Розділ 7

— Йеннефер, — захихотів дід Посвист, — з чародійського замку, що звався Лиса Гора, на заклятті полетіла. І просто-простісінько у море хлюпнула. А в океані хвилі збурені, скелі гострі. Але не лякайтеся, для магічки то забавка, тож не утопла вона. На острови Скелліге потрапила, там союзників знайшла. Бо, бачте, велика у неї злоба зростала на чарівника Вільгефорца. Переконана була, що це той Цірі викрав, тож вирішила його вислідити, помсту сувору вчинити, а Цірі звільнити. І все. Колись-то розповім, як воно було.

— А Цірі?

— Цірі все зі Щурами гуляла, під ім’ям Фальки криючись. Любилося їй розбійне те життя, бо хоча ніхто тоді про те не відав, але ж були у дівчині тій злість і жорстокість, всенько, що найгірше у будь-якій людині приховано, вилазило у неї і потроху гору над добром брало. Йой, велику помилку відьмаки з Каер Морену зробили, що вбивати її навчили! Але й сама Цірі не підозрювала, смерть сіючи, що й їй кирпата на п’яти наступає. Бо вже страшенний Бонгарт за нею слідив, на слід встав. Писано їм було зустрітися, Бонгарту й Цірі. Але про те колись розповім. А теперички про відьмака послухайте.

Діти затихли, обсівши дідугана щільним колом. Слухали. Наступали сутінки. Дружні у день коноплі, малини та мальви, що росли далі від хати, несподівано перетворилися на несамовитий темний бір.

Що у ньому шелестить? Чи то миша, чи страшезний пломенистоокий ельф? А може, стриґа чи Баба Яга, до дітей ласа? Чи то віл у сараї тупає, чи то тупіт бойових коней жорстоких нападників, що знову, як і сто років тому, Яругу переходять? Чи то лелека над стріхою мигнув, чи може вампір, крові спраглий? Чи може вродлива чародійка, на магічному заклятті до далекого моря летить?

— Відьмак Ґеральт, — почав казкар, — разом із новою компанією своєю, рушили на Анґрен, де багна й бори. У часи ті там бори були, хо-хо, не те, що зара’, зара’ й нема таких борів, у Брокілоні хіба… Дружина пішла на схід, угору по Ярузі, у бік урочищ Чорного Лісу. Спочатку добре їм велося, але потім, хо-хо… Що було — розповім…

Пливла, спліталася казка про давно минулі, забуті часи. Діти слухали.

***

Відьмак сидів на пеньку, угорі урвища, з якого розкривався вид на луги та очерети на березі Яруги. Сонце заходило. Журавлі здійнялися з боліт, затрубили, летіли клином.

Усе пішло на хрін, — подумалося відьмаку, коли оглядав він руїни лісорубського куреня і малесенький димок, що здіймався від вогнища Мільви. — Все з ніг на голову перевернулося. А так добре йшло. Дивна та моя компанія була — але була ж. Мали ми перед собою мету, близьку, реальну, конкретну. Через Анґрен на схід, до Каед Ду. І цілком добре нам ішлося. Але мусило піти нахрін. Фатум чи невдача?

Журавлі трубили хейнал.

***

Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа вів, їдучи на вороному нільфгардському жеребчику, здобутому відьмаком під Армерією. Жеребчик, хоча спочатку трохи лякався вампіра і його трав’яного запаху, швидко призвичаївся і завдавав клопотів не більше, ніж Плітка, що їхала із ним поряд, — та, вкушена ґедзем, устигла його брикнути. За Регісом і Ґеральтом на Пегасі тримався Любисток з перев’язаною головою і войовничою міною. По дорозі поет складав войовничу геройську пісню, у бойових мелодіях і римах якої звучали ремінісценції з недавніх пригод. Форма твору того явно підказувала, що під час тих пригод саме автор і виконавець виявився наймужнішим із мужніх. Похід замикали Мільва й Кагір Мавр Диффрин еп Келлах. Кагір їхав на віднайденому червоно-брунатному, тягнучи за собою сивка, на якого нав’ючили частину їхньої скромної екіпіровки.

Вони нарешті виїхали з надрічних боліт на сухі терени, що розташовані були вище, на пагорби, з яких могли вони бачити на півдні лискучу стрічку Великої Яруги, а на півночі — високі й скелясті підступи далекого масиву Магакам. Погода була чудовою, сонечко гріло, москіти перестали жалити й дзижчати коло вух. Чоботи та штанини висохли. На нагрітих схилах кущі ожини були чорні від плодів, коні знаходили травичку, струмки, що стікали з гір, несли кришталево чисту воду й були повні форелі. Коли настала ніч, можна було розпалити вогнище й навіть лягти коло нього. Словом, було чудово, а настрої мали відразу ж покращитися. Не покращилися. Чому воно так було, стало зрозумілим на першому ж з біваків.

***

— Зачекай хвильку, Ґеральте, — почав поет, розглядаючись і кахикаючи. — Не поспішай так до табору. Хочемо ми тут, на свободі, порозмовляти із тобою, я і Мільва. Йдеться про… Ну, про Регіса.

— Ага, — відьмак поклав на землю оберемок хмизу. — Почали ви боятися? Саме вчасно.

— Перестань, — скривився Любисток. — Ми прийняли його як товариша, він пообіцяв нам допомогу у пошуках Цірі. Мою власну шию витягнув з петлі, того я йому не забуду. Але ж, зараза, я відчуваю щось наче страх. Тебе воно дивує? Усе життя ти вистежував і вбивав таких, як він.

— Його я не вбив. І такого наміру не маю. Тобі вистачить цієї обіцянки? Як ні, то, хоча жаль сповню моє серце, я не в змозі вилікувати тебе від стану страху. То парадоксально, але серед нас єдиним, хто знається на лікуванні, є саме він, Регіс.

— Я сказав: перестань, — занервував трубадур. — Ти розмовляєш не із Йеннефер, тож даруй нам те дурнувате красномовство. Відповідай просто на просте запитання.