Розділ десятий

Він оглянувся – козак Кайдан підважив плечем один кінець колоди, кликав на поміч. Одразу метнулося кілька чоловік, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли завдати її через частокіл. Тим часом на драбині праворуч турок вихопив із зубів шаблю й зіп’явся на повен зріст. Та козаки врешті перепхнули обидва кінці колоди, і вона загуркотіла, збиваючи секбанів одразу з обох драбин. Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе двоє турків з правої драбини встигли скочити на вал: той, що в шапці з султаном, рубонув на льоту молодого козака по сивій смушевій шапці, замірився на Кайдана, коли він був нагнувся за іншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув Марко. Турчин у жовтих штанях лежав, приплішований до землі, розрубаний шаблею майже навпіл. То був чийсь страшний удар – не врятувала й приторочена ззаду до шапки захисна матерчана єпанча.

Обіч нього лежали мертві козаки. На мить Лаврінові здалося, що отой маленький – Марко. Він підбіг, нагнувся, легко перекинув тіло з боку на спину (страшно хитнулася голова), з внутрішнім тремтінням відсмикнув руку: «Не Марко». Поруч лежав дебелий козак, йому відірвало ядром ногу, кров цебеніла зі страшної рани, а він припав до фляжки, пив горілку. Переборовши страх і нудотну млість, Лаврін присів, щоб перев’язати козакові рану, але той рішуче хитнув головою: мовляв, то вже не допоможе, не заважай. Він знав, що зараз сп’яніє і спливе кров’ю, засне й не прокинеться.

А по драбинах бігли нові нападники. То там, то там перехоплювалися через частокіл, безстрашно кидалися на запорозькі шаблі. Тому, хто перший проб’ється в козацький стан і укріпиться там, обіцяно сто золотих екю і десять бранок.

Люто боронилися запорожці. Вже поліг козак Шабалда, а козак Кремінь сидів, тримаючись руками за голий живіт, з якого булькала кров, у Падалки в руках розірвалися одразу дві гранати, вибили з грудей серце, й воно диміло на чорній землі, стискалося й розтискалося. Криваво димляче й пульсуюче серце найдужче запам’яталося Лаврінові з того бою.

– Не дивися: снитиметься вночі, – на ходу застережливо пораяв йому Кайдан, несучи на плечах величезні ночви зі свинцем.

Лаврін на мить зупинився, приголомшений, втомлений. Зненацька йому в мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося, хтось дотикався чимось прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний, те ухопив свідомістю одразу, але звідки він і що то таке, збагнути не міг. Та зненацька заморока спала й він почув, що ген у лузі, далеко-далеко, кує зозуля. Чи вона не чула бою, чи вже звикла до нього в цих краях, чи була якась навіжена – хтозна, але кувала, й спів її був чистий та прозорий. Кому вона кувала, Лаврін навіть не встиг подумати, бо поруч, схопившись обома руками за груди, впав козак («Не йому!»), а мимо бігли запорожці та городовики, й Лаврін подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу кілька нападників. Їх рубали бердишами ладижинці. Кайдан вискочив на палісад і шмагав бичем, мов молотник ціпом. Велика, чорна, їжаста куля свистіла й гула, й турки летіли вниз, мов снопи околоту. «Хрясь, хрясь» – лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки, хрипіння. Кайданові на живіт зсунувся пороховий ріг, що висів на тонкому ремінному перев’язі, заважав, Кайдан рвонув перев’язь, пожбурив порохівницю вниз і молотив знову. Його обличчя спотворили гнів і запал. Воно було страшне.

Либонь, то Кайданової звитяги додалося Лаврінові в груди. Він вихопив з мертвих рук ладижинця бердиш й собі виліз на частокіл, правою ногою вперся в палю, лівою став на щабель драбини й сягнув по чорній, круто зігнутій спині турка. Там щось хряснуло, в швидкому, вже конвульсивному замаху зметнулася рука з шаблею, але шабля випорснула ворогу з пальців і, блиснувши на сонці, полетіла в рів. Турок позадкував по драбині, дивився вгору круглими, безтямними очима, в яких крутився світ, відтак і сам крутнувся й шугнув головою вниз.

Тим часом на драбині праворуч турок вихопив із зубів шаблю й зіп’явся на повен зріст.

Несамовита відвага охопила Лавріна. Минуло заціпеніння, й зійшло на душу озоріння, що страх минув і він уже нічого не боїться й не боятиметься ніколи. Він цього не думав – думати не було коли, тільки почував у душі відвагу, пив її, як повітря; страх смерті розвіявся, йому здавалося, буцім витає в бою, понад боєм. Відвага засвітила йому лице й налила силою м’язи. Бердиш свистів у руках, як хворостина. Лавріна мовби щось несло. Якби зараз з’явився дванадцятиголовий дракон, він би і його не злякався. Зненацька щось джикнуло в Лавріна біля вуха, він оглянувся й враз відчув, що права нога втратила опору. Кинув на вал бердиш, хитнувся назад, щоб ухопитись за частокіл, але зірвався з драбини. Метнулася кудись убік земля, рвонулося вгору серце, щось стислось усередині й розсипалось на червоні та сині скалки. Ще раз сяйнуло й затріщало в голові. Цей тріск – останнє, що пам’ятав.

Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну мить повернулося все, – тільки чомусь не пам’ятав падіння, – страх обсипав холодом тіло. «Турки. Полон». Розплющив очі й побачив над собою закіптюжене, від того ще грізніше, ніж завжди, обличчя Кайдана.

– Живий! – не стільки почув (у голові стояв дзвін), як відгадав з поруху губів Кайдана Лаврін. Він ще раз заплющив і розплющив очі, сів.

– Неначе живий.

– Турки тобі підмостили постіль, – повів рукою Кайдан.

Тільки тепер Лаврін побачив, що лежить на купі гною.

Поруч нього з-під уламків воза стриміли ноги в м’яких шкіряних чоботях – то обвис мертвий турок, а далі трупи чорніли купами.

– Одбилися ми, – підвів голову Кайдан. – Ти рачкувати зможеш? Ціле все? – Й, не чекаючи відповіді, смикнув Лавріна спочатку за одну, а далі за другу ногу: – Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не мені, а туркам! Тобі таки просто по-диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав… Мабуть, змалку виливки пив… Бачиш оту драбину? Біжи до неї собачою риссю і вмах – на вал. Поки її наші не скинули й поки турки не очухалися.

Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам ліз по драбині, як ведмідь.

– Нехай турки надивляються на онеє місце, – сказав, коли Лаврін спробував поквапити. – Може, подумають, що і в нас є гармати.

Марко обійняв Лавріна й одвернувся, аби ніхто не побачив сліз, що набігли в кутики очей. Але на них ніхто й не дивився. Всі погляди були звернені на бойовище.

Поле перед валом, де ладижинці тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупів, козаки й турки – впереміж. Турків кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком під чиїмось новісіньким – ще не прив’яла лоза – тином. Там уже голосили жінки – впізнавали своїх чоловіків. І не вгавав на соборній церкві дзвін, бив і бив на сполох… Врешті Анастасу Дмитрієву урвався терпець, і він підкликав козака з міського ополчення та наказав: