

— Та зараз! — крикнув Бронік, син мірошника. — Шмарклі з-під носа витри, Ліктику, бо до справи чародійської зашмарканих не беруть! А ви, діду, не про Йеннефер мовте, а про Цірі й Щурів, як ото вони на розбій ходили й різали…

— Тихцем, — сказав Коннор, насуплений і замислений. — Дурню бовкаєте, та й усе. Якщо ще щось нині маємо ми почути, то нехай у порядку комусь воно буде. Розповідайте нам, дідуню, про відьмака та дружину його, як з-над Яруги вирушили…

— Я хчу про Йеннефер, — писнула Німуе.

— Я також, — відізвалася Орля, старша її сестра. — Про неї і відьмака кохання хочу. Як вони милувалися. Але нехай же все добре скінчиться, дідуню! Не хчу, аби про смерть було, ні!

— Тихцем, дурна, кому те милування потрібне! Про війну хочемо, про битви!

— Про меч відьмачий!

— Про Цірі й Щурів!

— Писочки стуліть! — Коннор озирнувся грізно. — Бо зара’ я за кия та як дам вам, малі падлюки! Сказав я: по порядку. Нехай дід далі про відьмака балакає, про те, як ішов він із Любистком, Мільвою…

— Так! — писнула Німуе. — Про Мільву хчу послухати, про Мільву! Бо я, як не схотять мене чародійки, лучницею стану!

— Тоді обрали ми, — сказав Коннор. — І саме вчасно, бо дід, бачте, приспить зара’, вже й лобом сивим киває, носом наче деркач клює… Гей, діду! Не спіть! Кажіть нам про відьмака Ґеральта. Від того місця, як над Яругою дружина зібралася.

— Але ж спершу, — втрутився Бронік, — аби цікавість нас не підпирала, то скажіть нам, діду, хоча б трошки про інших. Що з ними було. Легчій буде чекати, поки повернетеся до села, аби казку продовжити. Хоча б трошки скажіть. Про Йеннефер і Цірі. Просимо вас.