Розділ тридцять другий

I

В Туреччині та й на брамі кам’яній

Там сиділи два братчики молодії.

Один сперся на поруча, задумався,

Дрібненькими сльозоньками оплакався.

Другий його до сердечка притуляє:

«Ой стій же ти, милий брате, не журися,

Яка красна Туреччина – подивися!»

«Добре ж тобі, милий брате, говорити,

Коли мені в Туреччині тяжко жити,

В Туреччині нема Бога ані віри,

В Туреччині самі турки, всі безвіри».

Лаврінові снилися чорно-білі птахи, вони стояли на краю гнізда й махали крильми. Птахи вчилися літати. Тільки чомусь були поприковувані ланцюгами. Він мучився, йому стискало груди, й розумів, що птахи не навчаться літати ніколи й що тут просто щось не так, й тоді ланцюги розпалися, а бусли замахали крильми легко та радісно. Це були молоді птахи, вони готувалися у свій перший політ.

Він хотів упіймати першу мить їхнього лету, певно ж, то була найщасливіша мить їхнього життя, він стільки разів прагнув побачити її – й жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю гнізда сьогодні, й завтра, й позавтра, а потім одного ранку він прокидався й чув пронизливий, не такий, як завше, клекіт. Виходив надвір – бачив порожнє гніздо, а молоді лелеки вже ходили ген на лузі, старі кружеляли вгорі й радісно та тривожно клекотіли. То були їхні птахи – його й отаманові. Сірко прилаштував на гребені куреня колесо од гармати, Лаврін допомагав йому. Лелеки добудовували гніздо щороку, воно росло й росло і вже було Лаврінові по пояс. Кожної весни вони з отаманом виглядали їх з вирію. Коли, траплялося, першими прилітали сусідські лелеки, а гніздо на їхньому курені стояло порожнє, Сірко ходив посмутнілий і все мовби до чогось прислухався.

Але таке бувало рідко. Їхні прилітали перші. Вони легко одбивали налоги своїх дітей, і ті летіли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнізд.

Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бік гніздо впадало в око з височини й чужим лелекам, котрі рано полишили теплі заморські краї. Небавом поверталися з вирію справжні хазяї й починали одбирати в займанців свою оселю. Лелечі битви Лаврінові доводилося спостерігати часто. Не раз вони бували жорстокі, якось, те йому запам’яталося надовго, побачив над собою лелеку, що саме летів од гнізда, – з грудей птаха цебеніла кров. Лелека хотів сісти на осокір, але вже не зміг, завис між вітами.

Лелечі бійки Лаврін бачив, а от першої миті польоту так і не вдалося вловити. Мабуть, то велика таїна, вона не любить одкриватися людям. Не відкрилася вона Лаврінові й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що – не знав. Ще дихав запахом плавнів, ще стояло в очах чорно-біле видиво, але кам’яниця стисла його міцно, й воно враз затьмарилося, а далі розвіялося зовсім. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула назад у довгу кам’яну яму з шорсткими, аж колючими, стінами й маленьким душником угорі. В той душник, либонь, не проліз би й кіт, а він ще перехрещений двома металевими прутами. Відчуття волі й чогось важкого переплелися – Лаврінові аж паморочилось у голові.

Він лежав на сухій перетертій підстилці з морської трави у ближньому від дверей кутку. В протилежному кутку сидів прикований ланцюгом за шию та ногу інший в’язень. Був сивий, як старий лунь, худий і мовчазний, як смерть. Або, може, зовсім не мав язика; Лаврін кілька разів намагався заговорити до нього, той не обзивався. Тінь, а не людина, здавалося, він зовсім не ворушиться. За півтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом. А якось же він їв? Вчора ввечері їм обом принесли осклизлої і смердючої юшки – чорби, потім наглядач, грек, забрав порожні миски. Мабуть, за довге сидіння притерлись до людського тіла кільця ланцюга, а в людини стерлися звички, пам’ять, уміння говорити.

Лавріна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не забрали на галери, на якусь іншу роботу, чому не вбили? Хто він? Якби знав, може, одгадав би й свою долю? Але той мовчав.