Розділ 7

— Постав його. Без дурнуватого красномовства.

— Регіс — вампір. Це не таємниця, чим саме живляться вампіри. Що буде, коли він занадто зголодніє? Так-так, ми бачили, їв він риб’ячу юшку, з того часу їсть і п’є із нами, цілком нормально, як будь-хто з нас. Але чи… чи буде він в змозі опанувати спрагу… Ґеральте, чи я мушу тягнути тебе за язика?

— Він опанував жадобу крові, хоча був близько, коли твоя лилася у тебе з голови. Коли тебе перев’язав — навіть пальців не облизав. А тоді, під час повні, коли упилися ми мандрагоровим самогоном і заснули у нього в курені, він мав чудову можливість дістатися до нас. Ти перевірив, чи маєш сліди на своїй лебединій шиї?

— Нє кепкуй, відьмаче, — буркнула Мільва. — Ти ж про вампірів більше нашого знаєш. З Любистка насміхаєшся, так скажи тоді мені. Я у лісі виросла, до шкіл нє ходила, темна я. Але ж нє моя то вина, насміхатися над цим нє годиться. А я, соромно сказати, того Регіса також трохи боюся…

— Небезпідставно, — кивнув він. — То так званий вищий вампір. Надзвичайно небезпечний. Якби він був нашим ворогом, я б також боявся. Але, до дідька, він з невідомих мені причин наш товариш. Власне, веде він нас до Каед Ду, до друїдів, які можуть допомогти мені отримати інформацію про Цірі. Я у відчаї, тож хочу спробувати той шанс, не відмовлюся від нього. Тому я погоджуюся на його вампірське товариство.

— Тільки тому?

— Ні, — відповів він, трохи помовчавши, але ж врешті вирішив бути щирим. — Не тільки. Він… Він поводить себе правим чином. В обозі над Хотлею, під час суду над дівчиною, не завагався діяти. Хоча знав, що це його видасть.

— Він витягнув розжарену підкову з вогню, — згадав Любисток. — Так, кілька хвилин тримав її у руці й навіть не скривився. Жоден із нас не зумів би повторити тієї штуки навіть із печеною картоплею.

— Він невразливий до вогню.

— Що він уміє ще?

— Якщо захоче, то може стати невидимим. Може зачарувати поглядом, ввести у глибокий сон — зробив те із вартовими у таборі Віссегерда. Може перекинутися на нетопира й літати як нетопир. Думаю, що ці речі він може робити тільки вночі й тільки під час повні. Але можу я і помилятися. Він уже кілька разів мене дуже здивував, тож може ще щось мати про запас. Я підозрюю, що він незвичайний навіть серед вампірів. Він досконало уподоблений до людини, причому багато років. Коней і собак, які можуть відчути його справжню природу, обманює запахом трав, які він завжди має при собі. Але мій медальйон також на нього не реагує, хоча повинен. Повторюю, його не можна міряти звичайною міркою. Про решту запитайте його самі. То наш товариш. Не повинно між нами бути недомовок, а тим більше взаємної недовіри й побоювань. Повертаємося у табір. Допоможіть мені із цим хмизом.

— Ґеральте?

— Що, Любистку?

— Якби… Ну, я питаю чисто теоретично… Якби…

— Не знаю, — відповів він чесно й щиро. — Не знаю, чи зумів би я його вбити. А насправді — волів би й не намагатися.

***

Любисток узяв близько до серця пораду відьмака, тож постановив вирішити усі неясності й розв’язати сумніви. Зробив те, ледь вони вирушили у подальший шлях. Зробив те із властивим тактом.

— Мільво! — крикнув раптом під час їзди, дивлячись на вампіра. — Ти могла б зі своїм луком рушити наперед, підстрелити якогось кабанця чи оленя. Досить уже мені, зараза, ожини та грибів, риби й беззубок. З’їв би я для різноманітності шматочок справжнього м’яса. А ти як, Регісе?

— Пробач? — вампір підняв голову від шиї коня.

— М’ясо! — повторив чітко поет. — Підмовляю Мільву пополювати. З’їв би ти свіжого м’яса?