Розділ десятий

I

Страх мчав натовпом, мов наляканий олень лісом.

Шелеснуло тут, шелеснуло там, охнуло аж з того краю.

– Дивіться, дивіться, намети ставлять!

– Ще одного бунчука ввіткнули. А то що над наметом? Якісь ганчірки.

– Крила орлячі. Щоб, значця, нас накрить. І над верхівцями також.

– Ой людоньки, що ж воно буде!

На вал вийшло кілька відчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява дияконша у квітчастій хустці, йшла сміливо, моторно, мабуть, щоб додати бодьорості козакам, подивилася з-під тонкої білої руки й помертвіла. Вершники з орлиними крилами пролетіли крізь неї, і осипався веселий цвіт з серця дияконші, й стало воно, як грудка льоду. Та й як не помертвіти! Турки і татари стояли за якихось двісті сажнів, витріщилися на жінок, загаласували, залементували. Допіру татари бавилися – стріляли з луків гусей на Сільниці, хоч не могли їх дістати (козаки туди сягали рушничним боєм), забави не полишали, хижо щирились, пружно опускали тятиви. Гуси ґелотіли, літали, їм не було куди вирватися із смертельного кільця. Лише двоє білих, б’ючи крилами по воді, полетіли в бік болота, татари стяли сірого гусака, а гуска впала в очерет. Тримаючи в руках луки, татари дивилися на жінок. Білі плями облич, чорні вирви очей.

Якийсь татарин заверещав тонко, як недорізане порося, дияконша вхопилася однією рукою за серце, другою за частокіл, – мабуть, вона вже бачила, як тягнулись до неї гаччя рук, як вони зривали одіж. Хто захистить, хто встоїть перед такою силою, увесь басурманський світ повис над їхнім Ладижином, над купкою оборонців; ойкнула, похитнулася, її підтримали інші молодиці. А з турецько-татарського натовпу виступив натоптуватий татарин з широким лицем, приставив до рота дудкою руки, кричав:

– Козаки, складайте оружжя, виходьте всі у степ. Великий візир обіцяє усім свободу.

– Візир – віслюк, – гукнув у відповідь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, – і слово його осляче.

– А інакше скураємо і голови понабиваємо соломою, – страхав татарин, спинаючись на вербовий пеньок.

– Твоя вже й так соломою набита.

– І жінок ваших… Оту он пишну…

Молодиці, підтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пішли з валу. Назустріч їм з широкої вулиці за церквою вибігло з десяток козаків з фузіями та списами в руках, потиснули людей, заволали:

– Одступіть! Дайте дорогу!

– З дороги, з дороги геть!

Слідом за ними з вулиці рядами повалили комонні козаки. В густій тісняві коні задирали морди, басували копитами, дзвеніли стремена, миготіли червоні, сині шлики шапок. Списи стояли, як ліс. Вершники дивилися тільки вперед – щоб не зіткнутись, не зачепитись, їхні обличчя були суворі й чимось схожі одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковісінький карб. Передні вливалися в широку, що вела до Бершадської брами, вулицю, задні натискали, передні – стримували натовп. Те, що вони дивилися тільки вперед і під ноги, налякало міщан.

– Вони лишають нас, а самі втікають! – закричав хтось з середини натовпу тонким голосом.